Напередодні Христового Воскресіння не стало Дмитра Михайловича Гнатюка. Господь зумисне саме в ці дні його покликав. За такого свята він кличе до себе найдостойніших… Років із сім тому я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли?», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати. Тепер, по цій сумній звістці, найперше, що спливає в пам’яті, як тоді Дмитро Михайлович розповідав про панотця з їхнього села…

– Я тепер часто згадую далекі дні, і розумію, яке то щастя, що я народився на Буковині, в моїх рідних Мамаївцях, – розповідав тоді він. – Це мені дало багато мудрої сили, бо я виріс у селі, виховувався в церкві і всю музичну грамоту, все, що маю найкращого – то ще від села і церкви. Бо я з дрібного дитинства у тій церкві співав дуже завзято. Ще маленьким хлопчиком. Свідомо пам’ятаю себе з восьми років. У нас помінявся панотець. Доти був старший, поважний чоловік, а потім прийшов молодий хлопець, здається, з-під Вижниці. І його прадід, і дід, і батько були священиками. То й він присвятив себе служінню Богові. Він був надзвичайно талановитою людиною. Перше – він грав на скрипці і співав. Мав прекрасний баритон. Закінчив вищу духовну семінарію в Бухаресті. Вчився в прекрасних вчителів співу. І якби пішов був у мистецтво, співоче, то був би одним з кращих співаків у світі. Унікальний мав голос! Це по-перше. Друге, в нього була якась така дивовижна аура спілкування з людьми. Ця аура впливала на людей. Його дуже любили. Пишалися ним. Він почув мене в хорі і каже: «Будемо з тобою займатися окремо». Тривало то понад п’ять років. Але як він зі мною займався? Він не пояснював мені, дитині, технологію співу. Він лише вчив як має звучати голос, як треба його берегти, як шанувати. Не дозволяв мені співати, а тільки постійно змушував відпрацьовувати спеціальні вправи. Він грав на скрипці і тягнув ноту, а я мусив форсувати її. І так з дня на день. Мені то набридало. Мені хотілося співати. Просто співати. А він лиш скрупульозно працював над удосконаленням мого голосу. І ось тоді мені його й «поставив», навчив тримати дихання. І взагалі дав мені культуру співу. Я такий щасливий, коли згадую тепер ті уроки, ті дитячі дні, бо саме тоді й було закладено фундамент моїй творчості. Якби не той священик – все моє життя було б, напевно, іншим.

А потім війна. Я її двадцятилітнім хлопцем закінчував на Уралі, на танковому заводі у Нижньому Тагілі. Що ми там пережили! Холод, голод, важка праця… Але вистояти допомагала пісня. Нас, українців, там було дуже багато. Ми співали. Я був настільки в полоні цього співочого мистецтва, що створив самодіяльний хор. І як же мені самому стало дивно, що в мене появився раптом такий голос! Я вже відчував дихання і з подивом для самого себе міг робити такі складні музичні вокальні пасажі. В хорі назбиралося п’ятсот чоловік! І я керую тим хором. На танковому заводі, де загалом робітників понад 30 тисяч. І ось в день Перемоги даємо «сольний» концерт. Виконую і я кілька пісень. То було настільки славно, ефектно і публіка настільки була вражена, що до мене підійшов директор заводу, генерал-майор, та й каже: «Діма, ми тебе демобілізовуємо і направляємо вчитися…»

Я приїхав до Києва на вокзал прямо з того Сибіру. Києва не знаю. І повело мене, ніби якесь Боже провидіння. Добрів до бульвару Шевченка, пройшов Хрещатик, Володимирську гірку і там побачив цю красу – Дніпрові схили, бані церков. І сам собі тоді сказав: тільки тут хочу жити! То був 1945 рік.

Складаю екзамени до Державної консерваторії імені П.І.Чайковського, ночую у альтанці біля пам’ятника Володимиру п’ять ночей, бо ні грошей у кишені, ні жодної знайомої душі в цьому місті. Отак все й починалося.

Потім закінчив консерваторію, став солістом такого знаменитого нашого театру. І все своє життя тут працюю. Об’їхав цілий світ. Я був затребуваний. Мене запрошували. Співав спектаклі, сольні концерти. І звичайно ж, у сольних концертах відділ завжди залишав для української пісні. Співав італійською, французькою, російською, українською мовами. Співав для публіки, що не знала всіх тих мов, але люди завжди розуміли про що я співаю.

