«Я – киянин, я – українець, і я буду битися за свою землю».
Денис Федоренко.

– Тут, у дворі, де бавилися діти та цвіли каштани, я вперше відчув себе киянином, – згадує Денис Федоренко, чоловік з міцною статурою та втомою в очах.

Його дитинство на Виноградарі, у затишному дворику п’ятиповерхівок було щасливим та безтурботним. Клумби з квітами, старі верби, пухнасті чотирилапі друзі… Атмосфера тепла та єднання.

– Я пишаюся своїм сином, – мати Дениса намагається стримувати сльози. – Він добре навчався, завжди був активним, готовим допомогти.

Допитливість, прагнення до знань дали хлопцю можливість досягти помітних успіхів у навчанні. Один із кращих учнів у класі легко опановував нові знання та вміння. І ніколи не відмовляв у підмозі однокласникам: охоче пояснював складні теми, «підтягував» з предметів.

– Він у нас душа компанії, – пригадує тітка Люба, сусідка з п’ятого поверху. –Школярем організовував концерти, вистави, КВН. Завдяки йому у нашому дворі завжди вирувало життя.

Змалку хлопець відчував потяг до сцени, обожнював виступати, дарувати людям сміх і радість, брав участь у шкільних постановках, відвідував театральні гуртки.

На жаль, за сімейних обставин не зміг вступити до інституту сценічного мистецтва. Тому після закінчення школи пішов служити в армію. Каже, вона загартувала, дисциплінувала його, зробила відповідальнішим.

Повернувшись додому, знайшов своє кохання, одружився, народилась донька Альона.

– Малишка – моя гордість, – каже Денис. – Росте розумною, красивою, і я знаю, що вона стане чудовою людиною.

Має Денис особливу пристрасть – затятий рибалка. Згадує, годинами міг сидіти з вудкою, спостерігати за плином води, слухати спів птахів – відчував глибоке душевне єднання з природою. Після народження Альони дав собі обіцянку: «Тепер буду рибалити нею. Навчу і її цього мистецтва, цінувати справжню красу довкілля». Отак і склалося їхнє родинне рибальське товариство: за гарної погоди неодмінно гуртом вирушали до річки. Це були моменти їхнього цілковитого порозуміння:

– На березі могли забути про всі проблеми та турботи.

У 2014 році життя Дениса Федоренка круто змінилося. Коли на сході країни почалася війна, він без вагань пішов на фронт.

– Мусив, – каже – взяти до рук зброю, щоб донька жила у своїй щасливій країні.

Денис служив у 12-му батальйоні територіальної оборони «Київ». Брав участь у боях під Луганськом, потім їхній підрозділ перекинули на Донецький напрямок, в Авдіївку.

Він не приховує гордості, демонструючи татуювання з назвою свого батальйону. Розповідає про побратимів зі щирим захватом. І з оптимістом. Вважає, що це не просто риса характеру, а сила, яка допомагає долати труднощі. Побратимам добре відома його здатність збадьорювати. У Федоренка завжди напоготові анекдот, весела історія чи просто добре слово.

– Ден знає, як підняти настрій, навіть у найскладнішій ситуації, – розповідає його побратим Максим. – Він – справжній друг і бойовий товариш.

Мав Денис за це десятиліття «цивільну» перерву, кілька років мирного життя в родині. Але з початком повномасштабного вторгнення знову вбрався в однострій, взяв до рук зброю і вирушив туди, де найважче, – на «нуль».

– Хіба міг тепер спокійно відсиджуватися в тилу, – наводить пильним оком Денис, – коли окупант плюндрує мою землю і мій народ? Коли у смертельній небезпеці моя родина і моя Батьківщина?

Його погляд глибшає, поймається печаллю:

– Не знаю, як пояснити моїй доньці, чому гинуть люди, чому руйнуються міста. Я можу лише захищати її від цього жаху.

Він достеменно знає, що таке пекло – у жорстоких боях, втрачаючи друзів, і сам ступаючи тонкою межею між життям і смертю. Але спиною відчуває теплий подих рідних, сповнений надії погляд його найдорожчої доні – і це для нього найміцніша опора на війні.

Побратими звіть його «Федотом». Скорочений варіант його прізвища. Цей позивний з’явився з початком повномасштабної війни. Так його називав давній друг, який поліг в бою. Відтоді «Федот» став для Дениса пам’яттю про мужнього побратима. «Я пишаюся своїм позивним», – запевняє Федоренко.

Україна для нього – не просто місце, де він народився. Це його матір. Вона дала йому життя, виховала, навчила бути людиною. І він не може уявити свого щастя без неї, без джерела сили та натхнення.

Він снить її миром, її щастям. І мріє про найвищу нагороду – повернутися з перемогою до своєї сім’ї, до родинного рибальського товариства, до свого мирного щастя.