Якось місяців зо два тому суботнього дня  я вибрався на столичну книжкову барахолку. Ще на підступах до неї, одразу за підземкою станції  «Почайна», мене тактовно спинили двоє: середнього віку чоловік і жінка.

– Перепрошуємо, – сказав чоловік, а жінка ніяково позирала то на нього, то на мене, – ми тут задарма у добрі руки віддаємо книжки. Хтось дарує котиків і песиків, а ми – книжки. Погляньте в нашу торбу, може, щось вподобаєте.

Біля їхніх ніг стояли три великі картаті валізи, дощенту напаковані книжками. Це було незвично і трохи дивно, коли тебе, мало не за руку вхопивши, пропонують книжки за поману, тоді як за кілька кроків віддаля за них відчайдушно торгуються.

Я схилився над торбою. А чоловік за якимось, либонь, особливим критерієм продовжував висмикувати із натовпу мені подібних і пропонував те саме. За кілька хвилин випадкові книжники обліпили валізи, ніби бджоли квітник.

Дуже швидко збагнув, що натрапив не на ту бібліотеку. Там було російськомовне чтиво – від марксистсько-ленінського надбання, від Пушкіна, Єсеніна і Маяковського до Євтушенка і Аксьонова… Напевно, щось і вартісне, та тільки не для мене.

Я вже майже непомітно звідтам вислизнув, аж раптом жінка погукала мені у плечі :
– Заждіть! Візьміть цю книжечку. Не відмовляйте…

І так благально та смиренно зазирала в очі, що якби не загалом строкатий асортимент їхньої офірованої книгозбірні, подумав би, що це пара якихось замаскованих, підступних релігійних «ловців душ».

Я взяв книжку як беруть проскурку в церкві, від якої годі відмовитись, але ступивши крок і піднявши до очей убого виданий, на жовтому папері із тонкими палітурками томик, мало не впустив його з рук від неочікуваності й відрази.

То була книжка 1991 року, «отпечатанная с готовых диапозитивов в типографии издательства «Белорусский Дом печати». І називалась «Это я, Эдичка» авторства Едуарда Лімонова.

Про цього, з дозволу сказати, письмаку, політичного авантюрника, синка енкаведиста я був начуваний. Добре знав, що він розпатякував про Україну… Миттєвим моїм бажанням було зашпурити цю «кніжонку» до першої-ліпшої сміттярки. Але поки її шукав, гарячковість притлумилась, і на її місце потроху-потроху підповзала на гидкому й великому пузі цікавість… Так ця книжка опинилася в моїй хаті.

Аж до вчора вона припадала пилом у найглибшому кутку полиці. І от саме вчора я згадав про неї. Гортав сторінки, вихоплюючи очима то той, то інший абзац, а вони, ті сторінки, за моїми руками, ніби трухлявисько, від зшитку відшаровувалися, відпадали… З ними наче відбувалося те, на що вони й були приречені: хтось мав роздерти і пустити їх за вітром чи водою…

То було напередодні. А наступного дня в інтернеті промайнула новина: на 77 році життя помер Едуард Лімонов…

Він все зробив і все сказав, що міг…
«Ах, родная, родная земля // я скажу тебе русское «бля»… Або в тому ж таки романі «Это я, Эдичка», де він пише про гостинних американців, які надали йому притулок у Нью-Йорку і платили щомісяця по 280 доларів «велферу»: «Я не был официант, я не плевал им в пищу, я был поэт, притворяющийся официантом, я бы взорвал их на *уй, но мелких гадостей я не мог им делать… Я разнесу ваш мир, думал я…»

Я ж натомість думаю, що Лімонов не взявся нізвідки, він – плоть і кров «Росії-матушки», він переповідав художньо думки і «чаянья» величезного прошарку російського суспільства, власне, «руського міра», отруйні скалки з якого  розсипано по всьому світу. Вони  мають демонічний відблиск. З’явившись одного разу милим голосом з картатої валізи, вони терпляче обживають чужий простір, аби за слушної нагоди «разнести ваш мир».