Свого часу я мав честь знати кількох діячів (Всеволода Михайловича Ганцова, Бориса Федоровича Матушевського, Юрія Львовича Юркевича, Євгенію Яківну Рудинську), репресованих у справі «Спілки визволення України», часто з ними зустрічався. Незалежно від строків, які вони відсиділи чи перебули у засланні, в цілому їхнє життя було мученицьке й страшне. Рухаючись до його кінця, вони мріяли одержати від статусу нормального совєцького громадянина хоч дрібничку – коротше кажучи, мріяли про реабілітацію. Звертались до влади, одержували відмови, мовляв, їх судили гласним, публічним судом, отже, реабілітації бути не може в принципі. Вони просто втомились, і це можна по-людськи зрозуміти.

Наприкінці перестройки (точніше, перебудови партійного апарату) перший заступник прокурора УРСР вніс «протест» у справі «СВУ». 11 серпня 1989 року на пленумі Верховного Суду УРСР його «уважно розглянули». Офіційне ставлення до «СВУ» було змінено на цілком протилежне. Як висловлювались юристи, справу «припинили». Почались публікації, мовляв, ніякої антирадянської організації не існувало.

Протягом багатьох років обмірковування проблем, пов’язаних із «СВУ», будувалось як похідне від протиставлення: така організація існувала чи її не було? Нагромадження великої кількості різнорідних матеріалів ставить питання інакше: чи існувала в 1920-х роках в Україні політична опозиція? На це питання історична наука вже дала однозначну, добре обгрунтовану відповідь. Відколи самостійну Україну було придушено (1921), політична опозиція не просто існувала. Вона виявлялась, наприклад, у формах селянської війни, тож здійснення голодомору можна зрозуміти, як відповідь адміністрації на цілком певні реалії.

Перебуваючи в Німеччині, у 1992 та 1994 роках мені трапилося зустрітись із племінницею Сергія Єфремова, головного фігуранта процесу, й сестрою Миколи Павлушкова Наталею Петрівною Павлушковою.

У ті роки я жив під потужним враженням «Розстріляного відродження». Книжка Юрія Лавріненка з цією назвою ходила по руках. «Клуб творчої молоді» провадив вечори пам’яті Леся Курбаса, Миколи Куліша, Тараса Шевченка. У Спілці письменників відбувались вечори пам’яті загиблих діячів культури.

Розмовляючи з Павлушковою, я не міг не розповісти їй про те, чим жили шістдесятники, сприймав двадцяті роки як небувалий злет культури. Для неї, навпаки, кінець двадцятих – початок тридцятих був часом колективізації, за яким починався голодомор і терор.

Пригадую пізніші враження. Були розсекречені документи «Блоку», реалізація якого призвела б до того самого терору. В архіві СБУ політв’язні покосу 1965 й 1972 років дивилися свої справи. Богдан Горинь як народний депутат одержав допуск, і, видаючи свій архів (під назвою «Не тільки про себе»), видав його третій том до дев’ятисот сторінок.

Упам’ятку розмова з удовою В’ячеслава Чорновола – поеткою Атеною Пашко. Документи, які вона дивилась, викликали в неї ні що інше, як обурення. Була розмова з архівним начальством. Пані Атена розповідала, що в паперах повно БРЕХНІ. Явний агент конкретно бреше, він не був у ту пору в Києві. Історик запитує: «Невже Ви сподівалися прочитати в архіві КГБ про В’ячеслава Максимовича добре слово?! Не на те ці папери закладалися!» – «Знищити їх!» – «Ні, напишіть своєю рукою, як було насправді. Хто дивитиметься справи, прочитає!» Вона писала – вірші. Власного свідоцтва не написала. Померла.

Виникає питання, а що, коли показати людям ще якісь закриті документи?!. Нехай не всі, не матеріали спецперевірки співробітників, але все-таки?!

Ось іще один, давно розсекречений документ. Тут уже не одне ім’я, а двадцять одне:

«Обзорная справка

По делу оперативного учета № 23082 на

1. Белинга Дмитрия Остаповича,
2. Беркута Леонида Николаевича,
3. Базилевича Василия Митрофановича,
4. Воскобойникова Михаила Михайловича,
5. Гилярова Алексея Никитича,
6. Гилярова Сергея Александровича,
7. Кованько Петра Леонидовича
8. Карпенко Владимира Васильевича,
9. Маслова Сергея Ивановича,
10. Назаревского Александра Андрияновича,
11. Новицкого Михаила Михайловича,
12. Паша-Озерского (sic) Николая Николаевича,
13. Перетца Владимира Николаевича,
14. Полонской-Василенко Наталию Дмитриевну,
15. Рулина Петра Ивановича,
16. Савченко Стефана Владимировича,
17. Тищенко Николая Федоровича,
18. Шмальгаузена Ивана Ивановича,
19. Яновского Виктора Теофиловича,
20. Яновского Михаила Теофиловича,
21. Эрнста Федора Людвиговича.

Справка составлена в связи с пересмотром арх[ивно]-след[ственного] дела № 45425 по обв[инению] Новицкого Михаила Михайловича.

