Війна зруйнувала не лише будівлі, а й уявлення про те, якими можуть і повинні бути наші міста. Але разом із викликами вона принесла можливість переосмислити і створити щось нове: людяніше, стійкіше, інклюзивнше. Чи має архітектура бути «пам’яттю»? А може, навпаки,  вікном у майбутнє? І як об’єднати ці сенси, коли йдеться про відбудову не на папері, а в реальному просторі з реальними людьми?

– Я вісім років  навчалася в архітектурних ВНЗ і там часто чула, що архітектура  це «застигла музика» чи щось подібне, як витвір мистецтва –  розповідає архітекторка Еліна ПОЛЯНСЬКА – Мені ж тепер здається, що архітектура  України –  це процес, до якого долучається дедалі більше гравців. І це вже не стільки про форми, скільки про цінності. Саме тому я й називаю архітектуру процесом, бо з’являється турбота про людину. Не всюди, але принаймні вона зростає. Виникає певна етична взаємодія з простором, коли архітектори, урбаністи, планувальники прагнуть зберігати притаманні взаємозв’язки з оточенням, із контекстом.

Вона фахівчиня з реконструкції та реставрації, кураторка урбаністичних програм, учасниця численних міжнародних конкурсів та воркшопів. Нині працює у «Ro3kvit Urban Coalition» –  професійному об’єднанні, що розробляє довгострокові рішення для відбудови України, спираючись на досвід Європи та глобальні принципи сталого розвитку.

– Я б додала важливий аспект архітектури в нинішній Україні –  стійкість. Здатність протистояти тому, що відбувається і попри все існувати. Бо, крім травми війни, є ще й велика замкненість усього архітектурного процесу попередніх десятиліть у Радянському Союзі. Це доволі травматична архітектура, яка не була людиноцентричною. І тепер з’являється надія на те, що ми нарешті виходимо на пріоритет людини і справжніх цінностей. Це процес, що перебуває десь між травмою і надією.

– На Вашу думку, який головний виклик постане перед архітекторами  у процесі відбудови українських міст після війни?

– Ми дуже багато працюємо з цією тематикою. Створюємо стратегії відновлення, стратегії посилення стійкості, реалізуємо локальні проєкти у конкретних містах. І, як на мене, головний виклик полягає в тому, щоб витримати баланс між швидкістю та якістю відбудови. Це одна з основ роботи нашого об’єднання –  поєднувати довгострокові перспективи з нагальними потребами.

Головне –  не допустити помилок, які робили інші країни в процесі післявоєнної відбудови, споруджуючи швидко й неякісно. Так в окремих районах маргіналізувалося суспільство, так виникали гетто. Якщо, наприклад, швидко зведемо великі райони чогось на кшталт «хрущовок» або панельних будинків, які не інтегровані в місто, а є окремими утвореннями, то, хай ми й відбудуємо швидко, але в перспективі доведеться знову розв’язувати проблеми із цими територіями.

Звісно, ми не можемо одразу будувати ідеально та «на віки», бо не знаємо, яким буде майбутнє. Але й відбудовувати нашвидкуруч теж не вихід. Саме тому в сучасній концепції української відбудови, принаймні на рівні дискусії, звучить ідея: «Відбудувати краще, ніж було». Але це теж дуже дискусійне питання, що саме означає «краще»? Людиноцентричніше? Інклюзивніше? Дешевше?

Головний виклик – знайти цей баланс і відповіді на всі ці питання.

– Отже, йдеться не лише про фізичну відбудову міст, а й про відновлення сенсів у міському просторі?

– Саме так. Для нашого об’єднання і для мене особисто, а я понад 12 років займаюся урбаністикою, це, мабуть, на першому місці. Є така фраза: «Спочатку ми створюємо міста, а потім міста створюють нас». І, по суті, формують нас не стіни, а саме наповнення сенсами. Це передусім про приналежність до місця. Коли маємо так багато внутрішньо переміщених осіб, постає питання, як змінилося відчуття дому. Чи змінилося воно взагалі? Яким має бути це відчуття в людей, які переїхали з інших регіонів? Або в тих, хто залишився, але їхнє місто стало іншим. Наприклад, міста поблизу фронту, той самий Харків. Який він був до війни і яким став. Навіть якщо люди звідти не виїхали, вони тепер у цілком іншому місті. То як повернути відчуття приналежності до нього? Ти змінився разом із містом чи ні? Це точно не про стіни.

