Мій Херсон, мою Таврію нині топче варвар-окупант. Пригнічення та страх примушують людей покидати домівки, йти на ризик, щоб виїхати з області, бо жодних «зелених» коридорів від початку війни не було. 18 травня окупанти з «Градів» обстріляли колону мирних людей біля села Давидів Брід…  Але є ті, хто зміг вирватися, і ці сміливці та щасливці погодилися розповісти про життя в окупації та свій страшний шлях до свободи.

Тетяна Письменна:
«Найскладніше для мене під час окупації було сидіти вдома і чекати «покращення ситуації», якої не було. Я довго думала, що лишатимусь в Херсоні до останнього, але вирішила все ж таки евакуюватись, бо на підконтрольній території морально легше. Дорога була важка, їхали манівцями, з постійними небезпеками. І так понад 10 годин. Перші почуття, коли опинитись поміж своїми, – безмежна радість…»

Олеся Б.:
«В окупації було складно через моральний тиск і страх щось не те сказати або не так подивитись на окупанта. Вирішили виїжджати, бо я потребувала догляду лікарів. «Тривожні валізи» чекали з першого дня війни. Дорогою боялися наїхати на міну, повернути не туди і потрапити під обстріл. Лякали автомати та кулемети, які окупанти спрямовували на наше авто. Страхалися, що хтось почне провокувати орків і всі потраплять під обстріл… Боялися не встигнути до комендантської години… Нам пощастило, наша дорога до Молдови забрала 12 годин. Перші емоції вибухнули на українському блок-посту. Хотілося обійняти наших героїв. А на очах були сльози і жаль за рідним містом. Бо там лишилися батьки».

Пані Тетяна про життя в Херсоні:
«Життя змінилося кардинально. Жили під постійним прицілом. Орки не тільки мародерять, вони відбирають авто, викрадають активістів, катують їх та убивають.

Якщо завезуть, бува, які ліки до Херсона, їх також відбирали. Ми з друзями почали волонтерити. Скуповували медикаменти по людях та аптеках і розподіляли найбільш нужденним. Гроші нам передавали друзі з-за кордону та небайдужі українці. Херсонці не можуть дивитися, як наші хлопці воюють, а  ми сидимо… Кожен на своєму місці намагався бути корисним. Але настав час, коли стало небезпечно і ми вирішили виїжджати. Їхали на свій страх і ризик.

…Коли дісталися своїх і на нашому блокпосту затріпотів рідний синьо-жовтий прапор, всі херсонці обіймалися, цілувалися та плакали від щастя. Цієї радості неможливо передати.

Я зараз у безпеці. Намагаюся будь-якими способами допомогти Херсону. Тут багато волонтерів. Працюємо вдень і вночі. Ми знову повернемось до нашого міста. Навіть не маю сумніву! Всі люди, які виїхали хто куди, до  Львова, Німеччини, Польщі, Молдови, – всі повернуться. Бо кращого міста, ніж Херсон, нема! І ми будемо його відбудовувати, їсти наші кавуни на фестивалі у Голій Пристані. Тому тримайся, Херсоне, я тебе дуже люблю».

Ці історії – ніби кадри страшного фільму. Важко повірити, що все це відбувається насправді. Але мужні херсонці, які залишилися в місті, нині ходять вузенькою крайкою між життям і смертю. І чекають рідних визволителів. І вірять у нашу перемогу.