Здавалося, був звичайний, літній вечір, легкі пориви вітру хитали гілля дерев, сонце почало заходити за край лісу, проте замість солодкого співу пташок, було чутно лише вибухи, постріли, гул від двох російських гелікоптерів, які летіли в бік позицій українських військових.

Окупанти зухвало летіли в українському небі, в бінокль роздивлялися лісосмугу, намагалися побачити замаскований бліндаж або ж військову техніку. Напевно вони були цілком спокійні, МІ-24, в яких вони летіли, мали надійно їх захистити. Тим більше, вони вже не вперше летіли цим маршрутом – останні три дні вони підлітали до українських позицій, завдавали удари ракетами, з автоматичних гармат, і поверталися назад над багатостраждальною Донеччиною, вважали себе господарями неба і мабуть всього світу. В той час вони ще не знали що на них вже «чекають» і готові влаштувати їм «теплу зустріч».

В лісосмузі в бліндажі, та в кущах на пагорбі, в кілометрі від курсу польоту пари МІ-24, розташувалися двоє українських військових з ПЗРК Стінгер. Головний сержант взводу ПЗРК танкового батальйону 25 бригади ДШВ Костянтин Нестеренко, був готовий до пострілу. Бракувало лишень наказу. Наступну мить сам Костянтин Нестеренко, мій батько, описав так: «почувши гуркіт гвинтів, взяв Стінгер на плече, мій побратим поруч з рацією, слухає командира. Отримавши наказ, вигукнув: «гаси їх»! Я націлився відразу на обидва гелікоптери, що йшли щільно, натиснув на клавішу захоплення цілі, і почувши «зумер», (звук що повідомляє про захоплення цілі), натиснув спусковий гачок».

Побачивши ракету, пілоти були здивовані, їх сліпило сонце тому вони не бачили ні бліндажу українських захисників, ні місця пуску ракети. Перший гелікоптер зміг відтермінувати вирок долі відхилитись від удару. Але другому пофартило менше – шрапнель ракети влучила в двигун і кабіну гелікоптера. Багатотонну броньовану «бабку» потягло вниз, і гвинт «закусив» стовбури дерев.

Далі був логічний наслідок війни проти України – справедлива смерть загарбників. Українські солдати, зітхнули з полегшенням. На їхніх вкритих пилом і потом стомлених нескінченними боями обличчях з’явилися посмішки. Це була їхня перемога.

Перемога, що наближає невідворотній кінець рашизму.