Бо сенси – це й неігнорування наслідків війни. Те, що я вже згадувала, питання меморіалізації. Як ми інтегруємо зруйновані об’єкти? Відновлюємо їх? Відновлюємо як було? Чи залишаємо недоторканними як пам’ять? Або переосмислюємо повністю? Це відкритий дискурс.

Відбудова України –  це не про фізичні стіни. Це про те, які сенси ми в ці стіни закладаємо. Стіни  тимчасові, а сенси й цінності, які ми формуємо як суспільство, можуть бути значно довговічнішими.

– То є сенс відновлювати історичні будівлі у їх первісному вигляді, чи, може, варто інтегрувати у процес відбудови сучасні рішення?

–  На це питання немає єдиної універсальної відповіді. Є багато варіантів: консервація, реконструкція, реставрація, адаптація, капітальний ремонт. Це великий спектр, близько десяти типів робіт, які можуть бути проведені на об’єкті. Це, звісно, залежить і від статусу самої пам’ятки.

Пам’ять місця – річ дуже важлива. Іноді йдеться і про будівлю, яка не має офіційного культурного спадку, але може мати велике значення для місцевої спільноти. Відновлювати її чи ні? Реконструкція, з одного боку, складніша, але іноді може бути дешевшою за нове будівництво. Тому я б сказала, що тут немає однозначної відповіді. Її має знайти саме ком’юніті.

Процес залучення громадян, спеціалістів – це, мабуть, основа. Наприклад, зараз триває дискусія про ВДНГ, чиї павільйони просякнуто радянською спадщиною. Мають вони цінність? Декомунізуємо й це чи зберігаємо?  Мають знайти узгоджену відповідь фахівці, які цим займаються, і люди, які мешкають довкола цієї території.

– Сучасна архітектура часто оперує поняттям «adaptive reuse». Наскільки актуальне воно для відбудови українських міст, особливо в умовах браку ресурсів?

– Це доволі широке поняття. Ми ще в 2019 році проводили форум «adaptive reuse», ділилися найкращими практиками з України та з-за кордону. Один із прикладів, який тоді звучав, –  це трансформація закинутих промислових об’єктів у творчі креативні кластери. Наприклад, «Платформа» в Києві, «Промприлад» в Івано-Франківську – це теж приклади «adaptive reuse». Ми вже маємо якусь наявну матеріальну форму і просто змінюємо її зміст, «контент».

Що ж до нестачі ресурсів – «циркулярна економіка» поки що повноцінно в нас не запрацювала. Але, думаю, поступово будемо її запроваджувати. Вже запускаються платформи для повторного використання матеріалів, і що далі рухаємося в напрямку ЄС, то актуальнішою стає ця тема. З’являється дедалі більше таких проєктів.

Тому «adaptive reuse» для українських міст, безумовно, актуальне. Просто поки що це поняття застосовується не у тій формі, яку хотілося б з точки зору переробки матеріалів, повторного використання тощо. Але процес триває, ми поступово наближаємося до його повноцінної реалізації.

– Для нашого просування до ЄС, очевидно, важливий відбудовчий досвід інших країн?

– Як на мене, слід вивчати досвід усіх країн, залежно від спрямування. Так, ми ще не зможемо застосувати норми соціального житла, як це зроблено, скажімо, в Північній Європі, бо там ця система розвивалася роками, сторіччями. А, можливо, вона й не буде для нас надто актуальною. Але загалом я вважаю, що досвіду набиратися варто, бо все це питання переосмислення.

Українські архітектори, урбаністи, містопланувальники, соціологи тепер унікально позиціоновані. Ти можеш навчатися в західних партнерів чи будь-де, але мусиш переосмислити цей досвід і прив’язати його до українського контексту.

Є досвід африканських країн, де будували міста в умовах обмежених фінансів, ресурсів і так далі, і це теж може бути цікавим для вивчення. Сербія, Боснія і Герцеговина –  усе, що відновлювалося після югославських війн. У них була інша, абсолютно інша війна, не така, як в Україні, без такого жахливого геноциду, як у нас, але кількість зруйнованого — шалена. Та ж сама Сирія, там, можливо, ще більше руйнувань, але зовсім інший культурний контекст, інше ставлення до місця.

Те, як ми будуємо наші міста, ближче до європейського досвіду. Так, вчитися варто скрізь, де є чого повчитися. А переосмислення – це вже наша відповідальність. Брати найкраще й адаптувати до наших реалій.

Для прикладу, проєкт укриття, який ми створили. Для цього вивчали політики укриттів у різних країнах. У Фінляндії це реалізовано на дуже високому рівні: у них є концепція стійкості, концепція підземного Гельсінкі. Там передбачено, що в умовах війни місто буквально стає підземним. Класний досвід, маємо вчитися.