Настоящее дело заведено 15-го января 1932 года на основании следственных материалов «Ленинградского центра» «Союза возрождения России» – протоколов допроса бывших научных работников обвиняемых Тарле Евгения Викторовича и Измайлова Николая Васильевича о связях московской группы «союза возрождения России – СВР» с контрреволюционными националистическими элементами Белоруссии, Казахстана, Украины и в частности с киевским кружком сотрудников Украинской Академии Наук, руководимым Грушевским […].

Дело № 23082 в двух томах хранится в УАО КГБ УССР.

Следователь УКГБ по Киев. обл. <підпис> /Жиромский/» [1].

… Зрештою настав момент, коли було підписано закон про доступ до джерел. За тиждень я був на прийомі у заступника директора Галузевого державного архіву СБУ. Кажу:

– У мене кілька книжок: про Федора Людвіговича Ернста, Павла Платоновича Потоцького, я писав про Михайла Львовича Бойчука, Миколу Костьовича Зерова, Аллу Горську. Хотів би подивитись їхні справи оперативного нагляду (ДОН). Їх не могло не існувати.

На другий день зустрічаємося знову:

– Усе спалено.

Тим часом мені дають справи, про які я не міг мріяти. Це справи співробітників, особові, а часом і робочі справи агентів, справи-формуляри.

Справи-формуляр, крім листів до харківського начальства, крім рапортів до Москви, містять матеріали перлюстрації, агентурні донесення.

Перлюстрацією листування М.С.Грушевського керував Філіпп Сємьонович Угер-Такке-Долореско (нар. 14/27.ІІ.1902, м. Ліда Віленської губ. – ?), помуповноважений УЧОСО КООГПУ. Спершу мешкав у Житомирі, де його батько служив казенним рабином. З грудня 1920 року служив у Волинській губЧК. Тоді переїхав до Києва. З 1 липня по 15 грудня 1925 керував «осведсетью по вузам. […] Умеет подбирать работников и руководить ими. Организаторские способности есть, административных нет» [2]. Потім був ув’язнений разом з дружиною [3].

Перлюстрація провадилась невміло й неохайно. Такке підписував кожен документ і часом виправляв окремі слова.

Агентурні донесення складав чекіст внаслідок розмов з агентом. Текст писалося здебільшого російською мовою. У довоєнні роки «приймали» донесення «Євгенії», тобто замовляли їх Арбутський, Ганоцький, Улановський, Шаров, Шубін і їхній начальник ІV відділу НКВД УРСР капітан ГБ Яралянц.

Діяльність М.С.Грушевського висвітлювали численні агенти. Лише у двох перших двох томах справи-формуляр вміщено донесення багатьох агентів: «Азраэль», «Академик», «Аспирант», «Белый», «Бруневский», «Бывший», «Власов», «Галичанин», «Генератор», «Герцен», «Деха», «Дидусь», «Дипломат», «Добродий», «Евгения», «Европеец», «Запорожский», «Зигель», «Квитка», «Киевский», «Кооператор», «Корбут», «Кравченко», «Культурник», «Литератор», «Математик», «Михайленко», «Нагорный», «Октябрина», «ОМ», «Петров)». «Піддубний», «Семенов», «Степовик», «Турбо», «Турбогенератор», «Тычина», «Франт», «Хитрый», «Чарный», «Черноморский». Ці псевдоніми досі не розкрито. Якщо узяти усі томи, псевдонімів, що писали доноси на академіка М. Грушевського ще більше. Поки що достеменно розкривається особа передусім «Євгенії» (інші її псевдоніми «Ольга Іванівна», «Ксенія Олексіїівна Кузьміна»), це Катерина Євгенівна Гончарова, за чоловіком – Міньківська [4]. Заагентурена 1927 року. Псевдонім її чоловіка Олександра Захаровича Міньківського – «Нагорный».

Вона склала перелік своїх заслуг:

«Объекты, над которыми я работала в период 1928-1938 годов.

1928-1930 гг. 1. Украинская националистическая организация «СВУ» (Григорий [Григорович] Холодный, Кривенюк Михаил, Лисенко Остап Николаевич, Пахаревский Леонид, Петрушевский, [Володымыр Федорович] Дурдуковский, [Костянтин Тимофийович] Туркало, Дорошенко Ольга Ивановна, позже Зеров Николай [Костьович], Кравчук Михаил).

1928-1930 гг. 2. Украинская националистическая организация молодежи «СУМ» (Матушевский Борис [Федорович], Матушевский Василий [Федорович], Буртан Ольга, Кикоть Даниил, Дурдуковский Петр, [Диодор Николаевич] Бобырь, Калиновский Михаил).

1930, 1932, 1937 гг. 3. Группа «Украинский Красный Крест». Помощь осужденным, высланным и их семьям. Организация помощи. Связь со ссылкой, связь с заграницей (Матушевская Вера, Коваленко Таисия, Тарасенко Михаил, Мандзюк Иван, Косач Ольга Петровна, Терниченко Елена, позже Старицкая-Черня[хо]вская, [Оксана Мыхайливна] Стешенко, семья Грушевских, Негробова Екатерина [Борисовна], [Фотий Степанович] Красицкий, академик [Овксентий Васильович] Корчак-Чепурковский, Шамрай Сергей [Викторович] и др., Кудрицкая Эмилия [Ивановна]. Часть названных людей, помогающих, позже оказалась сама замешанной в организации «СВУ».

