Тридцять і один рік пролягли між сьогоденням і тією страшною ніччю, що розділила життя наше, Україну і світ на «до» і «після». Виросло, змужніло нове покоління, тисячі тих, хто втихомирював ядерного монстра, на жаль, відійшли за обрій. Але з пам’яті живих учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ніколи не зітруться ті екстремальні будні.
Поділитися своїми спогадами про страшні і звитяжні дні та ночі вже такого далекого 1986-го – святий обов’язок свідків й учасників ліквідації ядерного лиха. Погортаю сторінки свого щоденника: на той час у званні майора міліції я очолював прес-службу Державтоінспекції України.

9 травня. КПП «Дитятки». З самого ранку сонце пече немило­сердно. Щопівгодини доводиться виливати ріди­ну, яка збирається під пластиковою плівкою капронових респіра­торів. Вона світло-червоного кольору. Як пояснюють пред­ставники штабу цивільної оборони, триває активний розпад раді­оактивного йоду. Його ми й вдихаємо. Дере в горлі. У кожного шия, наче у спортсмена-борця.

У Чорнобиль я прибув на патрульному автомобілі ще вчора надвечір. Доповівши керівникові оперативного штабу МВС респуб­ліки генерал-майору міліції В. Піцюрі та одержавши відповідні вказівки, повернувся в Дитятки. Моє завдання – організувати тут ро­боту контрольно-пропускного пункту – КПП, встановити жор­сткий контроль за в’їздом транспорту і людей до 30-кілометрової Зони та виїздом звідти.

Спецтехніка та спецвантажі в Чорнобиль йдуть удень і вночі. Обстановка там залишається складною: ошаленілий Четвертий ні­як не підкоряється. Перевести дух ще не можна. Про це вчора ми дізналися від авторитетних учасників ліквідації аварії – академіків В. Легасова і Є. Веліхова. Їхню службову «Волгу» ав­тоінспектори, згідно з вимогами інструкцій, зупинили на виїзді із Зони. Доки дозиметристи заміряли радіацію на колесах, удалося перемовитися з цими відомими спеціалістами в галузі ядерної фізики. Обидва страшенно стомлені. На їхніх плечах величезна відпові­дальність, від їхньої компетентності й рішучості сьогодні залежить доля не тільки нашої держави, а й усієї Європи. Ось такий він, страшний для людства мирний атом, коли виходить з-під контролю.

Співробітники зведеної роти ДАІ (усі з Черкащини), надані мені для несення служби на КПП, привозять з Іванкова будівельний фургончик. У лісосмузі вирубуємо тонку довгу сосни­ну – облаштовуємо шлагбаум. Такі перші офіційні ознаки КПП. Дозиметристи заміряють рівень радіації на всіх без винятку маши­нах, що виїздять із Зони. Це переважно бетоновози. Кількість ра­діонуклідів на автомобілях досить значна, особливо на шинах. Зупиняю поливаль­ний автомобіль, який прямує в Чорнобиль. Видаю припис водієві: залишатися тут, мити всю техніку. Результати маємо очевидні: після миття рівень радіації значно зменшується. І слава Богу! Що менше її вивозять, то краще!

В’їзд до Зони тільки за спецперепустками, їх видають в Іванко­ві. Без таких перепусток ніхто не має права на в’їзд. Цивіль­не населення, а це здебільшого евакуйовані, ремствує. Людей можна зрозуміти: евакуйовувалися всього на три дні з нашвидкуруч зібраним скарбом. Тепер збагнули, що на нових місцях без ро­ками нажитого добра не обійтися, їдуть, хто чим може. Раз по раз вислуховуємо на свою адресу гнівні, а головне – несправедливі слова.

Ось чоловік за кермом трактора з причепом. Разом із дружи­ною хочуть дістатися в село Лельов. У них троє діток. Треба забра­ти хатні речі, одяг. Пояснюю, що в Лельові, від якого рукою подати до АЕС, рівень радіації в кілька разів перевищує життєво допустимі норми. Обоє мало не навколішки падають: пустіть та й годі! Ми чужого не заберемо, ми ж тільки своє… Так, у кожного з нас є серце. Але ще є наказ. Його слід неухильно виконувати!

По обіді, а це можна вже назвати вечерею, бо майже 18-та годи­на, присідаю у фургончику перепочити. До речі, про обідній пайок. У пластиковому кульку – шматок напівкопченої ковбаси, сирок плавлений, 20 грамів масла, рибна консерва, півбуханки хліба й півлітрова пляшка мінеральної води. Комусь вистачає, а комусь – ні. Можна було б і калорійніше харчувати людей. Про це кажу представникові господарчого управління, котрий привіз обідні пайки. Пообіцяв забезпечити нас талонами на харчування в Чор­нобилі.

