Він кохався в народному мистецтві, був затятим колекціонером, фондував великий музей українських старожитностей – на довгий час окрасу Всеукраїнського музейного містечка в Києві.

Йому належали декілька маєтків на Полтавщині, серед них невеликий – у селі Потоки, біля Кобеляк. Звідти і його родове прізвище – Потоцький. Мати  Ганна Петрівна від природи мала неабиякий хист до народної медицини, лікувала немічних не лише з його рідних Просяниківців, а й із довколишніх сіл. Батько Платон Олександрович служив суддею Кобеляцького повітового суду. А прадід і дід були старшинами Полтавського полку.

Павло Потоцький народився 12 грудня 1857 року. У великій родині (п’ятеро братів і двоє сестер), де панував дух взаємної любові та пошани. І козацькі традиції. Він змалку цікавився історією. Можливо усе почалося із решток шведських батарей, які йому показували: із землями Потоцьких межувала відома Переволочна, через яку після Полтавської катастрофи рухалися шведи та війська гетьмана Мазепи. Його старший брат Віктор любив красуватися у дорогій гетьманській одежі, а на воротах маєтку майорів його козацький прапор.

Павло вступив до полтавської Петровської військової гімназії. Наступні освітні щаблі долав уже в  Санкт-Петербурзі: спершу –  математичне відділення Михайлівського артилерійського училища, далі – Артилерійська академія.

У книжці «Отчий край» полтавський краєзнавець Костянтин Бобрищев наводить анкету, заповнену Павлом Потоцьким 1929 року. В ній генерал так характеризує свій бойовий шлях: «З 1874 року до Лютневої революції обіймав строкові посади від найнижчого чину до генерала артилерії включно (і командира корпусу). Брав участь у трьох війнах: турецькій 1877-1878 рр., японській – 1904-1905 рр. і світовій 1914-1917 рр., у передових військах. Брав участь у багатьох битвах…»

Але захоплення рідною історією не затлумлює навіть тяжкі та й смертельно небезпечні ратні будні. Як активний учасник петербурзького «Товариства дослідників української писемності й мови»  Павло Потоцький починає збирати колекцію старожитностей, а згодом і книжки та документи з української історії. І виступає як дослідник, з рефератами «Українські вчені та діячі про М.О.Максимовича», «Часопис «Основа» та її фундатори», «Бібліотека Т.Г. Шевченка»… Робить цілу низку ґрунтовних повідомлень про економічне становище Слобідської України XVIII століття, про козацькі літописи і гетьманські універсали.

Вже у відставці Павло Платонович упорядкує свою збірку історичних раритетів та бібліотеку. І невтомно поповнює новими надбаннями: стаючи власником чергової рукописної чи друкованої пам’ятки української старовини, публікує її та всіляко допомагає дослідникам минулого України. Гаряче закоханий в славну історію України, мріє про втілення цієї героїчної історії всіма засобами мистецтва:  у малярстві, скульптурі, поезії, театрі і навіть у кіно. Вимагав від усіх дослідників, хто до нього зверталися, безкомпромісної документальності їх розробок, і в цьому допомагав своїм багаторічним досвідом.

Творці багатьох фільмів з українського життя, які пізніше з’явилися в Радянській Україні, у тій чи іншій мірі використовували унікальну збірку П.Потоцького.

Найбільшу частину його колекції складала бібліотека, яку він збирав по букіністичних крамницях Росії й усієї Європи та з приватних книгозбірень. Дослідниця спадщини П.Потоцького Т.Ананьєва нараховувала близько 17 тисяч томів:  «В колекції Потоцького були книжки з бібліотеки Т.Шевченка, з його автографами, унікальні атласи, альбоми, портрети гетьманів і військових діячів, так звані народні картини, ікони. Цінною була й рукописна частина колекції, яка містила рукописні книги XII ст., «Опис України» Боплана, універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи та ін., список  «Право по которым судится малороссийский народ», рукопис історії Бантиша-Каменського, актові матеріали, листи, родинні архіви, зокрема й предків Потоцького».

З найрідкісніших документів колекції слід згадати видання європейські XVII-XVIII сторіч, що висвітлюють історію, економіку та право тогочасної України, велику добірку мемуарів з історії України, збірку краєвидів міст (гравюр, літографій, оригінальних малюнків), мап, рукописів, планів, багаті матеріали до української генеалогії та українського портрету, запорозькі та козацькі клейноди,  корогву Сенчанської сотні Лубенського полку, а також меморіальні речі Тараса Шевченка. Збірка зразків закордонних меблів XVI-XVIII сторіч доповнювали цю коштовну колекцію. За задумом Потоцького, вона мала стати основою історико-побутового музею на Полтавщині.

Більшовицький переворот повністю перекреслив усі плани. На початку 1918 року Павла Потоцького як генерала царської армії заарештовують. І звільняють тільки завдяки клопотанню голови Комісії з реєстрації української старовини в Петрограді В.Щавинського, який звернувся за допомогою до міністра уряду УНР Д.Дорошенка.  Залишившись без засобів існування (всі свої заощадження він ще раніше віддав новій владі: маєтки на Полтавщині, капітал в Державному банку, будинок дружини в Петрограді-Ленінграді тощо), найбільше переймається долею колекції, над якою нависла загроза. Потоцький завжди був категоричним прибічником збереження цілісності будь-якого зібрання, і своєї колекції також.

