30-річний Дмитро Сауляк («Сауль») ще до початку повномасштабної війни свідомо обрав шлях військової служби. Народився 26 вересня 1995 року, навчався у Морському фаховому коледжі Херсонської державної морської академії, здобув спеціальність матроса. У 2020 році вирішив змінити цивільне вбрання на військову форму. «Хотів перевірити себе й відчути, що справді захищаю країну», – зізнається Дмитро.

Відтоді він пройшов і пережив чимало – у пеклі на Харківському напрямку.

Спокійний, врівноважений, із тих, хто говорить небагато, але по суті. Його голос залишається рівним навіть тоді, коли мова заходить про війну – лише в погляді з’являється тінь пережитого. Дмитро не любить пафосу, але кожне його слово – це щира правда людини, яка знає, що таке фронт.

– У травні 2020-го вступив до лав 92-ї окремої механізованої бригади, – неспішно починає Дмитро. – Спочатку було звичне військове життя: наряди, чергування, патрулі, роботи по частині, іноді щось будували. Потім нас відправили у зону Операції об’єднаних сил  га Луганщину. Там копали, облаштовували побут, воювали. Життя минало швидко – день за днем.

Після дев’яти місяців нас вивели, готували до військового параду 2021 року. Три місяці готували, і ми тоді на День незалежності пройшлися армійським парадним кроком. Згодом мене відрядили до Києва – представляв бригаду на військовому ярмарку, розповідав людям про службу. Був там майже місяць, повернувся додому, і буквально за кілька тижнів усе почалося.

– Перед широкомасштабним вторгненням рашистів було відчуття, що щось назріває?

– Десь за тиждень-два до широкої війни у нас почалися навчання під Куп’янськом. Стояли в лісі приблизно тиждень. Потім раптом дали наказ виїжджати. Уночі зібралися, залишили частину речей і вирушили.

– А перший день війни пам’ятаєш?

– Так, ми тоді прибули в якийсь населений пункт, навіть не знали, як він називається. Усі втомлені, хтось відпочивав, хтось сидів, розмовляв, здавалося – нічого страшного не буде. І раптом почалися сильні обстріли по всій лінії кордону. Прилітало й по нас, по тому селищу. Нас було шестеро: командир, водій, навідник і чотири піхотинці. Отак я і зустрів перший день війни.

– З якої посади починав свій бойовий шлях, де саме служив?

Починав я з посади солдата. Наша бригада дислокувалася в Харківській області. Коли все почалося, нас відправили ближче до кордону. Сказали ховатися, потім кричать: «Їдуть!». Ми вже приготувалися, а виявилося – це наші прикордонники. Потім прийшов наказ відступати, ми зустрілися з батальйоном і зайняли позиції.

– А перші бої?

– Русня тоді нас переслідувала з усіх боків – і по головній дорозі, і по обхідних шляхах. Перший сильний обстріл,.. то було страшно. З’явилися «двохсоті» [загиблі], наші хлопці загинули, ніхто не розумів, хто де, хто живий. Справжній хаос. Під ранок нам сказали відходити. Ми поїхали далі, стали біля Коробочкиного. Там знову зустріли ворога. У декого з наших уже нерви не витримували – дезертирували. Потім наша колона підбила танк, далі поїхали – біля Чугуєва вже бачили мобілізованих. Під вечір дісталися до якихось амбарів біля Харкова, там ночували на сіні. Зранку наказали їхати вперед, вийшли на трасу й тримали оборону. Там вже довше стояли – жили буквально біля смітника, звідти й брали що могли. Дивно, але там іноді траплялися цінні речі. [Сміється]

– Після цього ми тримали оборону поблизу Верхньої Рогані. Противник уже був там – періодично відкривали вогонь, але без серйозних наслідків. Згодом тривалий час перебували у Зарожному. Пізніше, в одному з населених пунктів, мене призначили командиром. Я займався прийомом затриманих осіб, яких підозрювали у причетності до ворожої сторони. Далі нас перекинули до Великої Бабки, де піддавалися артилерійським обстрілам, зокрема з реактивних систем залпового вогню. На щастя, обійшлося без втрат.

А вже потім, у Старому Салтові ми пішли в наступ, а там – ДНРівці. Вони, чесно кажучи, розбіглися, заледве нас побачивши. Але один раз було дуже страшно: ми саме спустилися в підвал, і ракета від літака рознесла всю вулицю. Одна місцева жінка потім мені дорікала, що це все нібито через мене. Неприємно було чути таке…

– Що з фронтового в  тобі закарбувалося найбільше?

– Бахмутська кампанія. Це було після мого поранення: під час одного з виходів мене посікло осколком вище стегна, коли перебував в окопі. Я одразу й не помітив. Довелося ще кілька кілометрів тягнути ногу за собою, туди, де медики.

Приїхав я тоді після лікування під якийсь населений пункт, навіть не знав, куди саме. Ми тримали так звану дорогу життя. Звичайний будинок, розклав речі, думаю, трохи відпочину. І тут командир каже: «Готуємося, зараз виїжджаємо». Я, чесно, злякався. Відвик уже від цього всього, трохи тремтіло всередині. Але потім сказали, що виїжджаємо завтра – я видихнув.

Зранку дали наказ – прорив кацапів. Сіли в БТР, темно, нічого не видно, сидимо, як миші. Нас семеро. Ніхто не знає, куди саме нас везуть. І тут починає лупити артилерія. Усюди лежать тіла наших… Ховалися за машинами, бо ту дорогу постійно обстрілювали. Йдемо далі – усе спустошене, техніка розбита, тіла… Побачив наш підбитий танк, біля нього теж двоє загиблих.

