До дружини з іншого міста приїхала давня, але близька подруга, ще з їхнього далекого щасливого дівоцтва. І вони кличуть мене до кухні на скляночку вина з полуницями. Відмова, кажуть, не приймається…

Перш ніж того спекотного пізнього вечора приєднатися до десерту, консультуюсь із  дружиною:

– А можна в шортах?..

– Та ти шо! Та як ти взагалі посмів! Та як ти собі уявляєш все це – наш десерт і твої волохаті ноги?!

Я вдягаю сорочку, штани, нові, щоб без дірок, шкарпетки. Хіба тільки відсутністю краватки легковажу на своїй власній кухні…

А тепер переглядаю оці фото, читаю про знаменитих українських письменників  (та що там знаменитих – майже класиків при житті!)  Юрія Андруховича та Андрія Любку – і думаю собі: як же легко мене надурити та взяти на окрик!

Мої волохаті ноги, бач, не пасують до їхнього десерту! А як же оно Любка в шортах перед численною поважною читацькою публікою, з-поміж якої жодної чоловічої душі з голими коліньми. Тільки Любка в шортах. Чи, мо’, уявив себе підпилим Хемінгуеєм?

Або Юрій Андрухович з тим-таки Любкою на пару вже перед іншою поважною читательницькою публікою – у сандаліях на босу ногу…

Я доти ніяк не міг второпати, чому воно так: поки був у шортах – те спонтанне запрошення на полуниці з вином мене «завело» раптом, ніби юного коханця, аж оскоминою у той пізній вечір узялося. Та варто було вдягнутись як жених – не смакували вже ні полуниці, ані то вино…

Чому?
Все просто. Кожна мистецька натура, якщо в ній мистецтва – не як кіт наплакав, має вільно дихати завжди і всім своїм єством та тілом – від нігтів на ногах у Андруховича до голих литок Любки!

Інакше – про добру полуничку годі й мріяти.

Сам на собі у тім переконався.