«… О Вітчизно моя! Крапочко маленька на земному обширі, Ти завжди зі мною, – вічна, нев’януча у своїй красі, однаково мила.  <… > Мені навіть очей не треба закривати, щоб уявити Тебе. Я дихаю пахощами Твоїх лісів і полів, чую рокіт Твоїх вод, відчуваю їх свіжість…»
– Марко Вовчок

Хто із нас, українців, не знає славного цього міста, одного з найславніших у часи Козаччини? Зразу згадується: «У Києві не женись, а у Ромні кобил не міняй», «Ніжен  каже: «Є у степу Ромен, та й той мені не рівен!», – гарним, видно, колись містом була слобожанська столиця!  Вона починається ще від тих далеких пращурів, аріїв, що назвали рідну ріку Ромном, себто «тихою водою». І від тих прадідів, яких археологи умовно називають «людьми роменської культури», а були вони такими ж, як і ми, українцями, прапредками племені сіверян. По зелених берегах Роменки та Сули наші предки жили, ростили хліб, родили дітей та внуків… Що ще знаємо про них? Що були вони майстровиті і лицарської вдачі: будували укріплення від ворогів. Самі жили у хатах і напівземлянках, на покуті тримали олтарики зі своїми домашніми богами – уособленнями сил Всесвіту. Орали землю, пасли худобу, ліпили горщики з глини, плекали бджіл: у рештках їхніх городищ ще й тепер можна знайти коси, серпи і наральники, кістки диких і свійських тварин, обгорілі черепки. Жили громадами, дотримувалися рідних звичаїв, співали своїх пісень… Загиблих лицарів своїх палили, попіл зсипали у горщики-урни і ховали на високих курганах, влаштовуючи тризни й оспівуючи їхні звитяги…

Благовірний князь Володимир Великий збудував тут «кріпость»  проти степових нападників. Правнук його Володимир Мономах  у своєму «Поученії» дітям згадує, як ішов воювати «ко Ромну».  Був це тяжкий час у його многотрудній долі: 1094 року пішов на нього князь Олег Святославович, прозваний Гориславичем, узявши половців. Володимир мусив залишити Чернігів, щоб не проливати людської крові: «… сказав: «Не хвалитися поганим!» і оддав (…) брату отця його місце…».  Майже двадцять років по тому, ставши київським князем, у травні 1113 року уже з Олегом Святославичем і «з дітьми своїми» Володимир виступив проти половців на чолі з Аєпою та Боняком. Битва заповідалася десь біля «города Ромна», але половці злякалися князівських сил і втекли. Яким був той «город» і що за люди були його захисники на форпості між Україною і Степом, князь Володимир не згадав, а невідомий літописець був занадто лаконічним, описуючи нескінченні битви степових «городів» з ворогами. Можемо сказати його ж словами, що «точилася межи ними битва люта» і що «кріпко билися із городських стін», а напасники «ішли приступом до города» («Літопис Руський»). У боях гартувалася доблесть наших предків…

Ромни пережили половецькі набіги, нашестя Батия, часи Великого Князівства Литовського. З 1604 року належали князям Корибутам-Вишневецьким. З 1618-го – у складі Чернігово-Сіверщини потрапили під владу Польщі. На 1618 рік  у польських актах уже згадувалися Ромни Старі й Нові.  На час польсько-московської війни 1632-1634 років були чималим містечком: знаємо, що двічі – у січні та липні 1633 року – московити захоплювали і палили їх. 1644 року дісталися катові українського народу Яремі Вишневецькому як одне з чільних міст його неозорої Вишневеччини.  Роменці підтримали повстання Тараса Федоровича (Трясила, 1630), Павлюка (Павла Михновича Бута, 1637) й Остряниці (Якова Острянина, 1638).  І так тривало аж до 1648 року, коли вихор Хмельниччини  змів і ненависного князя Ярему, і польське панування на Лівобережжі. Відтоді Ромни стали сотенним містечком, спочатку миргородського (1648-1658), а потім лубенського (1658-1781) полків. Роменська сотня укрила себе безсмертною славою.

