Уперше з Віталієм Ханком ми перетнулися давно. Біля полтавської Білої альтанки, на «Мазепа-фесті», який тоді організовував незабутній голова полтавської «Просвіти» Микола Кульчинський.

Свято добігло кінця, і ми з моїм приятелем художником Віктором Трохимцем-Мілютіним зібралися до мого помешкання, на добру розмову при келихах вина. Раптом повз нас пробіг сам Кульчинський, гучно і збуджено комусь промовляв, вказуючи на пагорб, де височів Хрестовоздвиженський монастир:

– Погляньте, яка краса! То ж фундація Івана Степановича Мазепи!

На мить Микола Георгійович зупинився, і тоді вже озвався я:

– А чому ви не кажете народу, що отут, де ми перебуваємо, стояла хата рідної тітки Мазепи? Більше трьохсот літ вистояла, поки її у 20-х не знищили більшовики.

У здивованому погляді Миколи Кульчинського вловив, що відкрив йому Америку. І тут несподівано голос за моєю спиною:

– Так, так, треба читати Дмитра Нитченка, «Від Зінькова до Мельбурну».

Повертаюся – бачу  усміхнене і дуже задоволене обличчя Віталія Ханка. Відповів йому усмішкою. Бо й справді, цю інформацію я добув зі згаданої книжки. Тоді вона була тільки у «діаспорному фонді» нашої обласної бібліотеки. Це вже тепер, коли її перевидала Зіньківська райдержадміністрація, книжка стала доступною широкому загалу.

В майстерні Івана Новобранця. Зліва направо: Віталій Ханко, Василь Голуб, Віктор Фурман, Григорій Титаренко

Ближче запізналися з Віталієм Миколайовичем 2012 року в майстерні художника Івана Новобранця: того дня господар зібрав добірне товариство на святкування Василя. Так сталося, що з майстерні ми з Ханком вийшли вдвох. Моє помешкання неподалік і я запросив пана його на каву. Хотілося ще поспілкуватися, та й у моїй книгозбірні було кілька Ханкових книг. Чим не нагода прикрасити їх автографами. Я не міг навіть уявити, який приємний сюрприз мене очікував.

Мого гостя здивував мій родовід. Справді, ця велика розвідка сягає початку XVIII століття і нараховує близько 550 осіб. Чотири роди, вісім і більше колін. Розглядаючи моє генеалогічне дерево, він запитав: «А Губи не з Диканьки?».  Це були мої диканські корені. І цей рід генеалогічно тоді ряхтів для мене «білими плямами». А виявилося, пан Віталій ще на початку 1970-х спілкувався з моїми диканськими родичами, ще й мав про них у своєму архіві дорогі для мене матеріали: світлини, листи, вирізки з газет і просто записи з розповідей двоюрідних братів моєї бабусі Одарки. Для мене це було доленосним відкриттям. Згодом він люб’язно надав мені доступ до свого архіву.

Мій рід Губів цікавив Ханка. Він подорожував Полтавщиною, збираючи матеріали про людей мистецтва. А серед Губів були славні музиканти, художники, скульптори, різьбярі по дереву… У 2015 році Віталій Ханко опублікує двотомну енциклопедію «Мистецтво Полтавщини». Своє місце там посядуть і мої предки.

Дякуючи архівним скарбам пана Віталія нині одна з гілок мого родоводу геть позбулася «білих плям». За світлиною з того архіву я довідався, яким був на вигляд рідний брат моєї прабабусі Марти Тимофій, а із записів – що до більшовицького перевороту він підробляв механіком у Полтавському паровозному депо. Невдовзі по тому, відвідавши виставку ретро-фотографій, я вже легко впізнав на груповій дореволюційній світлині працівників Полтавського депо Тимофія Панасовича Губу.

Цілковито в іншому світлі постав переді мною Віталій Ханко 2019 року. Щедрим меценатом, бо тоді безкоштовно передав Полтавському краєзнавчому музею 2500 предметів мистецтва, картин, унікальних книг. Коли вітав його з цією подією, запитав:

–  А як до такої неоціненної події поставився Ваш син Остап?

–  «Він мені сказав: «Тату, як ти вирішив, так і правильно», – почув у відповідь.

Славного сина виховав пан Віталій…

Часто буваючи у господі Віталія Миколайовича в товаристві художників, я помітив одну дуже шляхетну його рису. Хазяїн ніколи не підтримував розмов, у яких комусь «перемивали кісточки». Він намагався захистити людину словом, показавши щось позитивне чи просто промовчати.

Пан Віталій міг і «красномовно промовчати» у своїх книгах. Та то вже  інше замовчування. Одного полтавського мистецтвознавця і реставратора Ханко не згадав у своїй енциклопедії. Я добре знаю того чоловіка, але не маю бажання з ним спілкуватися через його промосковську орієнтацію. Однак з паном Віталієм про нього ми ніколи не говорили. Мине кілька років і сам Ханко мені розповість, як йому дорікали за те, що він, мовляв, у своєму енциклопедичному двотомнику і словом не прохопився про нашого спільного знайомого. А Віталій Миколайович промовчав, бо знав: той чоловік був «стукачем» в КДБ.

Коли до рук пана Віталія потрапила моя «Історія села Чернечий Яр 50-х років ХХ століття», йому дуже сподобався її дизайн та верстка. Саме тоді Ханко виношував ідею книжки «Опанас Сластіон: життєвий шлях, національний  мистецький спадок». Тоді я й познайомив його з Галиною Малаховою. І це знайомство стало для нього знаковим. Пані Галина не тільки чудово зверстала три його наступних книжки. Була ще історія, коли вона просто врятувала Віталія Миколайовича.

У січні 2025 року вони працювали над енциклопедією «Мистці і майстри Полтавського краю». За домовленістю мали вранці зустрітися на квартирі Ханка. Та коли пані Галина зайшла у його мешкання, застала мистця у жахливому стані. Не мав фізичних сил навіть зателефонувати до лікарів. Галина терміново викликала  швидку допомогу і до вечора не покидала пана Віталія у лікарняній палаті. Невдовзі йому зробили складну операцію.

Тільки-но пан Віталій Миколайович став почуватися краще, засів за рукопис майбутньої книжки – в лікарняній палаті. Нині його «Мистці і майстри Полтавського краю» вже побачили світ.  У цій ґрунтовній праці р – 1350 статей про мистців і майстрів Полтавщини, які жили і живуть, творчо працювали і працюють упродовж ХХ – початку ХХІ століть. Біографічні нариси подано за абеткою. Додано понад 840 портретів. А в окремому альбомі-додатку вміщено найцікавіші зразки різних мистецьких видів і напрямів.

Наприкінці 2025-го Віталій Ханко видав свою другу за рік книжку «Полтавський мистецький спадок першої половини ХХ століття». Про тогочасний культурно-мистецький простір Полтавського краю, діяльність Полтавського земства, музейні установи, славетних художників та майстрів народного мистецтва. Про період розквіту самобутнього українського мистецтва на початку століття та його занепад у сумнозвісні 30-ті роки, в час насильницького наступу ідеології соціалістичного реалізму. Ця книжка теж містить альбом унікальних тогочасних поштівок, репродукції творів образотворчого і народного мистецтва.

Тепер Віталій Миколайович пише книгу про мистецтво Полтавщини другої половини ХХ століття. Справді титанічної працездатності чоловік.

Сам Ханко пояснює цю дослідницьку жагу по-ханківськи небанально:  «Несподівано для себе самого після виходу з лікарні я відчув якесь панорамне сприйняття історії мистецтва і вирішив цим баченням поділитися з людьми».