1933 г. 4. Украинская террористическая группа Подгайного (Бойко Нина [Петривна], Безпояско Виктор, Подгайный, Саньюксен Александр).

1933-1935 гг. 5.Украинская группа террористов, расстрелянных и высланных в связи с убийством Кирова (Финицкий Александр [Иванович]).

1933-1936 гг. 6. Группа украинскиъ эсеров ([Наталя Антонивна] Коцюбинская, [Василь] Химерик, Шевчукова [Надия Антонивна], Кошиц, Любинские, Терниченко [Олена Ивановна], Любченко Панас [Петрович], Москаленко Михаил [Павлович], Бачинская Зинаида [Александровна]) [5].

Врид. начальника другого відділку СПО Гольдман написав рапорт начальникові СПО ГПУ УРСР: «Имея обширные связи в укр. к.р. кругах, с / с «Евгения» дал за весь период своей работы много ценных и интересных материалов. Особо ценной является работа «Евгения» по делу «СВУ». Разрабатывая агентурные дела (нрзб.) и «Инарак» – этот агент фактически дал дело «СВУ» [6].

Багато писав чоловік «Євгенії» – Олександр Захарович Міньківський (псевдо «Нагорний»). Уже перше його донесення, що потрапило до «Справи-формуляру М.С.Грушевського» (датується 5 січня 1927 роком) надзвичайно цікаве. Написано його українською мовою:

«Після довгої одірваности від Києва [7] мені знову вдається налагодити зв’язки зі своїми бувшими вчителями та иншими знайомими, що тепер відограють досить велику ролю в життю радянського суспільства. Зустрівшись з професором [Григорієм Григоровичем] ХОЛОДНИМ, що керує Інститутом наукової мови при У.А.Н., з В[олодимиром Федоровичем] ДУРДУКІВСЬКИМ, зав[ідувачем] першою трудшколою та иншими, мені вдалось з першої зустрічі здобути від них лише загальні відомости про погляди верхів учительства, але зі слів їх виявилось що думки і погляди вчительства взагалі, це є відбиток думок тих проводирів, що об’єдналися зараз біля установи, яка зветься Академією Наук. Загальне вражіння після розмови з ними таке, що У.А.Н. в більшости є збір прихильників У.Н.Р., які завдяки збігу певних обставин в останні роки мусіли погодитись і змиритись [і]з сучасним устроєм.

Великий вплив на всіх учителів і професорів зробив Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ своїм приїздом з-за кордону, переходом на платформу Радянської влади і перебудовою своїх поглядів в соціялістичному напрямку. Коли в розмові я задав питання професорові ХОЛОДНОМУ, «чи дійсно ГРУШЕВСЬКИЙ змирився з фактом існування Радвлади, чи терпить в силу обставин», то він одповів – «на превеликий жаль, змирився і навіть політикує, мабуть, знову думає будувати кар’єру в адміністративному напрямку». Про професора Олександра ГРУШЕВСЬКОГО ХОЛОДНИЙ сказав, що той так і залишився при своїх непримиримих поглядах і завжди уникає балачок на політичні теми, коли ж приходиться балакати про Радвладу взагалі, то він завжди нервує, а в балачці з близькими знайомими – лає все радянське. Сам же ХОЛОДНИЙ є шовініст без краю, шанує й поважає тільки те, що пахне суто українською гнилою патріархальністю. На всі заходи відбудови Радянської Республіки дивиться, як і раніш – скептично. Як бувший прихильник петлюрівщини має зв’язки з закордонною еміграцією, але на цей час упевнився, що від еміграції вже нічого чекати, і як каже, «нам, мов, усім залишається тільки «терпіти й мовчати». До радянізування учительства ставиться дуже скептично і не поважає всіх, хто міняє свої бувші погляди.

В.ДУРДУКІВСЬКИЙ є досить видатний, відомий педагог, але як бувший вихованець старої духовної школи [8], він досі залишився вірним принципам старої закваски. Характерною рисою його є те, що він всупереч усім [совєцьким] законам і досі залишився релігійною людиною, тоді як усі инші його приятелі давно вже порвали усякі зв’язки з релігією. На моє запитання, як він почуває себе в сучасних обставинах, він тільки безнадійно махнув рукою і промовив: «ех, і не кажіть! Зв’язали нас по руках і ногах, а тепер танцюй, враже, як пан каже! Убили в нас віру в щось гарне, відібрали ініціативу і в роботі, і в будівництві та тільки диктують і диктують. Не думайте, що це тільки я кажу, це голос багатьох кращих робітників по нашій лінії». Ось такі погляди одного з видатних педагогів Київа. Взагалі, як [я] помітив з розмов з зазначеними особами, більшість учительства радянізувалась тільки тому, що цього вимагали обставини, а частина тільки притаїлась і прилаштувалась. До першої категорії треба однести молодь та дітей пролетарського походження, а до другої – застарілих контрреволюціонерів та вихованців духовних шкіл.

