Змінюючи один одного, мчать безкінечним полем історії вершники-пам’ятники.  Хтось на повному галопі вискакує на п’єдестал і застигає там довічно, хтось при тому збиває копитами епохи і режими. Іноді хроніка ледь устигає фіксувати епізодичну велич або неславу володарів високих постаментів.

Нещодавно біля кафедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Тернополі встановили єдиний в Україні бронзовий макет центральної частини міста 30-х років минулого століття (різьбяр Володимир Дусан, автор моделей макета Володимир Кріса, художник і скульптор Дмитро  Мулярчук, архітектор Борис Солонін). Зокрема, один з експонатів макета відтворює пам’ятник Юзефу Пілсудському.

1935-й. Після смерті маршала минуло лише  півроку, а на тодішній площі імені Яна Собєського в центрі Тернополя вже  постав цей монумент. На той час – перший у Польщі. Увічнив Пілсудського верхи на баскому коні тернопільський скульптор Аполлінарій Ґловінський.

Але така вже історична доля того вершника, що не довго він гарцював: розпочалася Друга світова війна і 1940-го радянська влада скинула його із сідла. Не лишивши сліду й від коня. А площі дали нову назву – Свободи.

1967-й. До чергового ювілею «великого жовтня» комуністи підготували тернополянам «славний подарунок»  –  пам’ятник вождеві світового пролетаріату Володимирові Леніну. Його встановили на тому ж місці, де раніше мчав на буланому  польський політичний і державний діяч. З точки зору  доступних нині історичних джерел, у цьому таки була своя логіка – правонаступництва. Бо, засвідчують архіви, які «не згоріли», свого часу Пілсудський і Ленін уклали таємний договір, який передбачав таємну допомогу поляків більшовикам у боротьбі проти  УНР і Денікіна.

Стандартного Ілліча (звісно, пішого, без коня) для Тернополя  «зваяв» скульптур Марк Роберман (місцевим митцям такі грошовиті держзамовлення, як правило, не перепадали), котрий заслужив довіру партійних чиновників своїми «шедеврами» соцреалізму. До слова, після розвалу радянської імперії цей «творець ленініани» перебрався до США, де швидко ідейно «перекувався»:  зокрема, витворив барельєф Любавицького ребе.

А  скам’янілий Ілліч простовбичив у Тернополі  до 8 серпня 1990-го, допоки його, як «ката вкраїнського народу», не стягнули із п’єдесталу. До речі, місто  було другим населеним пунктом в Україні (у Червонограді на Львівщині аналогічний  пам’ятник зняли на тиждень раніше), де рішуче розпочали  декомунізацію. І хоча  захищати вождя спеціально пригнав зі столиці тодішній заступник керівника МВС генерал Бердов, його погрози не спинили людей.

Тоді ж народилася гумористична версія, яка блискавично поширилася містом: мовляв, Леніна зняли за… корупцію. Стверджували, що вимагав хабарі, геть не приховуючись. Одна рука в кишені,  друга ж, із відкритою долонею, простягнута в бік… медінституту, що видніється за сквериком. Це ж, уявіть, як той однозначний жест засів у печінках не лише батькам абітурієнтів, а всім містянам: потурили знахабнілого ідола – тільки закурілося за ним.

Площу перейменували на Майдан Волі.  А «пам’ятне» місце  довгенько пустувало: цвіли квіти і гралися дітки.

Аж ось  2002-го знову «над’їхав» вершник. Нарешті свій – Данило Галицький. Мужню поставу короля всієї Русі виплекав місцевий скульптор Борис Рудий.

Сподіваємося, його королівська милість звеличився тут назавжди.

Як Богдан Хмельницький у Києві.