1 вересня 2025 р. минає 100 років від дня народження Ігоря Юхновського, доктора фізико-математичних наук, професора, академіка НАН України, народного депутата України І – IV скликань, почесного громадянина Львова. Героя України (2005), кандидата в президенти на виборах 1991 року (посів 5-те місце). А ще Ігор Рафаїлович був співзасновником та виконувачем обов’язків Голови Українського інституту національної пам’яті (2006—2010). Почесний директор Інституту фізики конденсованих систем НАН України, почесний доктор Інституту теоретичної фізики НАН України, доктор Honoris Causa Львівського національного університету імені Івана Франка.

1991 року я працював у його штабі: тоді на щойно перейменованому Майдані Незалежності наша команда збирала підписи на підтримку висування Ігоря Юхновського кандидатом у Президенти України. І коли чув: «А він не пройде», відповідав: «Хіба ми на скачках, щоби ставити «на виграшного», ми підтримуємо того кандидата, погляди котрого поділяємо». Тоді агітували за підтримку Незалежності України на референдумі 1 грудня.

Згодом коли працював у парламентській журналістиці, не раз доводилося висвітлювати діяльність народного депутата України Ігоря Юхновського. А 2011 року присвятив йому одну з 20-ти серій документального проєкту «Україна 20/21». З оператором Олегом Маловіцьким у львівському домі Юхновських записали понад годину спілкування з Ігорем Рафаїловичем.

Фрагменти тієї розмови 14-річної давнини публікую вперше.

– Ігорю Рафаїловичу, нерідко можна почути думку, що незалежність України – це, мовляв, подарунок долі, а самі українці нічого не зробили задля її здобуття. Наскільки, на Вашу думку, така теза відповідає історичній правді?

– Не можна людей і народ відривати від обставин, від землі, від території, на якій вони проживають. Територія – це земля, це води, це рослини, це сонце, це клімат. Все це створює певне плем’я, певну народність. І якщо вона утворила державу, стає нацією. Так от. На українській землі, на українській території народжуються і розвиваються українці. І це є спонтанно, так би мовити, геоприродно. Так, як на польській землі живуть поляки, на німецькій – німці, на французькій – французи тощо. І тому народження української свідомості після падіння Української Народної Республіки відбувалося на українській землі спонтанно у всіх шарах, у всіх прошарках українського населення. Воно було задавлене Голодомором 32-33 року, воно було задавлене війною. Хоч там були специфічні речі. Але в післявоєнні часи ріст національної свідомості відбувався у всіх прошарках українського населення. Особливо виділялися ті, які явно боролися за Україну, які були явними українськими націоналістами, прихильниками негайного утворення державності. Але була і партійна, комуністична «прослойка» українців, які поволі виростали на цій Україні, і в якій усвідомлювався національний дух. І чим більше української інтелігенції було в партійних «прослойках», тим більше вони були національно свідомі.

Проголошення незалежності України було питанням часу. Безумовно, що явище ГКЧП  прискорило цю ситуацію, прискорило не тільки у нас, а й у всіх республіках колишнього Радянського Союзу. Тому сказати, що то було подароване… А ким подароване? Це природній ріст національної свідомості, який в результаті різних обставин довершився проголошенням незалежності України.

– Свого часу Ви розробили математичну модель, яка доводила, що Радянський Союз приречений. Що відчули, коли дійшли таких висновків?

– Тодішній перший секретар Львівського міському комппартії Генріх Бандровський поставив мені таке завдання, щоб я розглянув проблему автоматизованого управління підприємствами тощо. Я почав займатися цією проблемою  і тоді зрозумів помилковість принципів, на яких був побудований Радянський Союз. Це й привело до висновків про неминучість його розпаду. Було декілька принципів. Перший, проголошений Леніним у його «Квітневих тезах», що можна побудувати комунізм в окремій державі у зв’язку з обставинами, в які ця держава потрапляє. Як держава пропонувалася царська Росія, в якій був повний безлад і цілковита революційна ситуація. Але всі забувають, а я лише недавно дізнався, що Ленін ще до жовтневого перевороту, 15 жовтня надрукував статтю «Смогут ли большевики удержать власть». І він писав, що насамперед треба націоналізувати всі склади продовольства і ввести продуктові карточки. І, маючи продуктові карточки, ви зможете керувати суспільством. Отже голод зразу був оголошений одним з інструментів політики.

