Півстоліття тому з букетом маминих жоржин і ранцем за плечима вибіг з хати на споришеву стежку до Грибівської початкової школи, в теплі обійми великої і доброї Дори Федорівни Булко.

Нема вже тієї школи, давно зоріє з Вічності Перша моя Вчителька…

Лишилася стежка, обніжки якої невблаганно сточує час. Але вперто лягає до ніг стрімчаком і затято не хоче губитися в хащачинні Всесвіту.

Приндиться серце, вже роса не під обчасами – на спині, наливаються лінню ступа, а нехіттю очі…

Іду.

Де ще підтюптцем, де чалапаю, де промацую оповиту туманом свою персональну земну твердь.

Іду. Поки стежки, поки стежини, поки тасьми, поки живої нитки до Знань.