Довго перепочити не вдається. До КПП під’їхала колона вій­ськової спецтехніки. Таких машин і механізмів досі ще не бачив. Старший колони – капітан – доповідає мені, як старшому за званням, що необхідно проїхати в район ЧАЕС. Про­сить організувати супровід патрульним автомобілем, бо в Зоні їх ждуть-не діждуться, а колона вже затрималася в дорозі більш як на три години.

Супровід – моя компетенція. Сідаю в пат­рульний автомобіль. За кермом старшина міліції Мирон Мулик з ДАІ Івано-Франківської області. Він вмикає проблискові маячки, я беру мікрофон гучномовця. З Богом!

Зустрічні машини дружно поступаються дорогою нашій коло­ні. Черевач – перше село на шляху. Мото­рошно від безлюддя. Правда, біля деяких осель ходять, мов при­види, солдати хімпідрозділу, всі в гумових спецкостюмах. Проводять дезактивацію. Інколи на шлях вискакують здичавілі ку­ри, кролі. Вражає фантастичної величини травневий квіт яблунь, груш, вишень. Ось вона – радіація! Якими ж будуть плоди восени?

В’їхавши в Чорнобиль, повертаємо ліворуч на Лельов. Обабіч дороги, куди не кинь оком, повно спецтехніки, вантажів. Здаєть­ся, все змішалося: люди, автомобілі, техніка… Але раду цьому дають мої колеги, співробітники ДАІ. Всі у стандартній мілі­цейській формі, на обличчях, як і в нас, респіратори. На долю ав­тоінспекторів, без перебільшення, випали тут неймовірні наван­таження. Дається взнаки й радіоактивний пил, що тягнеться за ма­шинами. Та й дуже спекотно. Але ніхто не скаржиться, бо праг­нуть зробити все можливе, аби якнайшвидше приборкати атомну стихію.

Аж ось за селом майданчик, де має розвантажувати­ся військова колона. Звідси добре видно Четвертий енергоблок, над яким кружляє вертоліт. Тепло прощаюся з капітаном, хай їм щастить. Зі старшиною Мироном Муликом повертаємо назад. Зупиняємося на пункті контролю, дози­метристи перевіряють нашу машину. Прилади зашкалю­ють, нас скеровують на пункт санітарної обробки – ПУСО.

Пізно ввечері, вже в Іванкові, стає зле, дуже нудить. Керівник групи, заступник начальника ДАІ республі­ки підполковник міліції В. Богаденко наливає «фронтових» сто грамів. Господи, сьогодні ж День Перемоги! Зі святом Вас, фронтови­ки! Зі святом, дорогий тату! Випиваю і впадаю в неспокійний сон.

12 травня. Сьогодні вже двічі супроводжували патрульним автомобілем в Зону колони спецвантажів. Обидва рази на ПУСО солдати довго не могли відмити нашу «патрульну». Невидимий окупант – радіація – дедалі більше накопичується на металі. До­велося добре помитися в похідній солдатській бані й нам із водієм – старшиною міліції Мироном Муликом. Особливо «фонило» во­лосся. Але після бані та ретельної очистки одягу рівень радіації значно зменшився. Щиро кажучи, на неї (радіацію) сьогодні ніхто не звертає уваги. У кожного є конкретне завдання, і він його вико­нує.

Чорнобильська біда, за моїми спостереженнями, згуртувала людей, змусила мимоволі вдатися до самоаналізу, позбавитися багатьох егоїстичних рис характеру. Люди стали відвертіші, щиріші, доброзичливіші.

Учора саме життя поставило нас перед дещо незвичним фак­том. До КПП «уазиком» під’їхав кремезний чолов’яга, зовні схожий на Будулая з фільму «Циган». Під час знайомства з’ясувалося, що це голова місцевого колгоспу ім. Мічуріна Андрій Пилипович Кущенко. Зона колючим дротом розділила господарство навпіл. Стало­ся так, що корми для худоби (силос, сіно, солома) опинилися по той бік дозволеної межі. А корівок годувати ж треба!

Прошу дозиметристів під’їхати з «Будулаєм», заміряти рівень радіації на кормах. Невдовзі доповідають, що вона в межах допус­тимої норми. Тобто не відрізняється від рівня, який у корівниках. Ситуація, скажу я вам!

