Для когось весна – це розквіт квітів, спів птахів чи просто тепле сонце після довгої зими. А для мене весна – це спогад. Маленький, світлий, як промінчик між гілками лісу. Це час, коли оживає не лише природа, а й душа. І в моїй весні завжди є одне особливе свято – День дружби. 

Мені було, мабуть, років вісім, а моїй сестрі трохи більше. Саме першого квітня ми сиділи за стареньким столиком посеред лісу, з обох боків лавочки, ще трішки вологої від талого снігу. Навколо прокидались дерева, а в повітрі вже витала весна. І саме там ми вигадали наше особисте свято – День дружби. Не той, що в календарі, а наш! Зі своїми правилами, традиціями й сенсом.

Щороку ми поверталися в ліс, до того самого столика. Несли щось смачне, влаштовували пікнік, говорили про все на світі і сміялись до сліз. Це був наш ритуал. А ще – чистили джерельце. Воно не було великим, але було справжнім. Із холодною, чистою, мов сльоза, водою. Ми жили поруч з лісом, тому джерело було частиною нашого простору, нашого дитинства.

Пам’ятаєш, як  в один з таких днів, коли ми святкували нашу дружбу й знайшли дивовижний камінь? Він був гладенький, з незвичайними прожилками, ніби в ньому застигла сама весна. Ми назвали його «Камінь дружби» й вирішили, що він стане нашим талісманом. Знайшли старий дуб,а в його стовбурі – невеличке дупло. Заховали туди наш камінь, щоб ніхто його не знайшов. Це було наше місце сили. Наша таємниця.

Весна – це завжди зоряний час!  Навіть тепер, коли нам вже по вісімнадцять, і  живемо в різних містах, навчаємось, працюємо, поспішаємо –  пам’ятаємо все. Ми все ще святкуємо наш День дружби, хоч і на відстані. Дзвонимо одна одній, ділимося спогадами, сміємося, згадуємо наш стіл, ліс, і солодкий смак весняного повітря.

А джерело… Воно не осиротіло. Його, знаю, чистять інші діти. Можливо, вони теж колись вигадають своє свято, яке пам’ятатимуть все життя?!

Моя весна – це пам’ять. Про любов, що не знає відстані. Про дитинство, яке не в’яне. І про ліс, який когось чекає.