Нині навчатися журналістиці досить непросто. Принаймні, в Україні. В державі практично зникло друковане слово. Із сотень найменувань друкованих видань залишилось усього кілька, та й ті з мізерними тиражами, які вимірюються не тисячами – сотнями! По пам’яті (із загальноукраїнських) це газети: «Сільські вісті», «Україна молода», «Слово просвіти», «Українська літературна газета», «Літературна Україна»… Якщо й не згадав то, можливо, ще пару позицій. Серед літературних журналів, які досі приходять до передплатників у друкованому вигляді: «Київ», «Дзвін», «Березіль»…

Що ж трапилося? Невже інтервенція інтернету (випадкова тавтологія, але ж красномовна!) усьому причина? Так, але, як писав класик, «трішечки, будучи не так». За рубежем друкована преса існує й досить серйозно впливає на пропаганду як всередині держав так і за їх межами. Чому ж ми маємо таку плачевну ситуацію з друкованим словом?

По-перше, реорганізація Укрпошти (основного постачальника преси до читача) призвела до ліквідації такого прошарку професії, як сільські поштарі, та й поштарі взагалі… Вони винищені як клас. Спочатку їх скоротили до непристойної кількості, через яку преса доставлялася із великою затримкою ( що для носіїв інформації – згубно), а пізніше передплатникам взагалі запропонували отримувати газети й журнали у якомусь одному визначеному місці: школі, клубі, магазині… Ланцюг розірвано.

По-друге, вартість видань через дорожнечу паперу значно зросла. Вони й так, в більшості, працювали в збиток, а тепер створилася ситуація, що замість редакційного колективу номер газети готує одна-дві людини. Говорити про якість контенту в цій ситуації не доводиться.

Вихід один – субвенції держави на важливу, просвітницьку, проукраїнську продукцію чи пільги, заохочення, які дозволяли б розвиватися галузі. Але для цього в тих, хто має вирішити цю проблему, повинне бути стратегічне державне мислення.

Зараз газети, як засіб донесення інформації, мали би відіграти позитивну роль, особливо на фронті, сході та півдня України, де всуціль панує російська пропаганда з телеефіру. Цей приклад подала свого часу газета «День», доки не зникла з обріїв… А жаль.