І так, перше. Неправильно, що можна побудувати комунізм в окремо взятій країні. Це веде до ізоляції цієї країни від зовнішнього середовища. А в ізольованій системі згідно з другим законом термодинаміки спонтанно, тобто самовільно, незалежно від вашої свідомості, зростає безпорядок. Чим більше ізольована країна, тим більше вона чутлива до зовнішніх впливів. І чим більше вона ізольована, тим більше всередині розвивається безпорядок. Це закон фізики, проти нього не попреш.

І друга, основна теза, що можна оптимізувати систему, зосередивши управління цієї системою в одному центрі, скажемо, у Держплані. Це повністю протирічить принципу глобалізації, який зараз є. Для того щоб так можна було зробити, треба, щоб Радянський Союз мав такий запас внутрішньої енергії, якої немає на всій земній кулі. Попри наявність енергетичного ресурсу, яким володів Радянський Союз, ефективне планування було неможливим. Жорстка централізована система розподілу повністю виключала конкуренцію. А без конкуренції автоматично зникала й боротьба за якість продукції. Як результат, Радянський Союз почав відставати в усіх сферах виробництва – від найпростіших речей, як-от голки, до складних технологій: ракет, літаків та іншого. Відсутність ринкових механізмів призвела до поступового погіршення якості продукції, і ми дедалі більше відставали від капіталістичного світу. Зрештою, ця системна слабкість стала однією з причин неминучого краху Радянського Союзу.

В 1964 році Бандровський повіз це діло в Москву, в Інститут філософії, там якийсь розумний чоловік це прочитав і сказав: усе правильно. Після того я навіть одержав кімнати для нашого відділення.

Як делегат ХІХ Всесоюзної партійної конференції, про те, що Радянський Союз мав розпастися, я заявив на пресконференції. Пам’ятаю, кореспондент «Правди» зразу вискочив і сказав мені: «Как? Будет отдельное государство, будет отдельная армия? Будет Украинская армия, будет Грузинская армия, Казахская армия?» Кажу що так: буде Українська, Грузинська, Казахська армія. Пресконференцію моментально закрили, але я вже був вибраний делегатом. Там тільки дивилися, щоб я не подав заявку на виступ. Так що я був впевнений, що Радянський Союз мав розпастися. Національна свідомість в Україні зростає. Я вас питаю: після цього що має статися в Україні? Має статися проголошення Української держави. Воно відбулося.

– Чи можемо, озираючись на радянське минуле, запозичити з нього щось конструктивне для розвитку сучасної України? Наприклад, кадрову політику. Адже тоді існувала система роботи з кадрами: їх цілеспрямовано готували, формували резерв, вкладали ресурси в розвиток фахівців. Якщо порівнювати з нинішньою ситуацією, такої системної роботи з підготовки кадрів, на жаль, не видно…

– Це дуже важливе питання зараз для України. Якось з Леонідом Кравчуком десь в 90-х роках ми були у Франції. І я спостеріг неймовірну, абсолютно залізну мовчазну дисципліну в МЗС Франції. Мушу сказати, що в японських школах і тепер вчать мистецтву підкорення керівнику.

– А як же демократичні засади?