В цьому напрямку я безумовно подаю лише невеличкі характеристики деяких осіб, т[ак] що мені, який перебував у зовсім іншому оточенню, тяжко зразу налагодити зв’язки, але в найближчому часі я дам вичерпуючі відомості про те, чим живуть і дишуть верхи сучасної української інтелігенції» [9].

2 лютого 1927 року датується наступне донесення «Нагорного»:

«6. Між моїм [старим [10]] тестем рахівником Укрмету і вихователем будинку ч. 55 йшла розмова про сучасних «українських діячів». Мій тесть сказав, що Радвлада все ж таки приборкала таких, як [Михайло] ГРУШЕВСЬКИЙ, [Юрко] ТЮТЮННИК, [Андрій] НІКОВСЬКИЙ і друг., що в свій час відогравали значну ролю, а коли вони зараз і працюють, то тільки в межах, бажаних Радвладі. КОЗАК (sic) відповів, що раніш він сам також думав, що зазначені особи, приїхавши з-за кордону, стали жертвою більшовиків, але його товариші-студенти з’ясували йому, що, виїжджавши до СССР, вони знали, на що йдуть, але приїхали для того, щоб загальними силами хоть трохи стримати те знищення суто української культури, що його переводять більшовики. І як факт привів те, що тільки заходами і авторитетом ГРУШЕВСЬКОГО утрималась в Київі Академія Наук, нарівні з Академіями инших країн, а то в кращому випадкові її треба було бути в Харкові філією Московської Академії або й зовсім злитись з Московською. Взагалі їх праця, каже, ніби непомітна, але вона впливає в великій мірі на хід подій, і закордоном знають це і цінять.

П/уповноважений IV гр. СВ [= СО] /ХОЛОДЕНКО/

Згідно: Такке» [11].

Як бачимо, Олександр Міньківський («Нагорный») написав прецікаві з історичного погляду речі. Він яскраво характеризував свою добу. Його донесення нагадали мені громадсько-політичну позицію Павлушкової. Вже на еміграції, на початках холодної війни (Фултонська промова Черчілля – 5 березня 1946 року), Наталя Петрівна приєдналась до Олекси Калинника, заявивши, що як племінниця академіка Єфремова хоче посвідчити: «Спілка визволення України» як масова антисовєцька організація справді існувала й боролась проти большевиків.

Але є й дещо несподіване. Як большевицький агент він з критичного боку висвітлював думки і вчинки власної дружини (а вона – його) і тестя (Євгена Костьовича Гончарова). З точки зору «контори» це, мабуть, був великий «плюс», але все-таки, все-таки.

Ось його донесення від 5 березня 1927 року:

«Про ГРУШЕВСЬКОГО Михайла оповідаю[ть], що ГРУШЕВСЬКИЙ зовсім «упав духом», бо всі ті люди й надії, з якими він приїхав до УСРР, рухнули і в багатьох галузях праці він своїм авторитетом ніяк не може перемогти й поставити на свойому. Хоч ГРУШЕВСЬКИЙ людина надзвичайно розумна й розвинена, каже [Григорій] ХОЛОДНИЙ, але він сам, та й усі ми, мимоволі відчуваємо, як утікає грунт з-під його ніг. У нього були великі надії на зовнішню зміну, на користь якої він все ж таки потроху працював, не дивлячись на те, що при в’їзді до УСРР давав слово чести, що не буде робити ніякого к.-р. [пропуск]. Але все ж таки з уст його вириваються иноді слова такого змісту: «Більшовики думають, що як зачинили центральну раду, то на цьому вже й зупинилась історія України. Ні, ось зараз вона тільки починається».

Акції ГРУШЕВСЬКОГО, оповідає ХОЛОДНИЙ, падають потроху навіть в межах УАН. В Академії зараз існує дві партії: одну з них возглавляє ГРУШЕВСЬКИЙ, а другу – КРИМСЬКИЙ. По свойому складу, авторитетності й інтелектуальному розвиткові вище стоїть партія ГРУШЕВСЬКОГО, але вона в усьому пасує перед партією КРИМСЬКОГО, бо то[й], як про нього висловлюються академики, «розшаркується перед Радвладою, як кавалер», і за ним сила, а для «пущей важности», навіть носить завжди в пе[т]лиці значок члена ВУЦ[В]К. Цей значок в петлиці КРИМСЬКОГО часто служить причиною анекдотиків по адресі КРИМСЬКОГО. Сказав мені ХОЛОДНИЙ і про те, що на протязі всього часу в УАН щомісячно проводиться збір пожертв на автокефальну церкву, і список прізвищ був весь час дуже великий. Гроші збирав скарбник при виплаті утримання, причому службовцям разом пропонувалось розписатись на двох списках: один – відомість на виплату утримання, а другий – список добровільних пожертв.

Згідно: Такке» [12].