Довелося після одного із супроводів спецтехніки та вантажів заїхати в Чорнобиль, в оперативний штаб МВС республіки й заручи­тися підтримкою генерал-майора міліції В. Піцюри. Голова колгос­пу від щастя на сьомому небі. Прошу йо­го по можливості організувати нам гарячі обіди. Бо навантаження на людей таке, що їхати в їдальню аж у Чорнобиль немає змоги. Молодець «Будулай»! Таки викроїв для нас харчів (тепер службу на КПП “Дитятки” несуть уже 6 чоловік). Сьогодні їли наваристий борщ, котлети з картопляним гарніром, які в термосах привезла машиною колгоспна куховарка тітка Марія. Вона напоїла нас і смачним компотом із сухофруктів. Хлопці задоволені.

Разючі зміни сталися на дорогах 30-кілометрової зони. Скрізь чітка організація руху. Для цього, знаю достеменно, співро­бітники ДАІ встановили понад дві з половиною тисячі дорожніх знаків і панно. Тепер «орієнтуватися» тут нескладно, водії одержа­ли максимум необхідної інформації. Найголовніше – у Зоні не за­реєстровано жодного ДТП.

На жаль, бунтівний четвертий енергоблок усе ще не підкоряється: періодично стріляє і стріляє в небо радіонуклідним попелом мир­ний атом. Його наслідки відчуваємо. У нас із Мироном Муликом дедалі частіше починає текти з носа кров, страшенно бо­лять голови. Але нікому нічого не кажемо. Ми – люди в погонах і повинні до кінця виконати поставлені перед нами завдання.

По кілька разів на день зриваються пилові бурі. Вітер ураган­ної сили здіймає в небо стовпи піску й куряви, забиває очі. Це ре­зультат розстрілювання спеціальними артилерійськими гармата­ми грозових хмар, що збираються в районі Чорнобильської АЕС. У такий спосіб у Зоні намагаються уникнути дощу, а відтак – про­никнення радіонуклідів глибоко в ґрунт.

16 травня. Сьогодні, після трьох діб перепочинку в Києві, де проходив обстеження та одночасне лікування (спасибі лікарям – поставили на ноги), знову виїзд у Зону. Цього разу мені випала роль своєрідного гіда. Супроводжував своїх добрих друзів – журналістів Миколу Бакланова з газети «Известия» та Віктора Нікіпєлова з «Правды Украины». Обидва вирушили сюди, як то кажуть, за покли­ком професії, навіть не встигнувши оформити відряджень. Їдемо патрульним автомобілем уже іншим. За кермом – старшина міліції Андрій Шейко. Мирон Мулик роботу в Зоні закін­чив, повернувся в Івано-Франківськ, за місцем служби.

І Миколу, і Віктора цікавить безліч питань і проблем. Відпові­даючи на їхні запитання, про себе відзначаю, як багато змінилося на дорогах чорнобильського напрямку. Одразу за Києвом уже працює КПП ДАІ. Серед автомобілів не видно жодного з приватни­ми номерами, у транспортних потоках тільки машини, задіяні в роботах з ліквідації наслідків аварії на атомній станції.

Зміни й на КПП «Дитятки». Інші співробітники. За на­чальника – старший лейтенант міліції Віктор Гаркуша з ДАІ Черкаської області. За роботою я якось не підраховував, скільки транспорту за добу проходить через пост. Віктор дістає спеціальний журнал: більше тисячі одиниць! Мені приємно, що нова змі­на продовжує наші традиції. Зокрема, випускають «Бойовий лис­ток». Адже ми, без перебільшення, – на передовій. Триває справжня війна, тільки ворог невидимий. І це, на жаль, декого роз­слабляє. Крізь вікно автомобіля бачу, як на узбіччі на траві сидять, перепочиваючи, солдати, як у деяких автоінспекторів, котрі ре­гулюють дорожній рух, респіратори висять на шиї. А побачивши, як роздягнені, в самих лише плавках, солдати строкової служби дезактивують транспорт, я був просто ошелешений. Радіація ж – ворог підступний! Де батьки-командири?

Доки М. Бакланов і В. Нікіпєлов спілкуються з керівником штабу МВС республіки генерал-майором міліції В. Піцюрою, розмовляю зі своїм колегою капітаном міліції Сергієм Каракаєм, який працює тут у складі оперативної групи ДАІ. Під його керівництвом і за безпосередньою участю встановили дорожні знаки на під’їз­дах до четвертого блоку, біля адмінкорпусу АЕС, збудували об’їзну дорогу, що дала можливість водіям уникнути високих доз ра­діоактивного опромінення. Але хлопці героями себе не вважають – виконували поставлені завдання.