Бачив єдиний спосіб врятувати її: перевезти до Києва, подарувати Україні. Після тривалих перемовин щодо умов і взаємних обов’язків сторін 28 квітня 1926 року було підписано договір між Потоцьким і Наркомосвітою. За цим документом на базі колекції створювався «Музей України. Збірка П.П.Потоцького» –  в одному з приміщень «Музейного містечка» на території Києво-Печерської лаври.

Далі ще рік тривали підготовчі роботи: відселяли та ремонтували  приміщення, «утрясали» порядок перевезення колекції тощо. Нарешті в липні 1927 року вагони з музейними скарбами відбули з Ленінграда. Щодо кількості вагонів з «науково-художньою колекцією» (така назва значилася у документах) дослідники називають різні цифри – від 8-ми до 13-ти. Костянтин Бобрищев стверджує, що загальна вага колекції – 38 тонн, а для перевезення її від вокзалу до лаври замовили 40 підвід з брезентом.

В Києві колекція зайняла 14 кімнат колишнього будинку митрополичих співаків: власне музей меморіальних речей, що висвітлював історію культури України, та бібліотека україністики. Частину матеріалів розмістили у вітринах експозиційних залів. Збірка поділялася на дві частини:

Музей Потоцького став найпопулярнішим серед киян і гостей міста, особливо закордонних  туристів. У книжка почесних відвідувачів – зокрема тисячі захоплених відгуків про музей політичних, представників світової преси.

Експозицію оглядали сталінський сподвижник маршал Ворошилов, «всеукраїнський староста» Петровський, наркоми Орджонікідзе, навіть сумнозвісний Балицький, якого називали «гільйотиною України». А ще правителі української комсомолїї Косарєв та Андреєв. Академік Сергій Єфремов, відвідавши музей за рік до арешту, залишив у своєму щоденнику такий запис: «…Цей генерал, з теперішнього погляду людина одіозна, зробив величезні послуги культурі, зберігши цінні речі, часто уніки. Ще один приклад до ролі старої буржуазії…» 

Як авторитетного музейника, співробітники Всеукраїнського музейного містечка залучали Потоцького до роботи в різних комісіях. Він головував у комісії для вибирання з канцелярського архіву непотрібних паперів, брав участь в експертній комісії, що визначала, які картини підлягають реставрації, в колегіальних експертизах українських старожитностей тощо. Доводилося багато часу витрачати на всілякі засідання та наради.

Початок 30-х років став початком Великої трагедії України. У Харкові пройшов ганебний інспірований процес «Спілки Визволення України» (СВУ). Перший рік Голодомору поклав  почин  погромам українських музеїв. У червні 1933-го запрацювала горезвісна комісія для обстеження Всеукраїнського музейного містечка. Історик Сергій Білокінь наводить акт комісії де, зокрема, зазначено, що «П.Потоцький… настроєний реакційно, що його збірку бажано приєднати до історичного музею, а його самого перевести на пенсію».

Це був вирок Музеєві України: 12 вересня 1933 року його закривають для масового огляду, а 21 січня 1934 року нарком освіти своїм наказом  скасовує договір Наркомату «з громадянином П.Потоцьким,.. зважаючи на явно протирадянський характер цього договору». Всю колекцію Потоцького передали у розпорядження Історичного музею, щоправда його самого залишали старшим науковим співробітником музею.

Навесні 1934 року – нова хвиля репресій. У березні заарештовано організатора музейної справи в Україні М.Рудинського, історика В.Грекова, поета і засновника запорізького музею «Дніпрельстан» М.Філянського та інших. Наступного року Всеукраїнський історичний музей Т.Шевченка реорганізовують: утворюють Київський  центральний історичний музей,куди віддають і колекцію Потоцького, а його самого  зараховують співробітником. А через рік колекцію розділили і передали в різні музеї. Дослідник спадщини П.Потоцького М.Пасічник приводить уривок з листа колекціонера на ім’я Сталіна, написаний, як стверджує С.Білокінь, в серпні 1937 року, в якому  Павло Платонович протестує: «Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування не знає й не може знати його значущості».

Відповідь не забарилася. На захист ще вчора одіозного генерала стала «істина в останній інстанції» – газета «Правда». Її публікація називалася «Кто хозяйничает в музеях Украины?», а головним її персонажем  став Павло Потоцький і його збірка. Але навіть це не рятувало колекцію, вилучення експонатів музею тривало. Потоцький почувався цілковито безпорадним. І щоночі чекає непроханих гостей…

Його заарештували 24 липня 1938 року. Сергій Білокінь наводить спомини свідка, професора Костянтина Штепи: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого повезла з собою».

Його звинуватили  в належності до «антисоветской военно-повстанческой офицерской организации «РОВС». Його майно конфіскували: частину розпорошили по музеях, частина  зникла без сліду  і знаку.

На четвертий день арешту чекісти вибили зі старого генерала зізнання про «контрреволюційну організацію». Павло Потоцький навіть не діждався вироку. За офіційним повідомленням, він помер у лікарняній в’язниці від паралічу серця. Насправді, документи стверджують, що Павло Потоцький помер після побоїв, під брамою Лук’янівської в’язниці.

Літературознавець з української діаспори Анатолій Юриняк згадує: «В 1943 році в піднімецькому Києві…пішов до Лаври…Унікальної збірні Потоцького не було і сліду. Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко: 80-літнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися…»