Це справді теж цікаво, але все-таки, все-таки. У наступному донесенні «Нагорный» пускається розповідати, як готувався Грушевський повертатись на Україну і при цьому зібрав численний компромат на емігрантів і «заклав» численних «поворотців». Через це їх не пустили. Адже взагалі, як усі відомо, Грушевський був мерзотник. І так далі, і так далі.

Думаю собі: звідки агентові про це відомо? Чи був він присутній, як всесвітньовідомий вчений когось «закладав»? Ні, не був. Кажучи відверто, «Нагорний» наводить ні що інше, як плітки. Хочу запитати читачів, якщо большевицький агент за своєю функцією мав писати компромат про наших діячів, обливати їх помиями, НАВІЩО МИ БУДЕМО ТЕПЕР ЦІ ПЛІТКИ ТИРАЖУВАТИ?!

Протягом багатьох років я був знайомий із Лесем Танюком. Він не раз повторював, що нас примушують грати в шахи, а фігури розставили у тридцяті роки чекісти.

Пригадую свою розмову з Атеною Пашко, якій сам я казав приблизно таке: «Невже Ви сподівалися прочитати в архіві КГБ добре слово про наших культурних діячів?! Не на те ці папери закладалися!».

Як відомо, сучасна історична наука має дещо аморальний (у точному сенсі слова – безморальний!) характер. Вийшло десять томів «Енциклопедії історії України» (спочатку нею керував Ст.Кульчицький, тепер Г.Боряк.). Цікаво, що у цьому виданні, у жодній персоналії істориків України немає такої дефініції – «фальсифікатор». Наче їх не було.

Навіть коли було дозволено писати в позитивному плані про Михайла Сергійовича Грушевського, двоє офіційних істориків написали ПРОТИ нього. Щоб їх оберегти, виступив Інститут. Така позиція його вченої ради, така позиція сучасної історичної науки.

Не сумніваюся, знайдуться охочі друкувати без розбору УСІ джерела.

Хочу розповісти, що існує, наприклад, таке джерело. Міністр ГБ звертається з листом до завідувача відділом адміністративних кадрів ЦК КП(б)У тов. Дроздова. (Лично!): «По Вашему запросу при этом направляется справка на Крымского А.Е.». І ось її текст:

«По данным, которыми располагает МГБ УССР, Крымский являлся активным черносотенцем (!), был связан с царской охранкой (!). И предавал прогрессивно настроенную интеллигенцию (!).

После Октябрьской революции 1917 года. Крымский был разоблачен как провокатор (!) и изгнан из Лазаревского института, после чего переехал в Киев.

Прибыв в 1918 году в Киев, Крымский установил связь (!) с Петлюрой, Винниченко и Грушевским и по их заданию вел активную антисоветскую националистическую деятельность (!). […]

По ходатайству Крымского на работу в Академию были приглашены «ученые» (!) из Галиции, в том числе и Студинский К., оказавшиеся ярыми (!) врагами советского государства.

Крымский продолжительное время был связан с одним из работников (!) польского посольства в Киеве и подозревался (!) в связях с польской разведкой. […]

В связи с войной Германии с Советским Союзом, в 1941 году пытался (!) уклониться от эвакуации в тыл и намеревался (!) остаться на территории, оккупированной немцами».

Підписав цю мерзоту 8 вересня 1949 року виконавець – начальник 5 Управління МГБ УССР Цвєтухін.

Я ніколи не був і не буду у моїх літах членом вченої ради Інституту історії України НАНУ. Але я вважаю, що такі речі популяризувати непотрібно. Колись видавали книжки під грифом «Для службового користування». Це можна принаймні зрозуміти Але друкувати КОРПУСНО й МАСОВИМ ТИРАЖЕМ історичні джерела не слід.

Справа-формуляр М.Грушевського починається з агентурної записки пом. уповноваженого Смородського, датованої 2 березня 1924 року:

«Грушевский Михаил Сергеевич нами взят под надзор при следующих обстоятельствах:

Спустя два часа после приезда в Киев из-за кордона [он] явился в ВУАН на заседание, где, по выражению с/с [секретного сотрудника], «бросил вызов тому бою, который неминуемо разразится». ВУАН, как и профессор Грушевский, известны своей деятельностью, как принадлежащие к антисоветскому кругу лиц, и к тому же професс[ор] Грушевский, бывший председ[атель] Центральной Рады УНР и вследствии [этого] безусловно является лицом, стоящим во главе партии УПСР.

Дальнейшими установками выяснилось, что ему не чужда антисоветская работа по линии УПСР. Поэтому Грушевский Михаил Сергеевич взят на учет вместе с другими членами УПСР».

Цікаво простежити за видавничою діяльністю вченого, у першу чергу за трьохмісячником українознавства «Україна», що виходив під грифом Історичної секції ВУАН.

Академія не мала досить коштів. Тож цей знаковий журнал друкувала не вона, а «Державне видавництво України» (ДВУ). Здвоєні два перші числа було закінчено 30 червня 1924 року. За кілька тижнів, 20 липня 1924 року неодмінний секретар Академії А.Кримський своїм підписом дозволив журналу вийти у світ, що було рівнозначно дозволу цензури. Разом із третім та четвертим числами трьохмісячника здвоєні два перші числа давали повний річник. Далі журнал виходив раз на два місяці.

