Ніч важка, як мокре конопляне полотнище. І шкарубка, колюча – не вляжешся: босоногий сон ступити сахається.

Солов’їного червня о цій порі вже б сіріло, а тепер і не мигне.

Не мигає, не палахкає. Глипаю у вікно, на скупий блекаутний ліхтарний засів сонного міста. Там-сям вогні, але, слава Богу, без отих заграв, од яких кров холоне.

Силкуюся заколисатися Маркесом. Пускаюся у стрімку паводь його тексту, де треба стільки вправності, щоб уникнути навісного удару чогось тяжкого, бридкого, жахітливого, що змила та теча і перетворила на гарпуна. Але найменший гуркіт за вікном, за стіною, у запіллі, чортзна-де миттю викидає тебе на мілину. Ріка, яку освоїв, осідлав, безслідно втекла. Пропала сопуха збаламучених хвиль, до якої звик, зринули плиткі предмети, напрям руху яких навчився передбачити. Знову повертаюся супроти цього навісного валу, знову гребу до того місця, де вічний тиран вчить свого сина: «Єдина помилка, якої не може припуститися ніколи до скону людина, наділена владою і повноваженнями, –  це віддати наказ без упевненості, що його виконають».

Кортить написати кудись синам, але вже навчений, знаю, що серед ночі цей сигнал може втрапити, як колючка під руку. Серед ночі звідти можуть давати звістку лише вони.

… Телеграм-канали пишуть про перемир’я, а до сну ні приступу. Сон-дрімота знає ціну цим колисанкам.

Згасає мій ліхтар, втрачає силу, сліпає анемічною паволокою.

Стуляю книжку. Глухне гул паводка з далекої острівної країни вічного диктатора. Міазми котрого інфікували вже не одного правителя землі і неба – навіть там, де ця смертельно небезпечна зараза, здавалося, і зачіпки не мала б.

«Ой ходить сон коло вікон». Трясця, точно, не біля наших.

Скупі вогні мого міста чекають досвітку. Такої пори зазвичай київську ніч холоднокровно розстрілюють і світання часто дає знак близького відбою.

Але тепер нібито перемир’я. Можна віддалити оте «нібито» словом «енергетичне», але воно нерозривне й неослабне –  спеклося кров’ю, приросло м’ясом, нервами і поліпами. Нібито-тиша, нібито-перемир’я, а далі… Темні обриси нібито-миру.

«Тиха вода, тиха вода бережечки зносить…»