… Доглядаюсь –
Бодай не казати!
(Тарас Шевченко, «Три літа»)

Війна, як реактив, проявила весь мотлох. Список контактів у телефоні, що колись налічував понад шість тисяч, звузився до невпізнаваного: лише ті, кого з радістю покличу на каву.

Війна карає не тільки тих, хто не бажає вдосконалюватися, а й тих, хто поруч із ними. Рикошетить по всіх — винятків немає.

Ми довго намагалися зрозуміти агресора: хтось хотів достукатися, хтось — докричатися… Але рівняти маніяка по собі — щонайменше недорікуватий самообман, така собі варіація «стокгольмського синдрому».

Особисто мені тепер важко тягнути звичні для себе проєкти, генерувати ідеї для інших, як і витягувати «бегемота з болота»… Якщо колись знову захочеться жаліти, підтримувати, захищати тих, хто цього не заслуговує, сподіваюся, згадаю про цей пост.