Стрівся з одним відомим депутатом.
Він говорить, я слухаю, але більше придивляюся, наслухаю його єство, точніше – нутро.

І ось враження.

Найперше і найважливіше – відчуття у цьому пещеному тілі великої, всепоглинаючої ситості. Глибинної ситості. Глибокого спокою і якогось тваринного умиротворення.

Йому, здається мені, щось повторює, відлунює внутрішнім голосом: «Всьо нормально. Всьо ідьот путьом. У мєня да і в странє. Там, в прінципє, тоже… Нєпросто, но ідьот».

Так він відчуває життя. Життя, яке вдалося. «Путьом».

Як йому убгатися у шкіру людини з пенсією 1500 гривень  чи зарплатою 3-5 тисяч гривень, яка не може пристойно лікуватися, харчуватися, яка мусить, врешті, витягти ноги, щоб у нього було «всьо нормально»?

Як?
Та ніяк! Бо з якого б то дива йому у ту шкіру бгатися?

Можливо, він собі гадає: «Бог мені так щедро посилає – отже я все роблю правильно». Може, навіть дякує собі за себе, за своє особливе призначення у цьому суперчливому світі. Можливо. Але точно знаю: жодних докорів сумління, каяття у нього ані ворухнеться і жодної тіні співчуття до нас, безневинно грішних, не прозирнеться.

Бо він свідомий своєї державної величі.

Більше того, він – великий патріот. В його розумінні.