Дитинство Павла Поліщука минало на очах бабусі, в селі Городище-Косівське Київської області. Попри те, що разом з батьками та братом хлопець мешкав у Броварах, щотижня на вихідних вони гуртом приїздили в село. Він і досі добре пам’ятає запахи вив’яленого сіна та  борщу з печі…

– Щоразу, ніби потрапляв у світ добра й любові, – потверджує згадку усмішкою. –   Близькі навчили мене любити природу, з луками, ріками, полями, лісами.

Дитиною мав чимало захоплень. Особливо приваблювала їзда верхи, бо у селі було багато коней. Цікавився зброєю, коли тато брав його на полювання.  Умів правильно чистити рушницю.

– Вбити тваринку я не міг, – гортає спогади. – Максимум – ловив рибу…

У школі Павла цікавила фізика та математика. Після дев’ятого класу вступив до Київського механіко-металургійного технікуму. Здобув ще й вищу освіту в Київській політехніці. Став дипломованим інженером.

– Виявляється, якщо воно твоє, тоді все вдається і будь-які труднощі роблять тебе тільки сильнішим, – стверджує Павло.

Десять років він віддав праці на серійному заводі «Антонов», а потім вирішив піти, як кажуть, на власні хліби.

–  З молодшим братом Денисом створили підприємство «Аргон Центр». Без інженерного досвіду та освіти мені б це точно не вдалося.

…Свою кохану дівчину на ніжне ім’я Майя, Павло стрів у рідному селі.

–  Оце собі думаю, може то були якісь чари кохання? – ясніє усміхом. – Дотепер, ось уже двадцятий рік, живемо рахом в любові та злагоді.

–  Ми завжди були разом, – додає Майя. –  Всюди він брав мене з собою.  Ніколи не сварилися… Щонайбільше могла пробігти між нами маленька образа.

Нині в них підростають доні –  Дар’я та Ірина. Батько ними не натішиться!

Знаєте, – зізнається, – багато чоловіків мріють про сина, а я нітрішки не шкодую, що став батьком двох дівчаток.

… У серпні 2015 року життя Павла Поліщука кардинально змінилося. Він пішов добровольцем захищати вітчизну від ворога.

–  Іринці ще й року не виповнилося, а я вже брав участь в АТО. –  у голосі Павла спокій, наче говорить геть про буденне. –  Пішов у військкомат, щоб потім не ховати очей, коли доні питатимуть: «Тату, а що ти робив у той час?».

– Важко було, – не ховає печалі Майя –  Павло на фронті, я тут сама з двома дітьми. Молодша донечка Іринка вже й добре розмовляла. Коли з нею їхала в метро і вона бачила військового в формі, завжди питала мене: «Мамо, це мій тато?». Це було ніби й смішно, бо я бачила реакцію військових, але водночас дуже боляче. Я ж розуміла, як дитина хоче, щоб тато був завжди поруч. І не у військовому однострої.

В АТО для Павла почалася нова школа. На виживання. Вчителями були військові з досвідом. Павло старанно вчився. Зізнається – спершу натерпівся страху, бо страх у кожній людині селиться.

2016-го Павло повернувся зі сходу України до своєї сім’ї. Заповзявся будувати бізнес, але 24 лютого 2022 року війна знову ввірвалася в його життя. Так,  що рідні мусили рятуватися в іншій країні.

– Прокинувся від вибухів, – Павло хмурить брови, мимоволі наганяючи на обличчя холодну тінь. – Одразу повідомив дружині, що ці звуки мені ні з чим не сплутати. Ми з Майєю підготували той «тривожний рюкзак», зібрали дітей і я зрозумів, що пора. О дев’ятій годині ранку вже був у військкоматі.

Попросив дружину разом з дітьми тимчасово поїхати за кордон, перебути бодай початок цього вторгнення. Дуже переживав за родину, тому Павлове рішення боронити рідну землю не підлягало сімейному обговоренню.

– Пишаюся своїм коханим! – каже Майя. –  Звісно, дуже важко без нього, надто тривала розлука. Коли у перші години цього жаху мій чоловік пішов, я собі місця не знаходила. Страх був і за нього, і за наших дітей, і за майбутнє України. Але завжди вірила Павлусю, знаю, що він справжній витязь! І це відчуття вже тоді додавало сили. Навіть від думки про нього ми почувалися захищеними. Згодом чоловік зателефонував звідти, де гаряче, попросив нас виїхати, щоб не переживати за нас. Я так і зробила: зібрала дітей і ми поїхали до Львова, а далі – до Польщі.

Павло дуже неохоче ділиться фронтовими історіями. Розповів лише, що мав кульове поранення в ногу, під час вуличних боїв, за 15 метрів од ворога. Згадав випадок, коли російський дрон розбомбив  їхні  укриття, і тоді всім «дісталося добряче». Дякувати Богу, вижили, а Павло лише отримав пошкодження барабанних перетинок.

– Це, – посміхається, – я називаю «у сорочечці народився».

Розповідає, що на фронті у них справжнє побратимство: переживають один за одного, та підтримують:

–  Тримаємося, бо знаємо чому і заради кого і чого ми там!

Запевняє: після цієї війни ворог уже ніколи не задурить свідомість українців, назвашись  «братнього народу».

– Війна назавжди змінила мій генетичний код: хоч маю в росії рідну бабусю, тітку, трьох братів, – всі вони тепер у минулому, куди немає вороття. І для мене більше ніколи не будуть називатися «родичами». Бо «добрих росіян» не буває. Це наш ворог! І ми повинні вигнати його з нашої святої української землі.

Для головного сержанта Павла Поліщука патріоти – це всі ті, хто допомагає Україні її Збройним силам, навіть живучи за кордоном. Хто волонтерить, підтримує зборами, донатами, розповідає світові правду про нашу боротьбу, хто молиться за Україну, за її оборонців. І звісно, ж ті, хто захищає рідну землю, хто працею наближає нашу перемогу.

– Багато нашої крові вже пролито, але нас не зламати.. Ми вже знаємо, що таке пекло, тому страх перед ним не скує нашу волю. Недаремно маємо девіз 72 бригади Чорних Запорожців: «Україна – або смерть!»