Степан Бандера, Андрій Мельник, Євген Коновалець, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Павло Скоропадський – усіх цих людей об’єднує значна роль в історії України, боротьбі за її незалежність, попри різні ідеології та методи реалізації своїх планів. І те, що всі вони поховані за межами України. Земля США, Франції, Німеччини, Люксембургу, Нідерландів та інших країни стала останнім притулком для українських політичних емігрантів.

Тема може здатися дріб’язковою: мовляв, в Україні безліч проблем для нині сущих і ненароджених, а ми про небіжчиків. Але пам’ятаючи і гідно вшановуючи пам’ять про наших славетних предтеч, які творили славу України, ми стаємо справдешньою нацією. З історичною тяглістю від минулого до сьогодення і сакральними правами на власну територію. Могили славетних українців слугують «місцем сили» для свідомого громадянського суспільства. Знаменитий Дім інвалідів, де могила Наполеона, чи Пантеон, в якому поховані видатні французи від Вольтера до Марії Кюрі. Французи знають і шанують ці місця своєї столиці, вважають їх святинями.  Та й близькі й далекі гості Парижа не минають цих меморіалів.

В нашій славній і давній столиці про Український Пантеон точать лише довгі розмови. Одна справа, коли буремні століття стерли знаки багатьох поховань князів Русі та й козацьких гетьманів. Але творці української Незалежності, організатори і провідничі Української революції 1917 – 1921 років?

– В Україні вціліло не так багато поховань учасників цих подій, – розповідає історик і краєзнавець, очільник Музею Української революції 1917-1921 років Олександр КУЧЕРУК. – Наприклад у Видубицькому монастирі поховано два генерали УНР: Яків Гандзюк і Яків Сафонов.

На Байковому кладовищі можна знайти десь з десяток могил учасників революції, зокрема й Голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського. Неподалік покоїться художник та ілюстратор Георгій Нарбут. На центральній алеї поховано і двох членів уряду УНР: міністра освіти Івана Стешенка та міністра землеробства Аристарха Терниченка. Але ніде на цих могилах не прочитаєте, що вони діячі Української революції. На могилі Грушевського просто написано «Михайло Грушевський». Звісно, він достатньо відомий, щоб його сплутати, але з Аристархом Терниченком ситуація складніша. Тому якби на його надгробкові написали не лише «професор», а загадали, що він урядовець УНР, то, можливо, на цю могилу приносили б більше квітів. Є проблема з ідентифікацією останків Миколи Міхновського. Так сталося, що на Байковому одразу два місця позначено як його могила – у двохстах метрах одне від одного.

Кілька могил знакових постатей часів Української революції збереглося й у Львові. Наприклад, з Мюнхена на львівський Личаківський цвинтар перенесли останки генерала Миколи Капустянського.

– Пане Олександре, в яких країнах найбільше поховань видатних постатей перших і других визвольних змагань?

– Найбільше українських діячів тієї епохи поховано в Польщі. Дуже багато їх осіло в новоствореній Другій Речі Посполитій, там і померли. На другому місці Франція. Там не так багато могил, але вони надзвичайно важливі. В Парижі поховано другого голову Директорії УНР Симона Петлюру, а на півдні Франції – першого голову Директорії Володимира Винниченка. В містечку Сарсель під Парижем знайшли спочинок артилерист Української Галицької Армії професор Володимир Кубійович і перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін.

Багато визначних людей України поховано у США. Зокрема, найбільший український некрополь постав там завдяки племіннику Симона Петлюри, патріарху Української православної автокефальної церкви Мстиславу Скрипнику. Він викупив неподалік Нью-Йорка Собор святого Андрія Первозванного і на його території почали ховати й перепоховувати українських діячів. Отам, напевне, найбільша концентрація їхніх могил.

І, звісно ж, маємо пам’ятати одиноку могилу у нідерландському Роттердамі засновника і першого голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця. Його поховано на звичайному міському кладовищі й місцеві дивуються, чому на могилі іноземця завжди є квіти. Бандера похований у Мюнхені, Мельник – у Люксембурзі. Розуміємо, що їхні поховання не сконцентровані в одному місці з певних причин, що ці люди мусили доживати поза Україною. Хоча, наприклад, Коновальця ховали спеціально у труні зі скляним віконечком – з таким розрахунком, що це тимчасова могила, а прах буде перенесено до України, коли вона отримає незалежність. Чекаємо цього повернення вже понад тридцять років.