Так і є, не мають чого роменці соромитися свого минулого! У шалено морозну осінь і зиму року Божого 1708 з хлібом і сіллю зустріли, прихистили вони, обігріли козацько-шведське військо під проводом Івана Мазепи і Карла ХІІ. Як там у Богдана Лепкого, у «Полтаві»?  – «Ромни у снігах потопали. На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город… Що тратило енергію руху, дубіло й кам’яніло в одну мить… Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні – заповнилися людьми … Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи…». За Богданом Лепким, саме із Ромнів писав гетьман Іван Мазепа кошовому Костеві Гордієнку і славному Війську Запорозькому листа з проханням про приєднання: «Письмо було довге й переконливе. Пригадувалися в ньому всі тії тягарі і знущання, які терпіла Україна від московського ярма, а Запорожжя зокрема. «Знаємо, що було, та ніхто не знає, що нам Москва у майбутньому готує, – диктував гетьман. – Я сам чув, як цар напідпивку вигукував: треба б викоренити, казав, треба би мечем і огнем винищити тих… поганців запорожців. Тому-то… і рішився я стати в обороні усього нашого українського, козацького народу, за який відповідь здам колись перед Господом Богом…». Лист, як відомо, дійшов до адресатів: лицарі-запорожці приєднались до гетьмана.  І тут же, біля Ромнів, старий гетьман ледь не наклав головою через ворожу засідку на дорозі до Гадяча. Звідси ж король Карл ХІІ, за Ільком Борщаком та Рене Мартелем, випускав свій знаменитий маніфест до українців: «З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності…» (Ілько Борщак, Рене Мартель, «Мазепа»). Тільки козацьке військо вийшло із міста, як зайшли туди вороги. «Тямили Ромни половців і татар. Але коли би вони балакати вміли, то, мабуть, і сказали би нам, що воїни Петрові страшніші від тамтих. Зайняті грабіжем, насильством над жінками і безпотрібним кровопроливством «от нєчава дєлать»…» (Богдан Лепкий, «Полтава»). Вороги влаштували криваву різанину у місті… І було це 18 грудня 1708 року… (Сергій Павленко, «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники»).

…А слава не вмре, не поляже… Через п’ятдесят літ козаком роменської сотні був останній кошовий Війська Запорозького Петро Калнишевський…

Од тих часів залишилося Божі храми, Юріївська церква (1730), собор Святого Духа (1742-1746), а серед них і рукотворне диво, – храм Покрови Пресвятої Богородиці (1764, коштом Петра Калнишевського, будівничий Іван Федорів, різьбяр Сисой Шалматов), знищений уже 1941 року. Годі й казати, що святі у ній мали козацькі обличчя, а Мати Божа покривала омофором таки запорожців. Як свідчить видатний дослідник української старовини Григорій Логвин («По Україні»), «міщанська громада Ромнів була сильна й багата і могла збудувати чимало великих і прекрасних споруд з дерева і каменю». Але ж була вона ще й високосвідома і патріотична: «в пам’яті всіх ще живі були події визвольної війни, в якій діяльну участь брали й роменці (…). Для великої загальнонародної справи використовувались і спадщина минулого, і досягнення європейської культури…». Вчений вважав, що Ромни були «центром місцевої школи» дерев’яного зодчества та мистецтва. І що становленню тої школи значно посприяв Петро Калнишевський, який, крім чудового Покровського храму у Ромнах, зафундував Троїцьку церкву (1773) у рідній Пустовійтівці, «зробив багаті вклади в храми гаптованими ризами та ювелірними виробами – окладами на іконах, дарохранительницями та євангеліями». 

Чудово описав Покровську церкву в Ромнах і життєпис її фундатора письменник Роман Іваничук у романі «Журавлиний крик» (1968-1973). Та й кожен, хто хоч раз бачив її на вцілілих малюнках, скаже, що це козацька маршова пісня, застигла в архітектурі. Григорій Логвин називав її будівничого «геніальним»:  «важко уявити собі досконалість форм цієї церкви, чистоту композиції і класичну рівновагу мас». «Неабияку мистецьку логіку» її звершення, за словами мистецтвознавця, можна було б порівняти хіба що із законами контрапункту в музиці…

Таке було бажання роменської громади, будівничого Івана Федоріва і – найголовніше  – замовника, Петра Калнишевського…

Кошовий отаман Війська Запорозького Низового народився у селі Пустовійтівці біля самих Ромнів. Ще хлопчиком потрапив на Січ, де став досвідченим козаком і талановитим воєначальником. Обирався військовим осавулом, потім суддею і, врешті, кошовим. Цариця Катерина люто ненавиділа його, і за її домаганням 1762 року Калнишевського скинули з кошового. Але 1765 року, всупереч царській волі, січове товариство знову обрало незламного січовика кошовим отаманом. Йому довелося пережити зруйнування Січі…

…Ой як крикне пан кошовий у Покровській церкві:
«Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті!».
Ой як крикнув та пан кошовий на Покровській дзвіниці:
«Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці…».