– Як Вам вдавалося «роздвоюватися» між оперою і популярною піснею?

– Бо опера – то моя любов, а українська пісня – мої крила. Українська пісня для мене свята. Те в мене ще з Буковини. Я ще хлопчаком умлівав від співу тамтешніх вуйків. Скільки то було пісень і які то були пісні! Мов та турецька криниця, що дна не має. Ті вуйки важко працювали і дивовижно співали. Співали з якимось героїчним сумом. Так мені тоді вчувалося. Вони співали голосом і серцем.

– А яка доля того священика, що відкрив Вам світ музики?

– Маю велику прикрість і біль, що моя дитяча пам’ять не зберегла навіть його ім’я. Адже ми всі називали його тоді панотець. Коли після воєнних поневірянь я повернувся в Буковину, його вже не було. Він таємниче зник. І ніхто нічого не знав про його долю. Я все своє життя шукав його сліди. Я думаю, трапилося щось трагічне. Якби він був живий, де би він не мешкав, хоч яка би то була країна, він би вчув про мене й обізвався. З ним трапилося щось трагічне. Але він завжди зі мною. То була людина високої культури і великої доброти. Він коли правив службу Божу, то жінки у церкві плакали.

– Дмитре Михайловичу, Ви жива легенда «золотого часу» української популярної пісні з такими іменами, як Платон Майборода, Олександр Білаш, Володимир Верменич, Степан Сабодаш, Андрій Малишко, Михайло Ткач. Все менше лишається людей, котрі їх бачили і чули. А Ви ж з ними творили!

– Всі ці, названі, імена, ці люди – то, безперечно, великі українці, яких ні з чим і ні з ким не можна зрівняти. Це були унікуми, самородки. Те, що вони написали для нашого народу, – то настільки яскрава сторінка в музичній нашій пісенній історії, що просто бере жах, коли подумаєш, якими ж би ми були бідаками, коли б вони, скажімо, не народились, не з’явилися на світ! Ну подумаймо тільки: написати таку пісню, як «Рушничок» чи «Ми підем, де трави похилі»! Що це? Та ж то якісь Божі чари! І що головне, ті чари – вони глибокі, наші, суто українські. Тепер теж маємо пісні українських авторів, але щоб з такою національною глибиною, як колись, – рідкість. Не знаю, чому так.

– А як у Вашому репертуарі з’явилася «Пісня про рушник»?

– Нагадаю, що цю пісню я проспівав не першим. Її вперше виконав Олександр Таранець у кінофільмі «Літа молодії». А вже першим, хто виніс її на естраду, так то був я. Тоді, пам’ятаю, готувався черговий з’їзд партії. Подія завжди врочиста, до неї готувалися. То десь друга половина п’ятдесятих років. Я вже був доволі знаний співак. І Платон Майборода запросив мене до себе додому. Там вже був і Андрій Малишко. Платон Майборода жив тоді по вулиці Софіївській. «Пісню про рушник» я вже чув. Але коли вперше почав її співати у Майбороди вдома, вона одразу лягла мені на серце. Платон Іларіонович звик, що вона звучить в такому прискореному темпі. Я ж заспівав її трохи інакше. Вона розлилася в мене значно повільніше. Бо мені то бачилося як пісня найперше про матір. Я згадував свою матір, і потрактування просилось саме таким.

Майборода послухав і примружився. Каже: якось аж дуже вже повільно, щось наче б то не так трохи. Але тут втрутився Андрій Самійлович. Каже: почекай, він так відчуває. Давай погодимося з ним. Він виконавець. У нього своє сприйняття. Мусимо погодитись…

Було зроблено дуже гарну оркестровку, для невеличкого оркестру. І ось на партійному з’їзді «Пісня про рушник» прозвучала вперше естрадно. І я її співав там двічі поспіль, бо аплодисменти не стихали. А коли заспівав удруге, то публіка плескала уже стоячи. То важко передати ті відчуття, коли ти вперше представляєш великій аудиторії щось таке, що народилось, ніби з Божого знамення. Адже ж люди Божу річ одразу відчувають, вона одразу стає їхня, прикипає до серця людям. І ось ти – ніби перший посередник, тобі дано щастя ніби з Божих рук передати ту коштовність у руки людям. Те щастя не кожному випадає. А я мав таке щастя, і не один раз. Ну а з «Рушничком» тоді була надзвичайно зворушлива атмосфера. Та пісня стала вагомішою подією, аніж сам з’їзд, принаймні у серцях більшості делегатів. Після того ми, звісно, у єдиному пориві добре посиділи і вгамували свої пристрасті…