Отак фактично одразу потрапили в самісіньке пекло. Ми йшли далі, дорога вела на Бахмут, але нам треба було в поля – на лінію оборони. Підходимо, а по нас відкривають вогонь: то кулемет, то ще щось… Нарешті дісталися позицій – а там по пояс води, холод… І ти йдеш просто поміж трупів. Через кілька днів ми буквально ходили по них…

Потім група розділилася – частина пішла в один бік, частина в інший. Дійшли до розвилки – там бо: ми з одного боку, вони з іншого. Почали штурмувати. Потім по нас била артилерія – їх було багато, ми мусили відступити. Навколо літали осколки. Зайняли оборону, чергували. І тут бачимо: хтось наближається. Кричимо: «Хто йде»? Вибігають двоє у нашій формі, кажуть: «Не стріляйте, свої»! Ми їх перевірили – виявилося, вагнерівці. Довелося ліквідувати. Забрали рацію, слухали їхні переговори, передавали нашому командуванню.

– Як довго тоді тримали позиції?

– До вечора. Потім пішов сніг – це у квітні! Справжній мороз, ніхто не був готовий. Снігом позасипало всі окопи, доводилося ходити зверху. Я пропонував перейшли на інші позиції, але ніхто не хотів. Залишилися всі там. Вранці нас змінили. У мене було четверо хлопців, дали ще шість із іншої бригади – але такий безлад був, що хто хотів, той просто поїхав. У батальйоні тоді зникло безвісти десятеро людей.

Ми зібралися й пішли до кладовища, залізли в БТР, і саме тоді почали обстрілювати. Але ми встигли виїхати. Повернулися додому, трохи відпочили – і нам знову кажуть: «Їдьте туди». Але всі відмовилися. Проте через кілька днів все одно повернулися – наказали забрати наших «двохсотих». Поїхали нас четверо. Приїхали вже ввечері, нічого не видно, лише тиша і дим. Зайшли – скрізь тіла, багато свіжих. Ліземо в окопи – там просто жах. Йдемо по трупах, виходимо на вулицю – труп на трупі.

Був момент – сиджу поруч із хлопцем, розмовляю, потім торкаюся його за плече, а голова – раз, і набік… Мертвий. Виявилось, я розмовляв із загиблим…

– Як ви вибралися тоді?

– Під обстрілами ми витягнули наших трьох загиблих, викликали машину. Всі брудні, змучені, ледь живі. Потім ми втратили ту ділянку дороги, але я досі пам’ятаю той страх і холод, коли здавалося, що виживеш лише дивом.

Потім уже, коли багато хлопців загинуло, все стало по-іншому. Прийшло відчуття втоми й страху смерті. Особливо після поранення – тоді починаєш по-справжньому розуміти, наскільки це все близько. Якось старшина поїхав рятувати «трьохсотих». Сховався в окопі, а уламок – менше за голку – пробив йому скроню. І все. Одна мить – і людини немає. Смерть тут завжди поруч.

– Як ти зараз?

– Звільнився з армії 17 жовтня 2023 року за статтею. Офіційно маю звання молодшого сержанта. Наразі відпочиваю, намагаюся трохи відновитися після всього пережитого.

– Хотів би повернутися туди, на фронт?

– Так. Якщо чесно, завжди тягне туди,.. назад. Не знаю, з чим це пов’язано – мабуть, із тими емоціями, з адреналіном, який там відчуваєш. Багато хто хоче повернутися.

– Як відбувалося звикав до цивільного життя після служби?

– Коли повернувся, адаптації взагалі нуль. Ніхто нікому не допомагає, усе треба робити самому, ще й не факт, що тобі десь підуть назустріч. У нас немає якоїсь цільної системи підтримки для військових, які повертаються. А потім усі дивуються, чому людям важко.

– Яким було перше враження від «мирного» життя?

– Якщо чесно, я прийшов і просто оху… Усе якесь розслаблене, ніхто ні про що не думає. Потім, звісно, вже трохи звик, але спершу було складно. І зараз, якщо чесно, почуваюся не у своїй тарілці. Люди стали якісь злі. Спочатку ще питають: «Чого не воюєш?», а потім дивляться, ніби ти чужий. І сам не розумієш – що тобі тут робити, куди себе подіти. Комусь після всього цього реально треба лікуватися – не лише тіло, а й голову.

– Як вважаєш, що насамперед потребує реформування в армії?

– Розумієш, до війни й після – це зовсім різні речі. До війни мені армія не подобалася, бо ми займалися всім, окрім військової справи. Лише згодом почали хоч трохи уваги приділяти фізпідготовці.

– Тобто проблема більше у системі?

– Так. Треба міняти оцей старий «совковий» офіцерський склад. Понабирали випускників кафедр, які ніколи не були на передовій і не розуміють, як це все працює. Офіцер має цінувати людей, розбиратися у своїй справі. А в нас часто все тримається на старих зв’язках і родичах.

– А як щодо підготовки військових?

– Вишкіл проводять, але не готують до того, що чекає на війні. Коли до нас приїжджали новачки після курсів, я їх питав, що вони робили на навчанні. І чув: просто прибирали, копали й трохи стріляли. Тож після першого ж виходу багато хто ставав «двохсотим». Бо це не підготовка.

– Кажеш, у час війни тобі було навіть краще, ніж до неї. Чому?

– Бо на фронті ми займалися справжньою військовою роботою. А до повномасштабного вторгнення – косили траву, фарбували бордюри, робили все, що завгодно, тільки не те, для чого прийшли в армію. Тоді вже, коли почалося, почали працювати з технікою, з гарматами – отоді прийшло відчуття, що ми справді військові.