У квартирі надломлена тиша стоїть щоразу, коли він приїжджає додому. Дружина знімає з плити чайник, ніби робить щось надважливе, хоча просто не знає, з чого почати. Він ставить наплічник у куток – той самий, що із напіввідірваною лямкою і пахне димом, землею, чужими дорогами. Двері тихо зачиняються, і є кілька секунд, поки обидва вчаться дивитися одне на одного заново.

На кілька днів він відпускає свою війну. Не тому, що так хоче – так вимагають папери. На кілька днів він переходить у реальність, де треба згадати, як лежить ложка в шухляді і що вдома ніхто не кричить «лягай!». У цій реальності теж потрібно виживати, просто в інший спосіб.

У кав’ярні він замовляє капучино. Бариста киває, запитує: «З собою чи тут?», і він на секунду губиться. «Тут» звучить так дивно. «Тут» – це тимчасово, ніби зупинка між виходами на позиції. Але він каже «тут», сідає, бере горнятко в руки й намагається впізнати себе в дзеркалі напроти. Волосся коротше, плечі твердіші, погляд глибший. Йому здається, що люди дивляться, і водночас ніхто нічого не помічає.

В магазині касирка питає про дрібні купюри. Він мовчки бере решту. За спиною хтось обговорює чергову повітряну тривогу й те, що «вже так задовбало». Він знизує плечима. Не тому, що не має власної думки, просто немає сил проживати ще й їхнє роздратування.

Друг дитинства запрошує «вибратись посидіти». Вони сидять у кухні, п’ють чай і говорять ні про що, бо про щось – важко. Друг силкується жартувати, намагається не ставити питань, які проковтують повітря. Він теж пробує слухати, усміхатись, не занадто різко змінювати тему. У цьому їхньому театральному вмінні не зачепити один одного є щось добріше, ніж прямі слова.

На вулиці його спиняє немолода жінка. Звичайна, з торбами, у в’язаній шапці. Торкає його за рукав і тихо каже: «Дякую вам». Він киває, але не знає, куди подіти цей подих. Дякують йому всі, але ніхто до пуття не знає, за що саме. За те, що він повернувся? За те, що поїде знову? За те, що вони можуть стояти в черзі за куркою й не думати про мінні поля? Дякують, аби хоч якось сплатити борг, який неможливо сплатити.

Вдома він дивиться на дитину. Вона зростає швидше за відпустки. Вона показує малюнок, де сім’я, дім і пес із червоним язиком. Він гладить дитину по голові й думає, що війна теж зростає, швидше, ніж він встиг звикнути.

Уночі він прокидається від гучного звуку. Не вибух – щось впало на кухні. Але тіло вже встигло відреагувати: різкий вдих, напруга в плечах, долоня шукає автомат, якого тут немає. Він довго сидить у темряві, поки шум усередині грудної клітки не стихає.

День від’їзду завжди однаковий. Дім стає рідним саме тоді, коли треба їхати назад. Рюкзак знову повний, чайник знову мовчить, дитина спить, бо так легше для всіх. Дружина довго застібає його куртку, ніби відтягує час. Він теж тягне. Але час не слухається.

На вокзалі багато таких, як він. Усі мовчать, ніби несуть щось крихке. І кожен думає: «Повернуся. Обов’язково повернуся». Хоча ніхто не знає, скільки буде цих повернень і якою ціною буде кожне.

Місто прокидається, тролейбуси виходять на маршрут, люди розганяють ранковий холод словами «мені на роботу». Життя триває, завжди трохи поруч, трохи окремо. Щоразу, коли він заходить за двері вагона, починається пауза. Для тих, хто залишається. І для нього.

Ця пауза теж довша, ніж відпустка. І важча. І її ніхто не вміє проживати правильно. Але всі намагаються. Хто як може. Бо й це частина війни, яку ми ведемо разом. Поки хтось знову поїде вперед. І хтось знову чекатиме. Як уміє.