За політичними боями на Печерських пагорбах довкола судової, пенсійної, медичної реформ, тема оновлення земельних відносин поки що залишається у затінку. Втім це не стосується експертного середовища: воно продовжує ретельно аналізувати можливі ризики земельної реформи. Хто володітиме землею, в яких обсягах, яким буде майбутнє мільйонів людей, котрі не можуть уявити своє життя і життя своїх родин без права бути господарем на власній землі.

І поки урядовці та політики шукають відповіді на це доленосне для майбутнього України питання, парламент щороку подовжує мораторій на продаж земель сільгосппризначення.

На думку члена ради асоціації «Земельна спілка України» Сергія Біленка, мораторій існує досі тому, що реформатори не можуть точно спрогнозувати, які процеси відбудуться після його скасування.

– Йдеться про розвиток українського села, про проблеми зайнятості в сільській місцевості, – зауважує експерт. – Виходить, що буде, ніхто достеменно сказати не береться, зате всі розуміють, що можуть бути негативні наслідки. Варіанту, який би задовольняв усіх, який нівелював би ризики, немає. Всі документи стосуються більше точкових проблем, але не загальної стратегії.

Сергій Біленко наголошує: саме фермерський рух у 90-ті роки став локомотивом земельної реформи.

– Тоді фермери виступали за те, щоб земля перейшла з державної власності в приватні руки, щоб вона була товаром, і її можна було купляти. Минув час і сьогодні фермерська спільнота кардинально змінила свою думку: більшість рішуче проти зняття мораторію. Бояться, що відбудеться великий перерозподіл, і їхня земля перейде під контроль латифундистів.

За даними Державної служби статистики, на кінець 2016 року в Україні діяло 33 682 фермерських господарства – понад 70 % від загальної кількості економічно активних сілгосппідприємств. Проте у загальній структурі виробництва валової продукції сільського господарства фермерська частка незначна – всього 6-8%. Левова пайка, понад 90% –  продукція рослинництва.

Дуже багато зареєстрованих фермерських господарств фактично структуровані з агрохолдингами. Крім того, значний прошарок реального фермерства перебуває в «тіні», не охоплений офіційною статистикою. Але, як зазначає експерт, працює і навіть постійно нарощує виробництво.

– Останнім часом люди почали виходити з орендних відносин і самостійно обробляти власні земельні ділянки, – каже Сергій Біленко. – Я не погоджуюся, що земельний пай у 4-5га нерентабельний. Все залежить від культур. Сад, горіхова чи ягідна плантація на такій площі – цілком прибуткові. У нас нині цілі галузі сільського господарства, наприклад, картоплярство, тримаються на особистих селянських господарствах. Хоча цей сегмент і є здебільшого «тіньовим». Люди обробляють власний пай чи земельні ділянки своїх родичів, гроші за оренду платять з рук у руки, нічого не реєструючи. З одного боку це погано, бо з «тіні» держава нічого не має. А з іншого… Це та сумнозвісна стадія первинного накопичення капіталу, яку неминуче проходить початкуючий бізнес.

На думку експерта, з часом селяни, заробивши певні гроші, вийдуть з «тіні», щоб не мати проблем з державою, будуть прагнути легалізувати свій бізнес.

– Хотілося б, щоб землі сільськогосподарського призначення перебували переважно у власності тих, хто самостійно хазяйнує на них, – підсумовує Сергій Біленко, – але зробити це дуже важко. Як експерт розглядаю вже третю редакцію законопроекту про обіг земель сільськогосподарського призначення. І мушу зазначити: будь-які заборони можна оминути. Що б не написала і не проголосувала Верховна Рада – надавати в одні руки 50, 100 чи 300 га ріллі, – ділки все одно знайдуть шпарини, аби це обійти. Тому перспективи швидко зняти мораторій я не бачу.

Реформуємося для бангладешців?