Видавнича політика М.Грушевського була виразна й конструктивна. На титульних сторінках зазначалось: «орган Історичної секції Академії під загальною редакцією голови секції акад. Михайла Грушевського при ближчій участі академиків, професорів і співробітників Академії»: академіків Дмитра Багалія, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського, Олекси Новицького, Володимира Перетца, Павла Тутковського, Ю. (Їржі) Полівки, колишнього члена Президії й заступника голови Української Центральної Ради, члена УСДРП Сергія Веселовського, Осипа Гермайзе, Олександра Грушевського, Василя Данилевича, Миколи Макаренка, Володимира Міяковського, Михайла Птухи, голови НТШ (1923-32) Кирила Студинського, Євгена Тимченка, Володимира Щербини, Бориса Якубського. Наступного, 1925 року, до цього списку додалися комуніст Семен Семковський (Бронштейн), Михайло Возняк та Олекса Синявський. Без списка ближчих співробітників «України» вийшла її четверта книжка за 1925 рік. Цікаво, що Грушевський не старався знайти якогось есера, як хотілося Смородському, – сучасники чудово знали, що близький до вченого Веселовський був есдеком.

Влада намагалася якомога ускладнити стосунки Грушевського із Єфремовим-Кримським, а агентеса ГБ «Євгенія» – навіть із Миколою Зеровим, якого «розробляла» (вона навчалась в українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, вихованці якої гинули під Крутами).

Михайло Грушевський стояв на конструктивній позиції. Уже в першій книжці «України» він подав два важливі матеріали Сергія Єфремова. Ту саму першу книжку прикрасили три листи Лесі Українки до Михайла Коцюбинського, які підготував Микола Зеров. Це були важливі публікації. Досі не розшукано жодних дальших листів Лесі Українки, ані навіть взагалі жодних листів Коцюбинського до неї.

У третій і четвертій книжках «України» з’явились наступні рецензії Сергія Єфремова і Миколи Зерова. Для влади, зацікавленої у будь-яких конфліктах, вони були явно небажані. Хто читатиме справу-формуляр Грушевського, не зможе цього не помітити. Сергія Єфремова було заарештовано 1929 року. Останні публікації в «Україні» М.Зеров зробив у 39 та 40 книжці за 1930 рік – це рецензії на «Твори» П.Гулака-Артемовського (Вид. 2. Редакція, вступна стаття та примітки І.Айзенштока. Х.: ДВУ, 1928) та працю С.Дуриліна «Из семейной хроники Гоголя» (Москва: ГАХН, 1928).

На зворотах обкладинок останніх книжок за 1930 рік, включаючи «Загального числа книгу 43», зазначалося: «Приймається передплата на рік 1930 на науковий журнал українознавства «Україна» з додатком «Наукового збірника за рік 1930». У цім році «Україна» виходитиме в зменшенім форматі з огляду на перехід на обов’язковий, стандартний формат паперу. За ухвалою період-сектору ДВОУ цього року має вийти 7 книжок з додатком «Наукового збірника» [за 1930 рік]. Передплата лишається без змін».

На жаль, «Науковий збірник за рік 1930» у світ не вийшов. Не вийшов і оголошений на третій сторінці обкладинки збірник «Полуднева Україна». Нижче цих оголошень було зазначено: «Друкуються «Українські народні думи», т. ІІ Корпусу». Начерк про це видання увійшов до розділу «Про видання, заборонені на стадії верстки або тиражі яких було знищено» у моїй праці «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР», Том 2 (Дрогобич: Коло, 2013. С. 727-736).

У 40-й книжці «України» вміщено інформаційну нотатку, де повідомлялося про зменшення формату, «але Видавництво компенсує читачів за те відповідним збільшенням кількости аркушів. Отже кожна книжка журналу матиме тепер пересічно 12-13 друкованих аркушів (до 240 сторінок) замість 11 аркушів минулого року. Ідучи далі шляхом перетворення журналу в щомісячник, Редакція цього року має випустити 8 книжок журналу з безплатним додатком «Наукового Збірника» за 1930 рік, як 9 книжки». Далі йшлося про наступне покращення й посилення журналу.

Останній документ, який хочу навести.

Існує лист Боріса Владіміровича Козєльського (Бернарда Вольфовича Головановського; 1902 – 1936) й Сергія Аполлоновича Пустовойтова (1893 – 1937) начальникові СПО ОГПУ Георгієві Андрєєвічу Молчанову (1897 – 1937). У нашу добу хочу розвести людей української культури від людей російської культури:

«НАЧ СПО ОГПУ тов. МОЛЧАНОВУ

О С/С «МЕДВЕДЕВЕ»

Сообщаем, что в Москву, по вызову ОО ОГПУ выехал «МЕДВЕДЕВ» – агент СПО Киевского Облотдела ГПУ для разработки связей французского ученого, проф. МАРТЕЛЯ в украинских кругах. Характеристика «МЕДВЕДЕВА» направлена Киевским Облотделом ГПУ Нач. ОО ОГПУ за № 290 209. «МЕДВЕДЕВУ» дана явка Особого Отдела.