У нас з колегами-журналістами було ще багато зустрічей із учасниками ліквідації наслідків аварії: спеціалістами, медиками, військови­ми, водіями, співробітниками ДАІ та інших служб міліції. Усі вони спокійні. Впевнено, чітко роблять кожен свою справу. Тут, у Зоні, вже діє потужна будівельна база в районі за­лізничної станції Вільча. Шахтарі й метробудівці ведуть проходку для створення захисної подушки під аварійним реактором. Щодо­би дезактивуються сотні тисяч квадратних метрів радіаційно-небезпечних ділянок. Поменшало авралів. Життя в 30-кілометровій Зоні поступово налагоджується, стає ритмічнішим…

Увечері, на виїзді із Зони, заходимо в польову баньку. Радіа­ційна профілактика – обов’язок кожного ліквідатора. Змиваємо радіаційний бруд. А його накопичилося чимало, особливо у волоссі. У бані звертаємо увагу на глибокий шрам на спині в старшини міліції Ан­дрія Шейка – водія нашої «патрульки». Моїм колегам-журналістам вдалося розговорити мовчазного старшину. Дізнаємося, цю позначку залишили не­безпечні злочинці, котрих Андрію довелося затримувати. На такі сутички йому «везе»: не раз доводилося брати на гарячому викрадачів машин, виходити одному проти кількох бандитів. Пере­магав завжди він – інспектор ДАІ Андрій Шейко…

10 жовтня. У моєму розпорядженні, як керівника оперативної групи Державтоінспекції Зони, є вертоліт з написом «ДАІ». Сьогодні знову за дорученням керівництва оперативного штабу МВС робили обліт Зони по периметру. Вкотре пе­реконуюся, що в повітрі радіаційні дози вищі, ніж на землі. І в ме­не, і в пілота (а він гвинтокрилом прилітає сюди щодня аж із Жулян) обличчя стає бурякового кольору, страшенно дере в горлі, голос хрипить, наче в уболівальника після футбольного двобою за участю улюбленої команди. Особливо це гостро проявляється на підльотах до АЕС.

Зверху добре видно на полях та городах стежки-доріжки, вто­ровані дикими звірами. Адже з весни, ще до аварії, встигли поса­дити картоплю, інші овочеві культури, засіяти зернові. Тепер це пожива диких кабанів, лосів, іншої звірини.

Коли пролітаєш над селами, то в очі впадають фантастичних розмірів плоди на фруктових деревах. З весни все буяло надзви­чайно пишним квітом, а тепер ось і доспіли велетенські яблука та груші.

Подеколи пілот звертає мою увагу, вказуючи вниз рукою, на людські постаті, які стрімголов біжать з городів до хат. Це так зва­ні самосели. Очевидно, думають, що у вертольоті прилетіла якась комісія, щоб відселити їх у чисту зону. Сумно на душі від усього цього.

Аж ось «Зелений мис». Це селище вахтовиків на березі Прип’яті. Сюди із Зони прокладена сучасна широка дорога, на яку може сідати навіть літак. Поряд у заплаві стоять річкові кораблі, де також тимчасово проживають ліквідатори. У гості до вахтовиків частенько доводилося супроводжувати відомих ес­традних співаків і артистів, зокрема А. Пугачову, В. Леонтьєва, В. Толкунову. Піснею, добрим словом, гумором вони поліпшують нас­трій тим, хто вдень і вночі виконує аварійно-рятувальні роботи.

20 жовтня. Сьогодні був своєрідний “день відкритих две­рей”. Начальник оперативного штабу МВС республіки полковник міліції М. Бурлаков доручив мені опікуватися групою журналістів, котрі приїхали в Зону для підготовки матеріалів до Дня міліції.

Відповівши на численні запитання, пропоную зробити “ек­скурсійну” поїздку в Прип’ять. Для цього маємо армійський бро­нетранспортер із бортовими написами білою фарбою “ВАІ – ДАІ”. Він, до речі, не раз виручав і мене, і моїх попередників у зонах під­вищеної радіації. При в’їзді в місто енергетиків фотографуємося на фоні стели «Прип’ять-1970».

Шістнадцять років вирувало повнокровним життям це місто: народжувалися діти, розбудовувалися оселі, школи, лікарні. Відтепер воно – за колючим дротом. Зона в Зо­ні. І в’їзд сюди за особливими перепустками. Скрізь безлюдно, хіба що зустрінеш тільки співробітників міського відділу міліції. Во­ни позмінно несуть цілодобову службу. Асфальт покритий сіро-зе­леною плівкою. Завдяки цьому рівень радіації на вулицях Прип’яті в межах допустимої норми. А ще тут представники спеці­альних військових підрозділів проводять новими засобами своєрідні експерименти з дезактивації фасадів та дахів будинків.