– А були спроби нашої влади чи нашої діаспори перенести ці поховання до України?

– Такі розмови велися дуже давно, практично з часів УНР. Проте справжні практичні кроки почалися за часів Президента Ющенка. Я особисто був в складі цієї комісії, коли працював в Інституті національної пам’яті. В комісію входили представники Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції, інших установ, які мали вплив на цю сферу. Віктор Ющенко підтримав цю ідею і фактично дав старт проєкту. Черговим поштовхом стала проблема з похованням визначного українського диригента і композитора Олександра Кошиця. В багатьох країнах земля під могилу дається в оренду на певний оплачений термін і коли той спливає, то наземний пам’ятник можуть знищити, якщо оренду не продовжити, чи не перепоховати останки. Та і сталося з могилою Кошиця. З власниками землі вдалося домовитися. Але ситуація показова. Невідомо скільки поховань вже назавжди загублено. Часто українські мігранти не мали родичів чи дітей закордоном і помирали практично самітниками, саме їхні могили зазвичай і ліквідовуються.

Пригадую, на нарадах цієї комісії говорили про те, що не маємо законодавства, яке регулювало б цю сферу. Була ще одна проблема: хто має дати дозвіл на перепоховання іноземця, похованого на території іншої країни. Навіть якщо людина у власному заповіті написала, що хоче бути похованою на батьківщині, це може викликати неочікувані юридичні перепони. Та й вимоги до дотримання санітарно-гігієнічних норм і процедур. З приватною ініціативою спадкоємців покійного справа простіша. Вельми це втілити складно на державному рівні. У нас немає ні плану, ні якихось перспектив перепоховань, ні бачення цього процесу. Тому масштабних державних рухів у цьому напрямі більше не робилося.

Не існує реєстру усіх поховань знакових українців у кожній країні, що дуже сильно спростило б пошук. У росіян такий список є, й оскільки вони записують у «свої» всіх народжених в Російській імперії, в тому числі українців, то про багато поховань наших співвітчизників можемо довідатися тільки у них. Щось подібне пробував зробити історик Вахтанг Кіпіані, звісно, в тих обсягах, які спроможна виконати одна людина. Він фотографував багато місць поховань, укладав певний реєстр. Але й ці спроби були винятково приватною громадською ініціативою. З боку держави нічого такого немає.

В часи президентства Ющенка обговорювалося декілька паралельних проєктів. Окрім Українського Пантеону, була ідея створити алею видатних українців, з їхніми пам’ятниками. Час від часу до цих розмов повертаються, й чим більше українців підтримає цю ідею, тим реальніше буде її втілити. Інакше це питання вперед можуть рухати лише маленькі катастрофи, такі як ситуація з перепохованням видатного поета Олександра Олеся та його дружини. Він був похований у Празі, і в якийсь момент закінчувався строк оренди землі під могилу. Спільними зусиллями декількох організацій та за підтримки влади вдалося перепоховати його в Україні. Але де? На звичайному міському Лук’янівському цвинтарі Києва. Якраз тоді була думка створити довкола цієї могили такий меморіал з поховань видатних людей.

– Яку локацію в Україні ви б запропонували для концентрації поховань та перепоховань видатних українців? Чи існує таке місце взагалі?

– Я відповім, що таке місце є, і це Канів. Там найсвятіша для нас могила – Тарасова. Цей Пантеон був би подалі від гамірного та переповненого людьми Києва, його політичних процесів та всіляких акцій з розмахуванням прапорами. В Києві важко знайти таке місце. Мені не зовсім подобається те, що бачимо біля церкви на Аскольдовій могилі: там може з’явитися вже третій шар поховань. Спочатку там існувало звичайне міське кладовище, потім його знищили, в Другу світову німці ховали там своїх загиблих, а тепер там хоронять українських героїв… Це мені нагадує сумнозвісний Маріїнський парк. Ще на початку XX століття половину його займали могили. Тепер про них геть забуто, їхні сліди зникли. Можливо в умовах війни не на часі думати про перевезення поховань із закордону, але держава повинна думати про це й шукати шляхи розв’язання цієї проблеми. Бо якщо цього не робити, то до появи Українського Пантеону безслідно втратимо ще багато поховань.