(Дмитро Яворницький. «До альбому української старовини». І там же: «Року 1775-го, 4 червня з волі цариці Катерини знищено було останню Запорозьку Січ на річці Підпільній; головні керівники Січі – кошовий Калнишевський, суддя Головатий та писар Глоба – були заслані: кошовий – у Соловецький монастир, суддя та писар – у далекий Сибір…»). («З української старовини», 1900).    

…Двадцять п’ять літ незламний  січовик провів у кам’яному мішку… «Брязнули кайдани… У стіну вбито два кільця, а від них ланці – можна й походити. Три аршини впродовж, сажень – ушир. Від дверей ідеш стоячи, а за три кроки, біля заґратованого віконця, треба зігнутися удвоє. Це всі вольності. Довго вони звужувалися, поволі, та без перерви… У стіну вбито кільця, а від них тягнуться георгіївські стрічки і закінчуються «золотими браслетами», що охопили зап’ястя орденоносного в’язня…» (Роман Іваничук, «Журавлиний крик»). Кошовий осліп, у нього виросла довга борода… «А час наче стоїть на одному місці. Він інакше рухається на волі, інакше в тюрмі…». Наглядачі мусили писати до цариці, щоб дозволила кинути кошовому у кам’яний мішок палицю – одганятися від щурів… Так він і помер на чужині, не побачивши більше рідної України і своїх Ромнів.

Так починалася більш ніж двохсотлітня темрява московського рабства.

… А слава не вмре, не поляже. Минуло понад 200 літ по смерті незламного кошового, і вдячні роменці спорудили йому пам’ятник. 2008 року українська церква канонізувала мученика, визначивши йому поминання під іменем «праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського)» 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, Покровительки Війська Українського.

Після полтавської трагедії роменці підтримували Павла Полуботка і українських старшин. Маємо у «Щоденнику» Пилипа Борзаківського (публікація Валерія Шевчука) згадку про справедливе розв’язання 1723 року в Генеральному суді справи між козаками Роменської сотні.

Крім церковних книг, куди вносили записи про народження, вінчання та смерть роменців  (тільки деякі з них збереглися), достовірним джерелом лишилися документи козацького приниження і ганьби, так звані «ревизские сказки», переписи усіх живих душ для оподаткування. Найдетальнішим уважається так званий румянцевський перепис – у 1764 році цариця Катерина ІІ ліквідувала Гетьманство, створила замість нього Малоросійське губернаторство та зажадала детального звіту про ресурси краю. Новопризначений генерал-губернатор П.О. Румянцев-Задунайський зразу ж видав розпорядження про заборону селянам переселятися з місця на місце (це вже було фактичне кріпосництво) та проведення детального перепису. Ця робота тривала три роки (1765 – 1768), її  проводили армійські спеціальні комісії на чолі з офіцером полку.

Перепис тривав у кілька етапів: спочатку переписали міста і містечка, далі – коронні та монастирські великі угіддя, потім – старшинські маєтки і нарешті козацьку власність. З початком російсько-турецької війни перепис припинили, хоч у більшості полків (полтавському, миргородському, лубенському, переяславському) його не закінчили: кощава рука  вельможного сатрапа не встигла зімкнутися на козацькій шиї.

