Які ж вони достоту милі –  своїм діточим пушком новобранства, своєю незайманістю не займаного, у яку ще можна вірити! Слухаю оце енергійного чоловічину, новоявленного депутата: ще вчора насівав комедійний бадьор на корпоративах і для потіхи-приколу хвацько відтворював баском бузівка трубне рокотання наського найправеднішого радикала, а нині з непідробним натхненням розповідає, як працюватиме-законотворитиме для України. І що 30 тис. грн його місячного депутатського окладу вповні вистачить, щоб прогодувати дружину, навіть з майбутньою дитинкою.

Як ж вона тонально-тематично однакова, ця увертюра до 5-річної душероздирної вистави «ВР енного скликання»!

Пригадуєте, очі  Михайла Гаврилюка? Ні, не на Майдані, не Михайла-козака, а в парламенті нового скликання –  Гаврилюка-депутата. Ще тоді не з модною зачіскою, не зі вставними зубами, не у європейського крою брендовому прикиді, а у своєму майдановому однострої, але з депутатським значком. Пригадуєте його воістину «теляче зачарування» своєю новою зарплатнею? Він тоді зізнався, що навіть 5 тисяч для нього великі гроші. А як дуже скоро потому ревма заревли його колеги з приводу зарплатні – теж пригадуєте? Як Найєм нюняв, що шістнадяцятитисячний оклад принизливий для нього і нестримно спонукає до корупції навіть кришталево чистих депутатів. Це тоді, коли лікар чи вчитель отримували чи не уп’ятеро менше.

Все так гарно, так бадьоро-чудово-рожево-блакитно починається! З букетами, першим дзвоником, білими фартушками і бантиками у дівчаток, білими сорочечками і випрасуваними штанцями у хлопчиків, а головне –  із суціль янгольськими личками й очима, ісповненими чистоти. І депутатська клятва на вірність Україні й народу повторюється як молитва, і Славень з підкупольного піднебесся надихає гори розвернути…

Дітвора щебече золота, золота.
І летять – летять в небі журавлі
Дзвоник ніби кличе в молоді літа.

Поспіши до столиці, виборцю! Ти ще побачиш багатьох їх середньостатистичними пішоходами на вулиці, покупцями у звичайних магазиних, пасажирами у громадському транспорті. Може, й торкнеся їх, навіть поговориш з деким. Тобі відносно легко пощастить побачити їхні ще незасалені лиця, вдихнути їхній природній родовий запах, піт, не запахчений дороженними парфумами; вони ще певний час ходитимуть між нас, як люди. Не виноситимуть себе із запопігливо розчинених челядниками люксусових лімузинів, не крокуватимуть тим хазяйським циркульним кроком, з обов’язковим колекційним айфоном коло вуха й ущерть залитим скляним поглядом, як «бувалі».  І сталевохапні секюріті не відштовхуватимуть вас, наче вуличних цуциків, на їхньому шляху.

Ще увертюра, ще не їхній час.

Вони ще здебільшого наодинці із своєю совістю. Їм ще не заступив її світлий лик дядко Мефістофель, з його знайомою нам арією.

Але ява його неминуча, його вихід – центровий у цій виставі. Скромним посередником від скромної фірми скромного олігарха, якій кров з носа терміново треба такий-то закон, щоб розпиляти Держбюдет, загробити конкурента, отримати податкові пільги, якісь переваги…

І незаймані займуться…

І буде перший заробок, перший «відкат», перша сальна складка, перший прищ-«хотєньчик»…  Перший айфон новітнього зразка, перший позашляховик…

Вже не кажу про «перекинчицтво», про «фракційну работоргівлю»: це у нас святе і вічне, як обіцянка очиститися.

Тому, наберімося терпіння: скоро ця казка мовиться…

«Respise finem», –  казали мудрі єзуїти.