… Це був звичайний день – такий, яких сотні. Холодний вітер підхоплював жовте листя й крутив його вихорами на асфальті. Люди поспішали у своїх справах, заглиблені у щоденні клопоти, а я, як завжди, намагалася встигнути всюди й одразу. У метро, у вічному поспіху,  випадково підслухала уривок розмови між двома людьми. Один із них – чоловік років сорока, з виразними втомленими очима, шрамом на щоці й руками, що видавали звичку тримати зброю, розповідав, як після повернення з фронту довго не міг звикнути до тиші. «Спиш, а тебе будить не вибух – а його відсутність. І ця тиша – страшніша за будь-який гуркіт», – сказав він.

Його голос був низький, трохи хриплуватий – ніби від постійного командування чи затяжного куріння. Він говорив спокійно, без надміру емоцій, але в кожному слові відчувалася глибина прожитого. На його куртці виднівся шеврон, а пальці, хоч і трохи посічені шрамами, міцно тримали пластиковий стаканчик кави.

Ці слова пронизали мене, мов блискавка. Ми боїмося шуму, ми дратуємось, коли поруч хтось занадто голосно розмовляє чи коли місто не дає нам спати. Але мало цінуємо саме цей шум – шум життя, спокійного, звичного. Шум дитячого сміху у дворі, дзвін чашки зранку, гул міста, яке просто живе, не ховаючись від обстрілів.

Я тоді не наважилася підійти до цього чоловіка й подякувати йому особисто. Але вийшла з метро вже іншою людиною. Відтоді я навчилася дякувати не тільки словами, а й тим, що не сприймаю нічого як належне. Дякувати за мирний сон, за можливість будувати плани, за можливість просто чути голоси навколо – навіть якщо вони іноді здаються надто гучними.