… Вранці 19 серпня 1991 року я, тодішній головний редактор республіканського молодіжного журналу «Ранок», мав справи у центрі Києва. Про те, що у Москві стався державний переворот і що Горбачова його ж найближчі соратники брутально зачинили під посиленою вартою на дачі у кримському Форосі, мені вже було відомо. Хотілося з кимось із тих, кому цілком довіряв, поділитися своїми тривогами і думками. Тож проїжджаючи повз будівлю на Десятинній, де тепер розташоване Міністерство закордонних справ, заскочив на кілька хвилин до свого доброго приятеля Олександра Чижа, голови Комітету молодіжних організацій України.

На цей момент я вже мав інформацію, що в будинку ЦК компартії на вулиці Банковій (тоді вона ще називалася вулицею Орджонікідзе) – «радість коромислом». Детальні розпорядження та інструкції на підтримку ГКЧП і його заяви та інші документи, отримані з Москви, негайно пересилалися з Києва в обкоми партії, а звідти так само негайно – в райкоми по всій Україні. Партійні чиновники всіляких рангів від ЦК до райкомів безмежно раділи, сподіваючись, що «наконец-то с этими горбачевскими перестройками будет покончено», що все повернеться «на круги своя» і вже ніщо не загрожуватиме їхнім кріслам та кар’єрам. А от у будинку на Десятинній, верхні поверхи якого займав тоді ЦК комсомолу, – тихо і безрадісно. Олександр Чиж сидів у своєму кабінеті, переглядаючи якісь поточні папери, але краєм вуха слухав інформацію з мініатюрного кишенькового транзисторного радіоприймача, що стояв на столі. З Москви у бравурних тонах передавали таке: Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов «неожиданно заболел и руководить страной пока не может», але залишаються на своїх місцях «его верные соратники», які тепер створили цей чудовий ГКЧП – («Государственный комитет по чрезвычайному положенню»), щоб надалі керувати країною ще краще і зробити радянських людей ще щасливішими… Привітавшись Олександр відсунув свої папери. Вислухав мої тривоги і геть спокійно, без тіні сумніву сказав: «От згадаєш моє слово – ця банда у Москві протримається не більше трьох діб»… Того дня у своєму колі спілкування я почув ще кілька прогнозів стосовно скороминущості ГКЧП, але саме Олександр Чиж найточніше вгадав дату краху заколотників.

Ще з самого ранку працівники апарату ЦК комсомолу мали нагоду переконатися, що партійні чиновники не дуже вірять у їхню лояльність. Ті, хто звик приходити на роботу значно раніше дев’ятої, цього разу не змогли потрапити до своїх кабінети. Охорона не впустила! Навіть тодішнього першого секретаря ЦК комсомолу Сергія Вовченка затримали на вході. Охорона ж була підпорядкована Київському міськкому партії, який займав перші два поверхи цього будинку. Довелося всім затриманим перечікувати, поки їм дозволять піднятися на свої поверхи. Досить-таки красномовний факт про відмінність настроїв у партійному і в молодіжному середовищах…

Повернувшись до рідної редакції, я застав таку картину. Сергій Рахманін, той самий нинішній народний депутат і лідер однієї з фракцій Верховної Ради, а тоді новоспечений випускник Київського університету і молодий журналіст «Ранку», сидів за своїм робочим столом, а над ним щільним колом навис увесь колектив редакції. У руках Сергія був невідь-звідки роздобутий старенький транзисторний радіоприймач. Уся редакція слухала повідомлення з Москви і стривожено їх коментувала. З порога одразу вловив загальний настрій колективу: «Хунта не пройде!»…

Наступного ранку майже всі газети вийшли із текстами заяв і розпоряджень ГКЧП, що були спеціально передані із Москви каналами ТАСС – РАТАУ з грифом «для обязательного опубликования». Лише газети «Вечірній Київ», редактором якої був Віталій Карпенко, і «Комсомольское знамя», яку редагував Володимир Кулеба, документів ГКЧП не опублікували. Навпаки – розмістили на своїх сторінках матеріали на підтримку Горбачова. Інша республіканська газета – «Молодь України», яку очолював Володимир Боденчук (він тоді перебував у відпустці й контактував з редакцією по телефону, а «на господарстві» у редакції залишався його заступник Юрій Бондар), – ця газета хоч і опублікувала матеріали ГКЧП, але у тому ж таки номері розмістила власні публікації, що засуджували заколотників. Саме зі сторінок «Молоді України» до читачів звернувся видатний український письменник Олесь Гончар: «Те, що сталося у Москві, – антиконституційно, брутально. Тому кожен, кому дорогі демократія і свобода, має не розгублюватися… Я переконаний, що український народ своїми найкращими силами підтримає російську демократію, демократичні сили в інших республіках. Це визначить наше майбутнє».

Якби заколотники протримались при владі хоч трохи довше, то напевне ж і Карпенко, і Кулеба, і Боденчук, і Бондар були б, як тоді звучало бюрократичною мовою, «призваны к строжайшей ответственности». Але опір заколотникам у Москві та у республіках виявився таким могутнім, що вже на третій день після проголошення путчу ті боягузливо полетіли у Форос здаватися на милість Горбачова. Того ж дня у Києві партійним чиновникам було вже геть не до Карпенка з Кулебою і не до Боденчука з Бондарем. І не до лідерів тодішнього українського комсомолу, яким за позицію обох республіканських молодіжних газет також дісталося б не менше… Прямо у закритому внутрішному будинку на Орджонікідзе розвели велике вогнище, туди перелякані партійні чиновники метушливо виносили зі своїх кабінетів і вкидали папки з документами, що засвідчували активну причетність ЦК компартії України до підтримки московського ГКЧП.