– Демократія означає свободу людини і рівновагу суспільства. Демократією є наявність цих двох речей одночасно. Так, рівновага суспільства має бути тоді, коли в суспільстві є порядок, а люди є вільні. Бо вільна людина має максимальний коефіцієнт корисної дії, і суспільства теж. Але при тому, ця система має бути рівноважна. Слово рівноважна – випускають. А рівноважна система означає встановлення певного порядку. Так ось, проблема дисципліни всередині держави, проблема поваги до керівника вищого за чином є обов’язкова і нині в державі. Те, що тепер, скажімо, люди зразу апелюють від низу до найвищого щабля управління Україною, це є цілковитий нонсенс. Тобто ці сходинки адміністративно-дисциплінарної усвідомленості суспільства  в суспільстві не спрацьовують. Це треба виховувати починаючи зі шкільної лави. Дивіться, як це роблять в інших державах. Там діти у п’ять-шість років є такі самі вільні, як і в нас. Але далі школа починає їх вчити державного суверенітету, і державної дисципліни, і належності до нації. Це зразу треба прищеплювати, зі шкільної лави. А в нас воно знищено зовсім.

Дисципліна поведінки кожного громадянина пов’язана передусім з національним усвідомленням. Національне усвідомлення є найперше економічною категорією. Воно говорить про те, що я добровільно буду слухатися законів і наказів керівництва. Це є націоналізм – слухатись наказів керівництва держави.

– Але керівництво іноді теж помиляється. Події, які передували обранню Президентом України Віктора Ющенка – Майдан, той порив збурених мас, їхнє очікування прогресивних змін –  їх фактично тепер знівельовано (нагадаю, розмова відбувалася у червні 2011 р., – А. М.), і багато людей просто втратили віру в демократичний розвиток нашої країни.

– Помаранчевий Майдан став об’єктивною необхідністю на несправедливість у державі, що склалася на той момент. Він явив українську революцію, специфічну українську революцію, силу добра, силу правди. Це було величезне явище, і я вважаю, що і теперішній президент і наступні президенти не мають права це явище якось зменшувати, зневажати. Це величезна подія в історії людства – такої революції на всій землі ніколи не було. В тому відношенні наша нація є унікальна.

В яких обставинах опинився Ющенко. Він був отруєний. І довгий час неймовірно страждав. Але все-таки мав в собі сили вистояти. Зараз я так думаю, то було дві течії: одна пов’язана з Ющенком, а друга була пов’язана з Юлею Тимошенко. Ті течії, хоч вони там на трибунах переливалися словами «Ющенко, Ющенко, Ющенко!», але все-таки це вже зразу тоді були дві окремі течії. Вони мали різні цілі. Я пам’ятаю, група Юлії Володимирівни хотіла захопити парламент, хотіла захопити будинок Кабінету міністрів.

Я пам’ятаю, коли Тимошенко була призначена прем’єр-міністром, вона зразу зустрілася з групою Української Народної Партії. І перші слова, що вона говорила до Костенка: «Юра, ми з тобою давно знаємося, але я тебе прошу не йди в парламент разом з «Нашою Україною». Це був шок, на який я не міг сподіватися. Далі пішло чітке розділення інтересів.

Мені здається, що призначення Юлії Володимирівни прем’єр-міністром, при всій її позитивності, при всій її красі і прихильності з моєї сторони до неї, але з тактичної точки зору, це була та помилка, яку Ющенко зробив в літаку, коли летів в Москву. Там вони випили, і там він підписав указ про призначення Юлії Володимирівни. Набагато простіше було б призначити Єханурова – таку компетентну робочу людину, який привів би до спокою державу.

Друга обставина дуже серйозна: збурення, внесене Олександром Морозом. Адже пам’ятаєте, для того, щоб парламент проголосував про проведення третього туру виборів, Мороз поставив умову – прийняти поправки до Конституції. Тобто один рік мав Ющенко свободу, щоб встановити в країні так, як він хотів. Він почав з призначення Юлії Володимирівни, і все пішло шкереберть. Він не розпустив парламент і не мав там більшості. Тому обставини, в яких опинився Ющенко, – його хвороба, його страх, відсутність його більшості в парламенті, Юлія Тимошенко як політичний конкурент, дуже сильний – не могли привести до того, що його правління буде успішним. При всьому його старанні, воно було неуспішним.

Це призвело до чехарди в його адміністрації. Він весь час вибирав нового керівника. Фактично, зник зв’язок між адміністрацією Президента й урядом. Це найбільша трагедія, яка адміністративно могла статися в Україні. Ну і закони, які було прийнято про Кабінет міністрів і таке інше, призвели до того, що це врядування видалося дуже неуспішним.