– Ми в епіцентрі процесів глобалізації та масової урбанізації, і їхні наслідки невтішні для нас, – констатує політолог, соціолог Інституту філософії НАН України Костянтин Малеєв. – На початку XX століття 86% населення України жило в сільській місцевості, 10-12% – в маленьких містечках, решта – у великих містах. Середня народжуваність в селах тоді була 5-7 дітей на сім’ю. Є такий соціологічний показник – пріоритет молоді. Це співвідношення п’ятирічних хлопчиків до чоловіків сорока років. Так от в Російській імперії 1910 року це співвідношення було 8 до одного. Це злоякісне, дуже небезпечне явище, бо якщо співвідношення більше одного до чотирьох, це загрожує різними соціальними потрясіннями: у суспільстві багато активної молоді, яка прагне прикласти кудись свої сили. Для імперії це скінчилося двома революціями і війнами.

Сьогодні переживаємо об’єктивний історичний процес урбанізації. Люди активно перебираються до великих міст, де вищий рівень освіти, медицини, соціальних стандартів. У сільській місцевості залишилася п’ята частина населення. Економічні, соціальні негаразди різко знизили народжуваність: нині в Україні пріоритет молоді приблизно дорівнює 0,8-1. Це означає, що нація вимирає. І найперше – українське село.

За словами Костянтина Малеєва, ці негативні чинники підхльостують  еміграцію: працездатні люди шукають країни, де їхня праця цінується дорожче.

– Можна впевнено спрогнозувати, що років за 60 половина населення України поїде, а сюди переберуться мігранти з Бангладеш, Пакистану, інших країн, – прогнозує Малеєв. – Цей, на жаль, об’єктивний процес важко зупинити. Схоже, всі наші реформаторські потуги ми робимо для отих прийдешніх мігрантів. І країну будуємо для них, а не для власних онуків.

Щоб цьому запобігти, експерт пропонує звернутися до досвіду США. У другій половині ХІХ ст., після громадянської війни американці реалізували власну модель землеволодіння, основою якої стало фермерство. Сьогодні 10% мешканців американських сіл є власниками земельних наділів, середня площа яких трохи перевищує 100 га.

– Ця власність їх годує, – наголошує Костянтин Малеєв. – Власне, долина Міссісіпі – найбільше в світі скупчення мільйонерів на душу населення. Бо кожна друга ферма  вартує понад мільйон доларів. Середня народжуваність там – 7-8 чоловік на родину. Як наслідок – двом дітям залишається ферма,  а 5-6 дітей їдуть в міста. Тому в США проблема зовнішньої міграції не настільки гостра як в європейських країнах. Бо вона «глушиться» значним потоком внутрішніх мігрантів – фермерськими дітьми. Донині 95% власників землі в Канзасі – нащадки тих, хто цю землю отримав 1895 року. Вони нікуди її не поділи, це їхнє багатство і власність. Яка по волі чи по неволі тримає їх на одному місці. Стабільне, серйозне джерело доходу, для того щоб жити і рости далі.

Не рантьє, а господар

На переконання експерта, якщо хочемо зберегти українців в Україні, треба створити клас власників, які володітимуть майном і нерухомістю, достатніми для того, щоб гідно жити на цій території, але недостатніми, щоб бути рантьє.

– З іншого боку, земельний наділ не повинен бути обмежуватися нинішніми мізерними 5-ма-6-ма гектарами. – вважає Малеєв. – Бо це все ж таки не та власність, за рахунок якої живуть. Це такий собі доважок до чогось вагомішого, що дає змогу вижити. Тому її легко продати, здати в оренду на будь-яких умовах, власник не розраховує, що його нащадки житимуть лише з цього земельного паю. Якщо доможемося, що наші сільські родини оброблятимуть у власності 50-100 га ріллі, отоді матимемо клас господарів, які створять інфраструктуру за рахунок отриманого з землі прибутку. І множитимуться, народжуючи дітей. Власність триматиме їх на місці, спонукатиме розвивати своє село.

Експерт застеріг: залишати землю в громадській, державній власності – значить і далі нарощувати потуги латифундій.

– Тоді реально користуватимуться землею і доходами з неї ті, хто має доступ до прийняття рішень. Невизначеність із земельним питанням на руку саме гігантським агрооб’єднанням, господарі яких переважно загніздилися закордоном, та й увесь прибуток вимивають туди, – застерігає Костянтин Малеєв. – Тому земельна реформа має зробити домінуючою фермерську модель. Це принципово важливо для того, щоб Україна була державою українців і через 50, і через 100 років.