Я з такою любов’ю згадую тепер той час, ті далекі події, ту нашу творчу працю, тих двох дивовижних людей – Андрія Малишка та Платона Майбороду! Це, повторю, великі українці. Я дуже любив Андрія Малишка. А яку гарну пісню на його вірші написав Олександр Білаш – «Цвітуть осінні тихі небеса»!

Потім з’явилася у мене як віха пісня «Два кольори», потім «Марічка». Кос-Анатольський на вірші Івана Франка написав, я би сказав, пісню-романс «Ой, ти дівчино, з горіха зерня». Це була дуже складна річ для виконання. Вона не вийшла шлягером, бо не така й проста, але вона чи не найкраща з-понад усіх була мені довгі роки, і, може, аж досі. В неї завжди був успіх. За стільки літ її любовний шарм не потьмарився. Бо ж як сама любов не старіє, так і ця пісня не чує віку.

Потім знову, ніби Божим перстом, мені даровано було виконати пісню Володимира Верменича та Миколи Сингаївського «Чорнобривці». Надзвичайно красива, болісно-щемлива музика і текст. А там знову Степан Сабодаш написав небесної краси «Очі волошкові». Розумієте, стільки пісень було! Я навіть не мав часу їх записувати. А мені все приносили і пропонували. І пісні – одна краща за іншу. А в мене ж праця на оперній сцені та ще гастролі.

Був у мене московський приятель, композитор Едуард Колмановський. Він написав славнозвісну свою пісню «Я люблю тебя жизнь» і чекав рік, поки я її заспіваю. Її потім почали співати інші, з-поміж них і Марк Бернес, кому вірші Костянтина Ваншенкіна, власне, й були присвячені, але Колмановський бажав, аби розпочав її життя саме я. Те саме було і з відомою його піснею «И я улыбаюсь тебе». Загалом я мав хорошу дружбу з російськими композиторами. Тоді інакше і не могло бути. Дружили ми з Олександрою Пахмутовою. І вона давала мені кілька своїх пісень. Марк Бернес у дружньому застіллі жартував: «Ми про жизнь співаємо душею, а ти, Дмитре, ще й голосом». У мене були друзі у Великому театрі. Я там співав. Мене туди запрошували. Якось посварився в київській опері з керівництвом, а Москва почула і… одразу запрошує до себе. Навіть поїхав був туди на таємні перемовини. Справу з переїздом майже залагодили. Мені приготували чудову квартиру у центрі Москви, біля пам’ятника Юрію Долгорукому, по сусідству з Валентиною Тєрєшковою. Але в останній момент відмовився. Думаю, як я без Києва? В ЦК республіки про те також довідались. Викликали. Сказали, щоб навіть думати про те не смів… То було так давно, і все відтоді змінилося…

– Дмитре Михайловичу, у Вашому голосі вчувається якісь приховані чи то образа, чи біль?

– Бо й справді прикро… Яке в мене велике мистецьке життя, скільки я знаю, скільки пам’ятаю, скільком би міг підказати, передати досвід, науку, але нікому те не треба… Не хочу про це… Давайте краще про пісню. Я дуже вдячний долі, що така в мене якась удача. В мене були дуже гарні батьки, вони привили мені велику любов до людей, до Господа Бога. Я згадую, як нас мама виховувала. А це шестеро дітей. Та ще таку трагедію пережила, коли загинув мій старший брат. То був страшний 1940 рік. Брат був старший за мене на три роки. Гарний, чесний. Вчився в Констанці (Румунія – авт.) на «шіф-капітана». Знав мови. На той час Буковина – під Румунією. Кордон відкритий. Він приїхав на канікули. А коли вертався назад, до навчання, вже відбулось воз’єднання Буковини з Україною. На кордоні росіяни завернули його до Чернівців, аби нібито оформити перепустку. Проте одразу ж заарештували і розстріляли як шпигуна. Я про те довідався лиш кілька років тому, з розсекречених архівів. Він там просить росіян дати йому перекладача – французького, німецького чи англійського. Він думає, що його не розуміють, бо ж він чесний хлопець, знає лиш навчання… (Зітхає). Але… давайте краще про пісню.