– Ви були в національному парламенті чотири скликання, свого часу очолювали парламентську ТСК з питань майбутнього. Ваше бачення, якою має бути форма правління в Україні: президентська, парламентська, парламентсько-президентська чи президентсько–парламентська? Яка роль законодавчої влади у розвиткові держави?

– Те, що Україна має бути демократичною державою, в мене сумнівів немає. Держава будується. І в ній необхідно проводити послідовні покращення. Не треба думати про революцію – держава є, держава буде вічно. Україна ніколи більше не зникне, але вона не може жити в безпорядку. Тому встановлення порядку треба починати з нормальної роботи.

По-перше, до найголовніших речей треба віднести зміну адміністративного поділу в Україні. Поділ, де є лише області і райони, тобто дві ланки після уряду – є ненормальним, неприроднім, і він не доходить до сіл. Район має забагато сіл під собою, і тому кошти, бюджет не доходить до найнижчої ланки держави – до села. Тобто, утворення ще одної ланки рад є обов’язковим.

Друге – припинення відтоку молодих спеціалістів за кордон. Це є одне з найголовніших завдань. Україна старіє. Але щоб молодий спеціаліст не пішов з України, необхідно йому створити відповідні умови. Проблема заробітної плати, створення середнього класу в державі. Це клас, який виробляє передусім товари народного споживання, сам же їх споживає і встановлює ціну на ці товари, щоб їх можна було купити. Тому створення середнього класу автоматично означає і припинення відтоку молодих спеціалістів. Як створювати середній клас? За англійським лозунгом «Більше добрих і добре оплачуваних робочих місць». Це означає: повернення до політики технопарків, повернення до політики спеціальних економічних зон, повернення до політики, коли ви створюєте нове виробництво.

Абсолютно неправильною є теза про збільшення мінімальної заробітної плати. Збільшення мінімальної заробітної плати веде до того, що автоматично збільшуються ціни на товари першої необхідності. Але це збільшення на товари першої необхідності відбувається для всіх людей в цій державі. І тому я вважаю, що зарплату треба підвищувати піками для певного типу спеціалістів. Я вважав би, що треба починати з медицини і з освіти. Я вас запевняю, що вчителі більше їсти не будуть, ніж їдять. Але ці вчителі стануть жити достойно, вони не дивитимуться в руки батьків, які вчать своїх дітей в школі чи в університеті. Бо хабарництво починається з тої найнижчої ланки.

– Але кажуть: «Риба гниє з голови»…

– Знаєте, вона гнила вже в Радянському Союзі. «Партійна еліта» жила зовсім по-інакшому, і мала зовсім інші ціни й інші магазини, ніж звичайні люди. Але ніхто не смів про це говорити, бо вас би заарештували. Зараз є демократія, і нічого фактично не змінилося: замість «партеліти» стали олігархи. Але мені здається, що має бути система оподаткування та оборот грошей в державі, коли продаж товарів, вироблених в Україні, має бути більшим, ніж оборот від торгівлі: купив – перепродав.

– Ігорю Рафаїловичу, яка дата важливіша для розвитку нашої держави: 24 серпня чи 1 грудня 1991 року?

– 24 серпня, безумовно, був початок, але 1 грудня було найважливішою подією за всю тисячолітню історію України. Це волевиявлення було всезагальним і чесним. Абсолютно чесним нічого не буває, але великою мірою воно було чесним. І те, що понад 90 відсотків населення висловилися за створення незалежної держави, вже цю державу не змінить.

– Того ж таки 1991 року відбулася ще одна знакова подія: вибори Президента України. Серед кандидатів були й Ви. Які винесли для себе уроки тієї президентської кампанії?

