Звичне у мирний час висвітлення «світського життя» – те, до чого медійники нині ставляться максимально обережно. Не лише через внутрішній «моральний компас», а й через можливий осуд за «аполітичність» та «асоціальність». Слово справді стало зброєю. «Самофільтрації» зазнають і публікації в соцмережах.

«Публікувати у воєнний час щось потішне чи суто побутове є моветоном, – переконана студентка Катерина. – особливо на тлі розповідей про героїку і втрати на фронтах, трагічних повідомлень про полеглих воїнів, ракетні атаки, закатоване окупантами мирне населення…».

«Мені писали в коментарях, що я цинічно поводжуся, коли публікую в інстаграмі фото улюбленої їжі з кафе чи свій похід у спортзал. Бо в цей час багато людей втратили свої домівки…», – розповідає сімнадцятирічний Максим. Хлопець активно користується соціальними мережами, після того як переїхав із сім’єю в безпечніший регіон.

Так, ми щодня втрачаємо кращих із нас, так, щодня Україна здригається од вибухів, палають наші будівлі, лікарні, школи, заклади культури, підприємства. Мільйони українців стали біженцями. Ті ж, кому пощастило залишатися у відносній безпеці, почувають провину за те, що не мають змоги допомогти, страждають від того, що «комусь зараз важче». І тому бути «щасливим показово», у медійних публікаціях чи публічних висловлюваннях у соцмережах, сприймається як блюзнірство. І приречене на суспільний осуд.

Не випадково медійники, які пішли воювати, вже не здатні повернутися до вчорашніх пріоритетів нашої журналістики, та й більшість «невоєнних тем», які зазвичай піднімають у ЗМІ побратими по перу, для них тепер несуттєві і другорядні.

Таку ситуацію добре ілюструє коментар журналіста Максима Скубенка:

«Чому я не писав?Тому що я дуже злий. Я перестав бути терпимим… Коли дивлюся на 90 відсотків колег, які пишуть звичні речі, перекидають свої переживання й погляди на читачів, мене починає ледь не трусити, і хочеться казати неприємні речі…У мене гинуть побратими, і мені є чим забивати голову, замість читати черговий «шедевр» від колег».

Отже, війна торкнулася та змінила кожного. Журналістику, здебільшого, теж. Утім навіть у нашому лихолітті не забуваймо про природне прагнення людини миру, спокою на рідній землі, родинного затишку, земного щастя, любові – тих цінностей, які нині теж відстоює наше лицарство у кривавій битві з ордою. Хороше й позитивне нам потрібне, щоб рухатися вперед.

…Ранкові новини, допомога волонтерам, історія про улюблену каву в інстаграмі, звична робота, переказ коштів на потреби ЗСУ, свій серіал увечері… Строкатість і різнобарв’я життя – те, що живить і зміцнює нашу душу, додає сил, упевненості. У всьому має бути здоровий баланс. І, звісно ж, патріотизм та всезагальне стремління до Перемоги!