– Нові міські житлові райони – якими Ви їх бачите?

– Вони мають враховувати думки людей, бути про ком’юніті, бути інклюзивними, тобто доступними для різних верств населення. Маю на увазі не лише фізичну доступність, а й соціальну та ментальну. У нас зростає кількість людей, які повертаються з фронту, з іншим ментальним і фізичним станом, тому доступність має бути на різних рівнях. Є велика кількість літніх людей, для них теж має бути доступною вся необхідна інфраструктура.

Дедалі важливішими стають умовні ком’юніті-центри, бо людям потрібне спілкування. В умовах хронічного стресу, який переживаємо, соціальна взаємодія життєво необхідна. З нею людям значно легше. Для когось таким осередком стає церква, для когось –  місце зустрічі з друзями. Але запит на це однозначно є, бо самому виживати в цій реальності важко.

Тому інклюзивність і соціальна взаємодія у всіх проявах, у вигляді центрів тяжіння, публічних просторів, амфітеатрів, де можна збиратися й говорити, мають бути ключовими. Я противниця житлових комплексів закритого типу, запарканних, які формують стерильне, гомогенне середовище з людьми одного віку чи соціального статусу. Міста мають бути різними. Міську різноманітність необхідно зберігати.

Нові житлові райони, як на мене, мають поєднувати нову забудову зі старою, літніх людей із молоддю, заможних із менш заможними. Саме така мішанина дає місту живу структуру.

– А інклюзивна архітектура має розвиватися в повоєнних українських містах?

– Особисто я дуже підтримую ідею універсального дизайну, мені не подобається ділити архітектуру на «інклюзивну» і «неінклюзивну». Як на мене, вона має бути просто універсальною,  підходити для всіх.

Йдеться не про те, щоби створювати окремі туалети для людей з інвалідністю, а про те, щоби всі громадські простори були комфортними для всіх, незалежно від фізичних особливостей чи стану. Це стосується і таких, здавалося б, дрібниць, як пандуси. У Києві, наприклад, це справжня проблема, їх майже немає. Але пандуси потрібні не лише людям на візках, а й мамам з дитячими колясками, людям похилого віку, тим, хто має тимчасові фізичні обмеження чи просто втомився після складного дня. Це про зручність і людяність.

Тому я вважаю, що наші міста мають бути інклюзивними для всіх, зручними для кожної людини. Це мусить бути нормою, а не винятком.

– Що порадили б молодим архітекторам, які прагнуть долучитися до відбудови країни?

– Насамперед – не боятися, активно шукати можливості. Почніть із практики, навіть якщо це невеликі проєкти чи волонтерство. Особливо раджу звернути увагу на громадські організації, там часто нижчий поріг входу, ніж у великих комерційних бюро, і водночас можна отримати неоціненний досвід.

Спробуйте себе у тактичному урбанізмі, у локальних ініціативах – це чудовий спосіб почати з малого, але помітного. Вкрай важливо «начитуватися» і «надивлятися», стежити за сучасними практиками, трендами, вивчати міжнародний досвід. Шукайте мудрих менторів: навчаючись у досвідчених архітекторів,  працюючи в команді з сильними фахівцями, ви інвестуєте у свій розвиток.

І головне – не бійтеся робити помилки. Усе, що ви спробуєте, навіть якщо вдасться не ідеально, стане частиною вашого професійного шляху.

– Якою Ви бачите архітектуру майбутньої України – через 10, 20, 30 років?

– Архітектурою вибору. Маємо унікальну позицію: можемо свідомо обирати, якою хочемо бачити свою країну і потроху вже починаємо це формувати. Цей вибір проявляється через голос громадськості, через співпрацю професіоналів з місцевими самоврядними органами, з державною владою. І саме так, крок за кроком, народжується архітектура майбутнього.

На мій погляд, за останні роки в Україні ще чіткіше викарбувалися наші цінності як нації, як суспільства. А архітектура – це, по суті, фізичне втілення цих цінностей. Якщо раніше хтось у цьому сумнівався, то нині більшість уже переконана: людина –  найбільша цінність. І наші міста мають ставати більше людиноцентричними і менше «автомобілецентричними». Зручними для життя, а не лише для транспорту.

Архітектура майбутнього – це архітектура нашого нинішнього вибору. За 10, 20 чи 30 років вона дедалі більше відображатиме ті цінності, за які тепер точиться війна. Архітектура має бути не лише про стіни, вона має бути про зміст, про гідність, про свободу, про людське життя.