Сказати по щирості, я грибник досвідчений. З великим стажем. Якби всі знайдені дружиною гриби, які я апетитно смакував, уплітав, уминав, які просто їв і якими закушував,  – якби їх усіх та виставити щільненьким частоколом, можна було б легко загородити ним усю територію академічного інституту токсикології, з господарським двором уключно.
До чого це я? А до того, щоб ви повірили мені на слово: час до лісу, товариство.

Час, бо проґавите святу днину і не наберетеся козубини незабутніх вражень.Пора до лісу, друзяки, бо всі вже тут.

Ще сусідський півень горло полоще, а в пущі зріє тріск. Лавиною. Шугає урозтіч гайвороння, летять важкими снарядами світ за очі сови і навіть яструби стартують з високих крон у чорне небо без жодних астрономічних орієнтирів. То не велике переселення рогатої дичини, бо й вона, чуючи лихо, завбачливо дременула на поля, у кукурудзиння і соняшничиння. То досвітня столична електричка ощенилася грибниками і ті, горбаті од тугих наплічників, з козубами, кошиками, рибниками, кошелями, коробами, кобелями, корзинами на ліктях і тесаками напереваги посунули нестійким шнуром місити, толочити, тирлувати хмиз, глицю, мохи і мочариська.

Є два типи сеї братії.

“Добитчики”. Вони обвішані порожніми кошиками, відрами, ящиками, як циганські полудрабки. Не ходять – бігають, женуть, мчать, неначе літерний, і навіть очі у них світяться, як далекобійні фари. Вони оперують масштабами, якщо не центнерами, то десятками кілограмів. А тому завжди незадоволені і кожного стрічного на своєму лісовому шляху пропікають докором дядька чи тітки, які зненацька застукали вас у своєму садку. На ваше добродушне “драстуйте!” чи “доброго ранку!” або просичасть “сьсьсьть”, або буркнуть щось на кшталт “доброє”. А на наївне ваше “Бог у поміч!” процідять “І вас тєм же концом”. Я колись од таких одвітів нітився, а тепер наблатикався. Тепер я, стрічаючи рухому гору козубів-кошиків-відер, першим випалюю щось екзотичне: “салам”, “шалом” чи “лехаїм”. Од цього гора на мить стовпіє, голова над тарою роззирає верхів’я сосон, хапає ротом повітря і “купа мала” з місця рве в алюр. “Добитчики” дратівливі. Сходу обурюються, що на місцях, де вони торік узяли “два десятки, чистеньких як підсвинки”, “осьо ж тут, бо ондо і консервна банка, і пляшка, і розпатраний некультурним звіром поліетиленовий пакет з мого торішнього перекусу” , – на тих пойнятих цивілізацією місцях тепер ні сліду, ні паху.

Я жодного разу не бачив цілковито затарених “добитчиків”. Чув, що вони десь трапляються. Хтось навіть стрів сього року одного на Лук’янівському базарі.

“Любителі”. Ці нині рідко ходять у ліс із грибною тарою. Все більше з матерчатими торбинками у кишені. Вони йдуть до лісу прогулятися – ПО НАСТРІЙ, ПО ВРАЖЕННЯ, ПО ПОЗИТИВ, ПО ЕНЕРГЕТИКУ, в крайньому разі ПО ГЛИЦЮ, ПО ГОРОБИНУ, ПО БРУСНИЦЮ, але тільки не по гриби. І цим ослаблюють пильність усіх цих сторожких боровиків, білих, поляків, лисичок, козариків, бабок і маслюків. Любить довірливий гриб здріти на романтичні, замиловані, святобливі од єднання з природою лиця “любителів”.

А “любителі” страх як люблять грибну юшку. І жульєни, і грибну печеню, і грибочки у винному оцеті…

До лісу, товариство, на теплу глицю, на грибний дух!