«МЕДВЕДЕВ» – ШТЕПА Константин Федорович (точніше «Феодосьевич». – Авт.) 36 лет, с 1924 года был профессором Нежинского ИНО, завербован в 1928 году в Нежине, освещал местную профессуру; после переезда в Киев в 1930 г. он был направлен на разработку к.р. академических кругов, в частности на разработку группы (sic) М.ГРУШЕВСКОГО. Киевским Облотделом ГПУ «МЕДВЕДЕВ» был намечен как наиболее подходящая кандидатура для разработки связей ГРУШЕВСКОГО в Москве» [13].

«В связи со срочным выездом «МЕДВЕДЕВА» в Москву по делу проф. МАРТЕЛЯ ему даны указания по разработке академика М.ГРУШЕВСКОГО и связей последнего по Москве. О МАРТЕЛЕ ему ничего не говорилось и в этой части указания будут даны Особым Отделом.

Перед отъездом из Киева «МЕДВЕДЕВ» имел беседу с ближайшими учениками ГРУШЕВСКОГО М.С., научными сотрудниками ВУАН [Василием Семеновичем] ДЕНИСЕНКО и [Сильвестром Васильевичем] ГЛУШКО, которым сообщил, что он едет на несколько дней в Москву для проработки материалов, связанных с его научной работой.

[В.С.]ДЕНИСЕНКО и [С.В.]ГЛУШКО поручили «МЕДВЕДЕВУ» передать ГРУШЕВСКОМУ следующее:

«На мой вопрос, что же передать старику, [В.С.]ДЕНИСЕНКО сказал следующее:

1. Старик ни в коем случае не должен приезжать в Киев, не поддаваясь никаким уговорам. Особенно же не должен соглашаться принимать участие в редактировании журнала «Україна», т.к., во-первых, это только очередной подвох, во-вторых, это скомпрометирует старика перед заграницей и перед общественным мнением, т.е. если он согласится пойти на уступки после все тех унижений, каким его подвергали».

Журнал «Україна» за редакцією М.Грушевського виходив з 1924 року до 1930 року включно. Останній рік (книжки 39-43), теж як двомісячник, але у значному зменшенні. Коли М.Грушевський був ув’язнений, виїхав до Москви, журнал припинився. 1932 року П-й Соціально-економічний відділ «поновив» видання журналу. Редагувала «колегія», тобто чийсь анонім. Відповідальний секретар редколегії [П.Д.] Шуран. 1933 року під грифом «Комісії історії Заходу» він надрукував єдину книжечку «Нарис з історії робітничого руху в Англії».1998 року було повідомлено: «Комісія історії Заходу. Створена в листопаді 1929 р. згідно з постановою Історично-філологічного віділу. Затверджена Президією ВУАН 27 квітня 1930 р. Директором Комісії обрано акад. В.П.Бузескула. Згідно з постановою Президії ВУАН від 13 лютого 1934 р. (sic) увійшла до складу Інституту історії» [14]. Проект постанови РНК УСРР та ЦК КП(б)У про стан і роботу ВУАН фіксував: «Безпосереднє, фактичне керівництво цим [ІІ] Відділом потрапило до націоналістичних переродженців з партквитком у кишені: [О.М.] Камишан, [П.Д.] Шуран […], які активно сприяли шкідницькій буржуазно-націоналістичній діяльности класово-ворожих елементів […] » [15]. У документах повідомлялося, що комуністи В.Я.Камінський та П.Д.Шуран «зрослися з клясовим ворогом» [16]. У січні-червні 1932 вийшла здвоєна 1-2 книжка. Літредактор журналу М.Іваненко, техредактор С.Скомський, учений коректор М.Качеровський. Той самий колектив створив третю книжку за липень-вересень. Обидва видання підписав Неодмінний секретар АН акад. О.В.Корчак-Чепурківський.

Починалася нова «Україна» з листа Сталіна до редакції журналу «Пролетарская революция» під заголовком «Про деякі питання історії більшовизму». Відповідний зміст мали обидва видання [17].

2. «Если же обстоятельства все же принудят его покинуть Москву и приехать в Киев, он должен будет отказаться от всякой общественной деятельности, жить не выходя со (sic) своей квартиры, не являться ни на какие заседания, не руководить никакими комиссиями, ни в коем случае не принимать участия в редакции, т.е. не давать своего имени и т.д.»
3. «[В.С.] ДЕНИСЕНКО отметил, что это мнение не его лично, но всего их коллектива, так думает и [С.В.] ГЛУШКО, и [С.В.] ШАМРАЙ, и другие».
4. «Сказать старику, что его ближайшие сотрудники [С.В.] ШАМРАЙ и [С.В.] ГЛУШКО материально устроены, морально также чувствуют себя сносно».
5. «Учреждения, бывшие секции исторические (ГРУШЕВСКОГО) пребывают в состоянии консервации и не разрушаются».
6. «О политическом положении сказать, что на Украине царит настоящий голод, вымирают целые села и уезды, особенно подчеркнуть ужасающую смертность среди детей. Пояснить это как политику, направленную на то, чтобы окончательно сломить украинскую нацию, как единственную национальную силу, способную на серьезные сопротивления. Одни вымрут, другие разсеются по бесконечным пространствам России».
7. «О [Константине Александровиче] КОПЕРЖИНСКОМ (один из учеников ГРУШЕВСКОГО, отказавшихся от него) сказать, что он в сущности глубоко несчастный человек, типичный перепуганный интеллигент, готовый в каждый момент отречься от самого себя, проклинать сегодня то, чему поклонялся вчера и наоборот».
8. «Екатерине Михайловне также ни в коем случае не приезжать, оставаться до последнего момента в Москве, хуже ей не будет, уволить ее не уволят, а в Киеве ей ожидать нечего».

