Національний музей літератури України цікавий тим, що тут природно сходяться традиція, література й мистецтво. Це не застиглий архів, а простір, де слово знаходить образ, а мистецтво – новий сенс. Саме тут на Введення, у день, коли Україна вшановує Гідність і Свободу, відкрилася виставка Галини Дигас «Дух Свободи». Символічна дата поєднала державну пам’ять і сакральну традицію – ключ до розуміння її творчості.

У центрі виставки – ікони на склі, духовне коріння яких в українській народній традиції. Галина Дигас не наслідує академізм – говорить мовою серця, кольору, світла. Її ікони – живі, яскраві, щирі.

На одному з образів класичне Різдво подане з народною щирою безпосередністю: святкова врочистість, золоте тло, зоря над яслами – все дихає теплом і світлом. Це не застигла сцена, а жива подія, що відбувається тут і зараз.

На іншому – солдатська мадонна: жінка у камуфляжі з німбом пригорає немовля, спеленене у біле з орнаментом. Символ країни, що бореться, народжує, і не втрачає людяності.

Ікони, як кадри зі світлом, точно поставленим: вони говорять напряму, і кожен побачить своє – молитву, пам’ять, надію.

Від воєнної мадонни погляд природно переходить до трипільської жінки – архетипу при витоках нашої культури. У цьому ритмі – відлуння Трипілля. Не буквально, а як внутрішній код: спіраль, знак, орнамент насичені пам’яттю. Галина Дигас не цитує минуле, вона перетворює традицію на сучасну мову, де кожен елемент – не стилізація, а продовження. Її роботи – жива тканина спадкоємності, у якій українська земля говорить через форму, колір, ритм. Мисткиня має дар трансформації – переносити побачене в різні форми: гобелени, традиційний живопис. Кожна техніка говорить про свободу, гідність, світло.

Галина Дигас не цитує минуле, вона перетворює традицію на сучасну мову, де кожен елемент – не стилізація, а продовження. Її роботи – жива тканина спадкоємності, у якій українська земля говорить через форму, колір, ритм. Мисткиня має дар трансформації – переносити побачене в різні форми: гобелени, традиційний живопис. Кожна техніка говорить про свободу, гідність, світло.

Ось гобелен – стилізований сільський пейзаж: геометрія хат, парканів, дерев творить ритм візуальної поезії. Фіолетові, сині, жовтаві тони звучать як драматичні акорди, між ними бузкова пастельна легкість, як тиша між словами. Гобелен дихає, рухається, неначе кадр, який повільно наближається.

Інша робота – живописний нуар, інтер’єр з ліжком, столом, вікном. Світло падає з вікна, вирізаючи з темряви лише те, що має значення. Це кадр з талановито поставленим світлом. Як у фільмі, де кожна деталь – не випадкова. Тут немає людей, але є їхня присутність. Наче їдці картоплі щойно вийшли звідси, залишивши теплий слід у повітрі: зім’ята ковдра, трохи відсунутий стілець. Пляма світла на білому столі – мов репліка без слів. Це простір пам’яті, очікування, сподівання.

Експозиція являє режисуру простору. Тут працює монтаж: чергування яскравого і стриманого, крупних планів і загальних, тиші й напруги. Світло – окрема драматургія: воно веде погляд, акцентує сенс, залишає тінь там, де має звучати пауза. Кожна робота – сцена з власним ритмом. Разом вони складають фільм про свободу. Без титрів і дикторського тексту. Лишень кадри живопису, що говорять самі за себе. Виставка не диктує, радше пропонує діалог, залишає місце для особистого переживання.

Галина Дигас – учасниця двох Майданів. Її мистецтво народжене не лише в майстерні, а й на вулицях і площах – у живому вирі боротьби. Гасло «Свободу не спинити», що лунало над помаранчевим збуреним людським морем, за роки зневіри набрало потуги гідності. У її роботах свобода – не романтична мрія, а вистраждана реальність: внутрішній стрижень, який не зламати.

… У фіналі – текстильна інсталяція: традиційна вишивка зустрічається з камуфляжем. На тлі з плащ-палатки – дерево червоних маків: букет і спалах водночас. Символ крові, пам’яті, втрати. А над ним журавлі возносяться в небо. Їх не видно буквально, але відчуваєш рух, тінь, нескінченну вервечку душ. Трагічне літочислення: 2014… 2025… – лише чергова позначка. Невідомо, скільки ще воєнних літ і зим попереду, скільки імен буде вписано в цю габу пам’яті.

Мисткиня не ілюструє війну, а перетворює біль на образ. На знак. На молитву. Її роботи не пояснюють, не кричать – тихо нагадують. Не зображають – свідчать. Це не репортаж, а особистий діаріуш, що зберігає стан. І нагадує: свобода починається із внутрішнього світла, яке не згасити.