– Дмитре Михайловичу, у Вашому репертуарі дуже багато пісень на слова Вашого земляка Михайла Ткача.

– Михайло Ткач був еталоном порядності з-поміж всіх тих, кого я знав. Ми з ним дружили. Я на останньому курсі консерваторії одружився і приїхав з дружиною на Буковину. Він про те якось довідався, повіз нас на полонину. А там – по груди квіти, трави, пахощі… Стільки літ минуло, а я все те пам’ятаю. Михайло з юних літ завжди був високопорядною людиною. Згадую, як він мене запрошував на свої концерти. І завжди було хвилюється, ніяковіє. Хоче заплатити мені, а грошей нема. А я жодних умов ні йому, ні комусь іншому ніколи не висував. Але він щораз хвилювався, так йому пекло оте безгрошів’я. Я завжди у нього співав безплатно. Хоча дехто, знаю, і навіть молодші наші земляки-буковинці, вивертали його, як кожуха догори ворсом з тією платнею.

Незадовго до смерті, на одному своєму такому творчому вечорі Михайло мене кличе: «Дмитре, ходи до мене». Я підходжу за кулісами, а в нього очі світяться: «Я хочу тобі заплатити нарешті». Я йому: «Михайле, та ж у нас традиція – я ж у тебе безплатний». Він тоді ніби затявся – візьми конверт і квит! І всукав-таки його мені.

Знаєте, я чомусь думаю, що ото з тими попередніми умовами, з тим «рванням» грошей втрачається щось дуже важливе, людське. Щось є в тому недобре. Я оце на старості все частіше починаю згадувати свого батька, дуже мудрого чоловіка. Мої батьки, вони не мали навіть середньої освіти, але жили по Біблії. І ось я згадую, скільки батько мій зробив добра людям! І він мене вчив: «Синку, зроби добро, але тут його одразу і забудь. Це твій обов’язок – робити добро».

Я інколи озираюся, згадую, і виходить, що ті, кому я найбільше добра зробив, вони виявилися невдячними. Те все якось у заздрості, в нікчемних дрібницях, у марнославстві… А ще батько мені таку мудру річ казав: «От для того, щоби стати вчителем, професором, треба вчитися 15 років, а для того, щоб бути людиною, – треба вчитися все життя».

– Дмитре Михайловичу, а яким Ви згадуєте Олександра Білаша?

– То цілий пласт в українській музичній культурі. Він уже відрізнявся від того ж Платона Майбороди. Він вже був осучаснений. Набагато діловитіший. Як зараз кажуть – з менеджерськими завдатками. Якщо в Майбороди було: «Так – так, ні – ну, нехай буде ні», то з Білашем компроміси не проходили. Він був твердий. Що ж до творчості – так то взагалі гігант! Його пісні були настільки популярні, що йому заживо можна було пам’ятник ставити, і то було б справедливо. Ось, скажімо, написав він таку пісню: «Україно моя, я для тебе на світі живу». Розумієте?! Я співав її на 25-му з’їзді партії. «До Дніпра я приходжу вмивати свій зір». Я на з’їзді проспівав ті красномовні і з підтекстом рими, а потім ті, кому треба, схаменулися – так це ж націоналізм! А я її вже проспівав. На з’їзді. Потім ми святкували 50 років воз’єднання українських земель. Мені дали слово. Я щось говорив, а потім проспівав ту пісню знову акапельно. Це був фурор. І все це – Олександр Білаш…

* * *

Отакою видалася наша стріча сім років тому. Тут лише дещо з довгої розмови, в якій Дмитро Гнатюк так захоплено говорив не про себе, а про своїх батьків, про панотця, сліди якого загубилися, про українську пісню, про друзів-композиторів і поетів. Так всіма захоплювався! І так щиро всіх їх любив-шанував!

От тепер думаю, чи ті, хто знав його близько, знайдуть стільки теплих слів для нього? Не співчуття, як у такому випадку водиться, а саме тих глибоких і щирих, єдиних і неповторних слів, які рідно вплетуться у всенародний нетлінний вінок Українському Корифею, що йому нині складаємо Вічну і Вдячну Пам’ять.