Майже через 200 років Центральний історичний архів УРСР у м. Києві видав деякі томи частини описів, що збереглися. У вступній статті до «Генерального опису 1765 – 1769 рр. », пояснюється, зокрема, що він є найважливішим джерелом для вивчення соціально-економічного становища Лівобережної України. На жаль, зберігся він не повністю: багато матеріалів загинуло ще у XVIII ст., знищувалися вони й пізніше. Матеріали «Генерального опису…» стосуються питань землеволодіння, розвитку промисловості, соціально-економічної залежності селян від старшини (зазначається кількість днів панщини та інші повинності), взаємин між людьми. Дмитро Багалій вважав, що перепис проводився ретельно і є достовірним джерелом. Михайло Максимович зайняв проміжну позицію: мовляв, опис — цінне джерело, але користуватися ним треба обережно. На його думку, найімовірнішими є ті дані, які найлегше реєструвалися: населення, його число і склад, худоба, двори, будівлі, торгово-промислові підприємства. Інші ж, які ревізори могли дізнатися тільки з уст населення, викликають менше довір’я: прибутки від підприємств, розміри посівів, сінокосів, тощо. «В описах поміщицьких, козацьких дворів цифри є майже завжди в усіх графах, в описах дворів посполитих і підсусідків завжди є цифри в графі про кількість хат і рідше — садів». Далі, в рубриці «Чини та імена», вказується, чий посполитий (підсусідок), якого звання, звідки родом, місце народження, де жив раніше і скільки років перебуває у даного власника. Про кожний двір повідомлялось: 1) хто в ньому живе і у якому званні (прізвище, ім’я та по батькові, стан здоров’я, вік, звідки родом, з якого часу перебуває у даному званні; ім’я та по батькові його дружини, її вік, стан здоров’я, звідки родом і з якого звання походить, місце народження, де жила раніше, стан. Про одружених дітей подавалися ті ж відомості, що й про главу сім’ї). 2) Скільки підсусідків живе у дворі, їхній вік, стан здоров’я. Скільки робітників, їхні прізвища, імена та по батькові, вік, умови найму. 3) Права на володіння двором (куплений, дістався у спадщину або іншим шляхом придбаний, за якими документами. Якщо двір куплений, то у кого, коли і за яку суму. Якщо є документ, що підтверджує це, то зазначається, за яким номером він вміщений у розділ документів.  4) Скільки орної землі і кому з членів двору вона належить, площа землі і в скількох руках і скільки (число) нив (ділянок), кількість хліба, що на них висівається і якого саме, віддаль від села. Також зазначається, скільки нива має триаршинної міри сажнів навколо, в кого, коли і за яку суму куплена, чи є документи на право володіння. Аналогічні відомості подавалися і про ліси та сіножаті. Переглядаючи опис, одразу помітно, як важко визначати розмір землі. Піддаються деякому обліку, наприклад, опруги, кількість орної землі, сіножатей тощо (причому розібратися у одиницях виміру тих років сучасній людині непросто: до прикладу, за  день висівають чверть, за три дні – шість чвертей). Ліс мірявся тільки навколо верстами або сажнями. Часто до томів «Перепису…» додаються копії документів про право володіння землями, маєтностями тощо. Здебільшого це універсали, купчі записи на землю, ліси, сіножаті, двори, заповіти, дарчі записи про передачу майна, про обмін грунтів, колективні прохання козаків і посполитих та ін.

1783 року Ромни здобули магдебурзьке право.

Кордон між Російською імперією та Польщею пролягав біля села Кулешівки, що під Недригайловим. У 1839 році там були знайдені кістки мамонта і встановлений пам’ятник: «Село Кулешовка. Место сие было границею между Польшей и россією». Ініціатор пам’ятника, українсько-польський магнат граф Головін уписав Росію саме так: з маленької букви.

Ще у колиску Ромнам Бог поклав дорогий подарунок:  стояли вони на перетині семи торгових шляхів. Зрозуміло, що судилося містові бути багатим. Уже з середини XVIII століття (а може й раніше) тут щорічно відбувалися ярмарки. Всього було їх, як вказує відомий шевченкознавець Петро Жур, аж чотири: «Маслянський (у лютому-березні), Вознесенський (у травні-червні), Михайлівський (у листопаді)» (Петро Жур. «Дума про огонь») та Іллінський. Іллінський ярмарок був одним із найбільших в Російській імперії. За тогочасними даними, збиралося до 40 тисяч людей, обсяг торгівлі становив близько 28 мільйонів рублів (корова тоді коштувала рублів три-чотири, кінь із упряжжю – до 6 рублів,  жива курка  – 70 копійок, а пуд житнього борошна – 2 рублі). Десь такі ціни, або й нижчі, застав на Іллінському ярмарку Тарас Шевченко (пам’ятник роботи Івана Кавалерідзе звели на тому самому місці, де колись стояла палатка, в якій поет ночував).

А що ж, властиво, привело великого поета на Іллінський торг? Певно, що не бажання зробити собі запаси. «Іллінський ярмарок»,  як свідчить Петро Жур, «проходив у два етапи»: до 20 липня – кінний, з 20 липня – «красний». Поет ходив ярмарком і пильно приглядався до всього, аж настільки, щоб потім на засланні згадати у «Княжній»:

…І книжечок з кунштиками
В Ромні накупила…

Був у театрі, бачив там «Москаля-чарівника» Івана Котляревського. Три дні «ковтав пилюку», за його ж власними словами, у палатці Лева Миколайовича Свічки, Гребінчиного свояка. Легко сказати, що на ярмарку можна було знайти передплатників Шевченкової «Живописної України» або й аматорів живопису, охочих мати свій портрет. Але – як свідчить Петро Жур – знайомства дуже мало свідчили про Тарасове бажання заробити. Навіщо б йому здалися, зокрема, батько і брат декабриста Якубовича? Схоже на те, що і в Ромнах, козацькому краї, Шевченко шукав собі насамперед однодумців… Чи ж знайшов? Старий Якубович йому «не сподобався»: він і чути не хотів за сина-бунтаря…