– Насправді я знав Україну, я був членом КПРС, я був делегатом тої самої ХІХ партійної конференції. З точки зору партійних регалій, я був не нижче, скажімо, Кравчука – я був академіком. Але я не розумів важливості посади президента з точки зору її імперативності. Я не усвідомлював можливості президента як вождя, який має повести націю і має повести тих же самих директорів, яких Кучма в Дніпропетровську зібрав, директорів найважливіших заводів, щоб я перед ними виступав. Я їм не казав, що поведу вас туди і туди, що давайте поговоримо зараз, як я маю це найкраще зробити, щоб ваші заводи найкраще працювали. Я цього не говорив. Я говорив про економічне становище України, намагався показати свою обізнаність і так далі. Але вони й самі були не менш обізнані, ніж я. Я не був готовий до цього, тому що ніколи в житті не був вождем. То має бути ціла група людей, яка знає, що таке слово президент, чим він має зайнятися, як він має наказувати і таке інше. Тому, звичайно, я ці вибори програв. Не думаю, що Леонід Макарович дуже добре це знав, але він був людиною своєю в партійних колах і тому, безумовно, мав переваги.

– Впродовж 20-ти років Незалежності ставлення до вітчизняної науки було за залишковим принципом. Яка роль науки, зокрема фундаментальної, у розвитку держави?

– Без фундаментальної науки не може бути доброї прикладної науки. Без прикладної науки не може бути фундаментальної науки. Фундаментальна наука виникає тоді, коли прикладна показує, що закон не справджується, він є неправильний, він має бути змінений. Фундаментальна наука характеризує здатність – розумову, творчу здатність нації. І з точки зору фундаментальної науки, я вважав би, що українська Академія Наук і університети нічим не уступають фундаментальним здібностям найбільших європейських країн – чи Німеччини, чи Англії, чи Франції. І фундаментальна наука – це найдешевша наука з точки зору бюджетної витрати грошей. Але вона дає можливість, по-перше, бути на вершині розумового розвитку людського суспільства, дає можливість поваги інших націй до української нації значно більше, ніж будь-що інше.

Між фундаментальною і прикладною наукою є ще експериментальна наука. Це частина фундаментальної науки, пов’язана з експериментом. На цю частину уряд повинен вкласти всі можливі кошти, які він тільки має. Добрий експеримент є тільки у визначних наукових школах. В Україні небагато таких осередків, але вони мають бути повністю забезпечені. І насамкінець університет. Лабораторії університетів мають бути дуже добрі. Студент – це те саме, як добре вирощувана рослина, студент – це як дуже добре сім’я. Якщо ви дасте йому нормальну блискучу лабораторію, країна буде забезпечена. Пам’ятаєте, японський імператор після капітуляції Японії сказав: я не знаю, що ми маємо робити, і тому що я не знаю, що ми маємо робити, давайте все кинемо на науку і на навчання. Я вважаю, що цей клич японського імператора має бути весь час у нас в пам’яті.

– Чи не шкодуєте, що пішли з науки в політику?

– Я вже з Києва переїхав до Львова. Я є радник Президії Академії Наук, але я маю свій інститут – це один з найсильніших інститутів нашої Академії Наук. Він має один з найпередовіших наукових журналів України, цей науковий журнал визнаний в усьому світі. Знаєте, я вже вісім місяців затратив на те, щоб повернутися до того стану, з якого пішов у депутати. І я, на щастя, повернувся. Так що я тепер займаюся фізикою.

– Який секрет робочого довголіття Ігоря Юхновського?

– Знаєте, кожна людина має певну іскру Божу. Вона по-різному розвивається, і ця іскра Божа веде людину, вона робить людей різноманітними. В кожному ділі проявляється свій спеціаліст. Якщо ви стаєте добрим спеціалістом, це є перша запорука того, що ви довговічні. І в теперішньому житті, і в пам’яті, яка після вас залишиться. Це і є секрет довговіччя: бути добрим спеціалістом і доброю людиною.

*  *  *

Останній раз з Ігорем Рафаїловичем бачилися в березні 2020 року – у львівському Будинку вчених, на віншуванні зі столітнім ювілеєм професора С. М. Стойка.

До свого століття Ігор Юхновський не дожив 17 місяців…