У центрі міста, біля міськкому партії, зустрічаємося з його першим секретарем О. Гаманюком. Він тут також днює й ночує. Справ дуже багато. Вірить, що Прип’ять у недалекому майбутньо­му знову наповниться людським гомоном та дитячим сміхом. Фо­тографуємося на згадку.

Побували журналісти в міськвідділі міліції, ознайомилися з особливостями роботи правоохоронців. Відвідали міський критий ринок. Тепер тут своєрідний гараж-цвинтар. Коли прийняли рі­шення про державні гарантії щодо забезпечення новими автомобілями евакуйованих із 30-кілометрової Зони, всі вони (хто мав у власності) дружно звезли в Прип’ять свої легко­вики, добряче нашпиговані радіонуклідами.

Під’їхали й до адміністративного корпусу ЧАЕС. Журналісти почали розшукувати компетентних фахівців, брати у них інтерв’ю. Усіх цікавить одне: коли буде остаточно споруджено саркофаг, який захоронить пошкоджений реактор. Їм розповідають, що для прискорення робіт у Зоні відчуження збудовано чотири бетонних заводи. Бетон машини возять цілодобово. У небо підняли аеростат, з якого будмайданчик освітлюється двома потужними прожекторами.

Під вечір організували братам-журналістам баньку з віни­ками. Вона, до речі, розташована в Чорнобилі на території пожеж­ної частини. Випили «фронтових» сто грамів із причепом, закусили традиційним салом із житнім хлібом.

28 жовтня. Сьогоднішній випадок змушує глибоко замисли­тися над нашою людською суттю.

Разом зі своїм московським колегою, майором міліції Михай­лом Сафроновим, перевіряємо несення служби нарядами та поста­ми ДАІ. Офіцери й сержанти чітко відповідають на поставлені запи­тання, досконало знають свої права та обов’язки. Заува­жень немає.

І раптом на КПП «Черевач» поруч із двома автоінспекторами бачимо стареньку жінку. Звідки вона могла взятися майже в центрі 30-кілометрової Зони? Що тут робить?

У відповідь – рясні сльози. Жінка ридає так, що нам ніяково. Нарешті заспокоїлася. Розповідає. До аварії жили вони з чоловіком Андрієм у Копачах. Ви­ростили трійко діток, пережили фашистську окупацію. За зв’язок із партизанами село мало не спалили. Одне слово, натерпілися. По­волі життя налагодилося. Як стала до ладу АЕС, дід Андрій почав працювати там двірником. Уранці, після аварії, він підмітав біля адмінкорпусу, збирав голими руками радіоактивні уламки, сам того не відаючи. «Ухопив» велику дозу. Лікувався, навіть у Москві. Нині вони живуть у новозбудованому «чорнобильському» селі аж у Згурівському районі. Дід надумав по­мирати, але тільки в ліжку, на якому спали все життя. Та воно за­лишилося в Копачах. А тут – оказія: гурт земляків їде машиною в рідне село, мають відповідний дозвіл. Напросилася й вона, баба Наталка. Взяти – взяли, але назад забрати забули. І знову – важ­ке ридання…

На посту невдовзі зупиняємо військову вантажівку. Поруч із водієм молоденький лейтенант. Згоден забрати нехитрий скарб потерпілої і відвезти її в Іванків, але просить видати припис для зві­ту перед своїми командирами. Бланки таких приписів у мене, як у начальника ДАІ Зони, є. Згода!

Їдемо в Копачі. Тут від побаченого й почутого нам із Михайлом стає моторошно. З безлюдних дворів вискакують напівздичавілі коти. Труться об наші чоботи, жаліб­но нявчать, ні, не нявчать – голосять. Беремо з «патрульки» паке­ти з молоком, наливаємо в бляшанки. За мить молока не стає. Бід­ні тварини. Віддаємо їм усі наші молочні запаси.

Допомагаємо бабі Наталці закинути в кузов армійської вантажівки розібране ліжко, стареньке, засиджене мухами дзер­кало, ще деякі речі домашнього вжитку. Супроводжуємо аж до ви­їзду із Зони. На прощання наша старенька «хрещениця» падає нав­колішки, намагається поцілувати нам руки. Ледве заспокоюємо. Але у нас із Михайлом, уже добряче очерствілих у буденній боротьбі з наслідками мирно­го атома, стискається серце й на очі навертаються сльози.

Бабі Натал­ці в Іванкові пощастило: наші співробітники посадили її з ре­чами на машину, яка їхала до їхньої з дідом Андрієм нової домівки.

Щасти Вам, бабо Наталко!