«МЕДВЕДЕВ» обещал передать все это.

Сообщаем, что [К.А.] КОПЕРЖИНСКИЙ, киевский научный работник, ученик ГРУШЕВСКОГО, во время дискуссии в ВУАН о роли школы ГРУШЕВСКОГО выступал с резкими, но не искренними покаянными заявлениями о разрыве с ГРУШЕВСКИМ.

Екатерина Михайловна – дочь М.ГРУШЕВСКОГО.

Перед отъездом он [К.Ф.ШТЕПА] должен был увидеться с учеником [и племянником] М.ГРУШЕВСКОГО [Сергеем Викторовичем] ШАМРАЕМ.

В части разработки связей проф. [Рене] МАРТЕЛЯ сообщаем, что последний, так же как французский ученый проф. А[ндре] МАЗОН являлся связывающим (sic) звеном между французскими интервенционистскими кругами и М.ГРУШЕВСКИМ.

По имеющимся данным, Особого отдела ГПУ УССР А[ндре] МАЗОН виделся в Москве с М.ГРУШЕВСКИМ. Мы считаем, что такая связь возможна и в настоящее время. Не исключена возможность того, что наряду с ГРУШЕВСКИМ указанные профессора могли интересоваться академиком [В.Н.] ПЕРЕТЦОМ в Ленинграде: конкретных данных об этом мы не имеем.

Одновременно мы предлагаем Киевскому Облотделу ГПУ выполнить наши указания о подборе агентуры для разработки московских связей ГРУШЕВСКОГО; в связи с тем, что, пол имеющимся данным, в сентябре М.ГРУШЕВСКИМ должен уехать в Кисловодск на лечение, Киеву мы предложили срочно проработать вопрос о посылке туда агента.

ВРИД НАЧ СПО ГПУ УССР <підпис> /КОЗЕЛЬСКИЙ/

ВРИД НАЧ ІІ Отделения СПО <підпис> /ПУСТОВОЙТОВ/»

Загальний обсяг справи-формуляру академіка Михайла Грушевського дуже великий. А ідеологічна боротьба – триває.

Примітки

1. 1. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 57013 ФП / кор. 1388. Арк. 169-170.
2. 2. ГДА СБУ. Ф. 6. № 69254 ФП. Арк. 107; Ф. 12. № 11414.
3. 3. Його особову справу як колишнього співробітника 15 липня 1996 року видавали В.І.Пристайкові.
4. 4. Перші студії її «діяльності» розпочались іще в 1990-х роках у праці Івана Біласа «Репресивно-каральна система в Україні, 1917-1953» (К.: Либідь; Військо України, 1994. С. 361, 362) і моїй книжці «Масовий терор як засіб державного управління, Т. 1» (К., 1999. С. 302).
5. 5. Її справа – ГДА СБУ. Ф. 60. № 30410. Т. 1.
6. 6. Там само. Ф. 60. № 30410. Т. 1. 2-й раздел. Арк. 3.
7. 7. Протягом кількох років О.З. Міньківський служив священиком.
8. 8. Володимир Дурдуківський навчався в Київській духовній академії з 1895 року до 1899-го. Того самого року одержав ступінь кандидата богослов’я.
9. 9. ГДА СБУ. Ф. 65. С – 7537. Т. 2. Арк. 309.
10. 10. ГДА СБУ. Ф. 65. С – 7537. Т. 2. Арк. 368.
11. 11. Там само.
12. 12. ГДА СБУ. Ф. 65. С – 7537. Т. 2. Арк. 415.
13. 13. Ученые записки. Т. ІІІ / РАНИОН. Институт истории. Москва, 1929. 392 с. «Дмитрию Моисеевичу Петрушевскому в ознаменование тридцатилетия научной и литературной деятельности». – Рец.: Штепа Кост. // Україна. 1930. Загального числа кн. 39. С. 217-220.
14. 14. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933.: Док. і мат. К., 1998. С. 497.
15. 15. Там само. С. 295.
16. 16. Там само. С. 320.
17. 17. Юркова Оксана. «Україна» на історичному фронті: від наукового часопису українознавства до журналу циклу наук історичних // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. – Вип. 16: На пошану д-ра іст. наук, проф. С.В.Кульчицького. В 2 ч. – Ч. 2. – К., 2007. С. 327-355.