Дорога Шевченкових «Трьох літ» простяглася далі Україною, а от «іскри» його «вогню великого» залишилися: про них згадали, коли підросли народжені у селі Гаврилівці хлопчики-Потебні –  Андрій та Олександр. Обоє – «захисники народні», прозвані зневажливо правобережною шляхтою «хлопоманами». Андрій загинув у польському повстанні 1863 року, а Олександр став автором безсмертних праць із царини рідного слова…

Шевченків «Кобзар» мандрував Роменщиною і після смерті його автора. Надихав акторів Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925-1930), керівником якого був Іван Кавалерідзе (у Ромнах жили видатні українські актори Ганна Затиркевич-Карпинська, Єлизавета Хуторна, Степан Шкурат… ). Надихав письменників і літературознавців Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Майфета, Григорія Нудьгу… А ще на роменських ярмарках співали кобзарі та лірники, серед них – незабутній Остап Вересай. Із розповідей його та його учня, записаних Олександром Русовим, знаємо, що знаменитий кобзар не забував з’явитися «ік Іллі у Ромен» (Олександр Русов, «Остап Вересай…») . Довший час жив у Ромнах Євген Адамцевич, той, хто доніс до нас бадьорі звуки «Козацького маршу». ..

Велике значення для розвитку міста мала Лібаво-Роменська залізниця. Будівництво її почали ще у 1871–1874 роках за гроші, залучені «Товариством Ландварово-Роменської залізниці» на чолі з Карлом фон Мекком. Спочатку дорога була приватною, а 1891 року її викупили в казну. Залізниця мала забезпечувати північ імперії хлібом. 1 жовтня 1888 року ввели в експлуатацію Роменсько-Кременчуцьку залізницю. Місто стало вузловою станцією, що вимагала кваліфікованих робітників. Тому за наказом Харківсько-Миколаївського управління, попередника сучасної Південної залізниці, 1898 року у Ромнах почали зводити приміщення залізничного училища.

Щорічно сюди на навчання приймали понад двісті дітей заможних залізничників. В училищі працювало 8-9 викладачав. Першим його завідувачем був пан Лободський. Училище входило до відання відділу освітніх закладів управління Лібаво-Роменської залізниці у Мінську. Окрім загальних предметів в училищі викладали рукоділля, прикладне навчання, ручну працю, співи та музику, садівництво та городництво, гімнастику, військову стройову підготовку. Всі учні носили спеціальну форму за зразком, описаним у відповідному циркулярі відділу освітніх закладів. Навчання в училищі було платним, але деякі учні вчилися казенним коштом.

З 1802-го аж до 1918 року місто належало до Роменського повіту Полтавської губернії, і цей адміністративний поділ зберігався аж до 1923 року. Протягом березня 1923-го – червня 1930 року Ромни були у складі однойменної округи Полтавської губернії. З липня по вересень 1930 року існував Роменський район Лубенської округи.  З вересня 1930-го по січень 1939-го Роменський район входив до складу Чернігівської області. З 10 січня 1939 року і понині – районний  центр Сумської області.

Після відміни кріпосного права (1861 р.) Ромни стали більше схожими на губернське, а не на повітове місто: з’явилися не тільки чоловіча, а й жіноча гімназії, реальне, комерційне та залізничне училище, бібліотека, дві друкарні, навіть театр. А з 1883 року – відділення банку.

Незмірні трагедії принесло місту ХХ століття: Ромни пережили криваві розправи НКВД над українськими патріотами,  далі – розкуркулювання, коли

з роменського двірця відправляли вагонами-«скотовозками» цілі сім’ї на видиму смерть, бо «план по розкуркуленню» не виконувався… А тоді настав Голодомор. Селян дурили, що виділять зерно на посів із райцентру.  І не дали ні зеренця. Скрізь лютувала голодна смерть…

Ще була Друга світова війна і голод 1947-го року… «Злиття» хуторів, колгоспні злидні і втеча молоді із предковічних садиб світ за очі… Лише із здобуттям Україною Незалежності місто відчуло свою вікову потугу, обізвалося його давнє козацьке коріння.

Ромни трудяться, навчаються, гуртуються громадою, долають житейські негаразди. І сповнені світлих надій, дивляться у майбутнє.