Я з Покрова. Це місто на Дніпропетровщині, всього за декілька кілометрів від Нікополя. Ми тут живемо близько до фронту – не в окопах, але в постійній напрузі. Артобстріли, вибухи, новини про поранених – усе це не десь «там». Це поруч. Це в голові. Це в тілі. І це – щодня. Тому коли натрапила на книжку Володимира Станчишина «Емоційні гойдалки війни», одразу зрозуміла: читатиметься нелегко.

І справді, вона не про «як заспокоїтися». Вона про те, як вижити психічно, коли ледве тримаєшся. І тому вона – як міцна рука допомоги.

У ній не про абстрактні страхи. У ній – про нас із вами. Про українців, які щодня прокидаються не з думкою який сьогодні день, а з питаннями «де влучило?», «Чи живі мої?», «Чи витримаю ще один день цієї реальності?». Володимир Станчишин не дає чарівних рецептів. Не обіцяє, що буде легше. Проте ясно називає речі своїми іменами. І дозволяє нам бути злими, вразливими. Відчувати сором, провину, відчай, злість на весь світ. Щоб залишатися живими людьми.

У чому суть «гойдалок»? Це емоційні перепади, які для нас стали, на жаль, «воєнним щодня». Сміх після сліз. Відчай після ейфорії. Злість після почуття любові. І так по колу.

У кожному короткому розділі – конкретна тема: від агресії та виснаження до відчуття провини перед тими, хто «там», або, навпаки, перед тими, хто залишився вдома. Автор пише щиро і просто. Не зарозуміло, не зверхньо, не як «доктор із телевізора», а як людина, яка бачить нас зсередини. Як психотерапевт, що не діагностує, а дає дозвіл проживати те, що давно намагаємося заглушити.

Чому ця книжка «в десятку» для мене?  Бо знаю, що таке ця осоружна «гойдалка». Це коли вчишся чи працюєш, намагаєшся щось будувати, навіть мріяти – а за вікном гуркотить. І все обривається. Це коли намагаєшся бути «о’к» для інших, а сама не знаєш, скільки ще витримаєш. І тут з’являється ця книжка. Не мотиваційна цитатка з інстаграму, а переконливий голос мудрого приятеля: «Ти маєш право на те, що відчуваєш. Ти не зламана. Ти – людина в умовах нелюдського». І це – найважливіше, що чула за останні місяці.

Для кого ця книжка? Для тих, хто живе близько до війни – територіально чи емоційно. Для волонтерів, студентів, військових, цивільних – усіх, хто відчуває більше, ніж показує. Для тих, хто не може «відпустити» або «розслабитися», бо обтяжений виною, злістю, спустошенням. Для кожного, хто хоч раз ловив себе на думці: «Що зі мною не так?» – щоб почув переконливу відповідь: «З тобою все так. Просто війна».

Тут тебе ніхто не засуджує. Тут можна не триматися, а просто бути. І цього достатньо. Книжка не «лікує» – але вона нагадує, що маємо право жити, навіть коли навколо смерть. Маємо право відчувати. І – маємо шанс пройти через це, не втративши себе.