Війна – важкий тягар для всіх. Український кінематограф – не виняток. Але в темні часи помітні не лише світлі люди – добре видно світло кіноекрана. Згідно з даними «Економічної правди», за перші вісім місяців 2023 року фільми українського виробництва зібрали 192 млн гривень – на 12 мільйонів більше, ніж за весь найуспішніший з точки зору касових зборів вітчизняного кіно 2019 рік.

Новітні українські кінострічки – це переважно показ нових реалій життя. І своєрідний архів російсько-української війни, зокрема – її повномасштабної фази. Проте є місце й комедіям, аби на мить відпочити від реальності. Українці завжди відрізнялися цією феноменальною здатністю – у часи скрути «вдарити об землю лихом бідою». Так укріплювали дух і множили сили.

Розглянемо трійку українських кінокомедій – поза заїждженими мотивами на кшталт «Скаженого весілля».

«Мої думки тихі» (2019)

Дебютний фільм режисера Антоніо Лукіча у повнометражному кіно. На момент прем’єри творцю було 27 років. Роботу Антоніо відзначили спеціальною премією журі на 54-му міжнародному фестивалі у Карлових Варах.

Це не бульварна комедія, з банальними расистськими чи сексистськими жартами, це стрічка про життя, стосунки батьків з дітьми, про боротьбу дорослішання і дитинства. Про те життя, де радість обнімається з журбою, а сміх часто лунає крізь сльози. Це фільм про хлопця, котрий вирушає на Закарпаття записувати звуки українських тварин і дорогою відновлює стосунки з мамою. Завдяки конфлікту поколінь, знайомого усім батькам і дітям, ця трагікомедія так прихиляє глядача. Буденні ситуації такі знайомі, що мимоволі викликають усмішку. Почасти гірку.

«Люксембург, Люксембург» (2022)

Повнометражний фільм українського режисера Антоніо Лукіча став потужним стартом серед українських проєктів за період від початку повномасштабного вторгнення. За шість тижнів прокату касові збори стрічки склали майже 33 мільйони гривень. Головних героїв на екрані втілили Аміл та Раміл Насірови, учасники відомого гурту «Курган і Agregat». Знімали стрічку 2021 року у Лубнах Полтавської області, Києві та Люксембурзі. А монтували вже після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Це історія братів-близнюків, які довідуються про хворобу давно зниклого батька та вирушають на його пошуки до Люксембургу. Сюжет незвичний, проте герої доволі впізнавані у нашомубуденному житті. Два брати – дві протилежності. Один сім’янин, чесний працівник поліції, інший – мешкає з мамою та її чоловіком, працює водієм маршрутки та… приторговує наркотиками. Герої розмовляють суржиком і це теж посилює комізм, робить їх природними, наближує до глядача.

«Я працю на цвинтарі» (2021)

Повнометражний дебют режисера Олексія Тараненка нагороджено в категорії «Найкращий повнометражний фільм» Мюнхенською кінопремією.

Стрічка досить нетипова для українського кінематографа. Трагікомедія розповідає про робітника київського цвинтаря Сашу. Його клієнти приходять замовити пам’ятники і поділитися власними трагедіями. На переживання клієнтів Саша реагує з іронією і цинізмом. Попри свою байдужість герой «втягується в боротьбу за владу на цвинтарі», що переростає у «вихор особистих трагедій і кримінальних зіткнень».

Три фільми, три жанрово близькі історії. Три представники нового покоління українського кіно. Не всяк із них годиться для звичної «кінорозваги на вечір». Бо гумор там особливий, не легковажний, насичений смутком і моментами «добре подумати». Тож фільми точно варті вашого перегляду.