Це відбувалося аж на третій день після спроби державного перевороту. Першого ж дня було дуже тривожно. Емісар із Москви командуючий Сухопутними військами СРСР генерал Варєнніков у супроводі командуючого Київським військовим округом і ще кількох генералів прибув у кабінет до тодішнього Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука і від імені ГКЧП грізно поставив вимогу негайно ввести в Україні надзвичайний стан. Кравчук категорично відмовився це робити і чітко відрубав, що на території України діють і будуть діяти українські закони. Проте керівництво компартії України, командування Київського військового округу та чимало керівних представників інших силових структур одразу ж заявили про свою підтримку ГКЧП і про готовність «защитить порядок и стабильность». Насправді це означало цілковиту їхню готовність до здійснення репресій у разі спротиву розпорядженням ГКЧП. Але всі названі вище мої колеги-редактори, яких я добре знаю особисто і бачив їхню діяльність у ті дні, не злякалися можливих репресій, сміливо стали на захист свободи і демократії… Таких людей по всій Україні було дуже й дуже багато…

…Згадую нині ті драматичні події не тільки тому, що про це завжди потрібно пам’ятати. Я згадую ще й тому, що з ворожих нам окопів завжди були і будуть спроби очорнити і спаплюжити зусилля тих, хто боровся і бореться за незалежну Україну. Тридцять років відтоді й дотепер щоразу напередодні або у дні 18 – 21 серпня з-поміж публікацій, які повертають нас до подій 1991-го, є й такі, що прагнуть принизити і український спротив московському ГКЧП, і саму Україну. Один із московських писак роздухарився навіть до такого: «В Москве трое учасников протеста погибли под бронетранспортерами. Украина же сидела тихо, как мышь под веником»… Далі цей образ «миші» пішов гуляти по багатьох газетах, у соцмережах і повторювався рік-у-рік, у ці серпневі дні. Надибуємо такі публікації і в Україні, причому не конче російськомовні. Це коли путіноїдні за духом автори хочуть замаскуватися під нібито «українських патріотів»…

А реально було геть по-іншому! Так, багато мужніх москвичів вийшли на захист свободи, так, троє із них тоді героїчно загинули. У нас і справді не було масових протестів і жертв, але лише тому, що московський ГКЧП, який покладався передусім на підтримку Київського військового округу, просто побоявся задіяти бойову техніку в столиці республіки, парламент якої ще за рік до тих подій прийняв Декларацію про державний суверенітет. І заколотники розуміли: той історичний документ – це воля не лише парламенту, а всього українського народу. Який, незважаючи на шалений спротив партійної номенклатури, обрав депутатами багатьох мужніх людей, котрі все своє життя боролися за незалежність України, неодноразово були засуджені за це і провели багато років у радянських тюрмах. Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, брати Богдан і Михайло Горині, Євген Сверстюк, Степан Хмара, інші відомі борці за свободу й незалежність України на той час уже відігравали величезну політичну і моральну роль як у парламенті, так і в суспільному житті всієї держави… З цими людьми, які мали велику підтримку народу, була змушена серйозно рахуватися і тодішня компартійна номенклатура у парламенті. Навіть маючи там більшість, вона вже не могла ухвалювати рішення не рахуючись із думкою опозиції, з думкою народу. Задовго до проголошення ГКЧП в Україні сформувалися такі суспільно-політичні настрої, які не давали жодних шансів гекачепістам. Згадаймо хоч би знамениту студентську «Революцію нагарніті» жовтня 1990 року… Тоді студенти рішуче вимагали від уряду відмовитися підписувати новий союзний договору… Та й багато інших факторів уже сформували в Україні таку суспільно-політичну основу, розбитися об яку були приречені всі зусилля ГКЧП. Саме тому спеціальний емісар від ГКЧП генерал Варєнніков разом з командуючим Київським військовим округом та з групою генералів, наткнувшись на рішучу відсіч Кравчука, змушені були покинути його кабінет з виглядом побитих собак. Їхня місія була однозначно провалена, але нічого вдіяти вони вже не могли…

Що ж стосується Росії, то, на жаль, перемогу над ГКЧП там зберігали не довго. Їхній президент Боріс Єльцин у серпні 1991 року насправді керувався не стільки ідеями боротьби за свободу і демократію, скільки мотивами боротьби як проти ГКЧП, так і проти Горбачова – за свою особисту владу. А тому, відсвяткувавши перемогу і над ГКЧП, і над Горбачовим, та ще якийсь час «поцарювавши» з явною насолодою, Єльцин, по суті, передав контроль над державою керівникові своєї особистої охорони генералу Коржакову, а сам ударився у пиятику. На всі 100 % «справді російський президент»! У 2000 році, втомившись вже й від «зеленого змія», Єльцин цілком добровільно передав свою президентську владу кадровому вихідцю зі спецслужб Путіну, який тут же розставив на ключові державні пости людей, за багато років випестуваних у надрах КДБ до генеральських звань і посад.

Якби у серпні 1991-го, одразу після ганебного провалу путчу, заарештованим і посадженим у тюрму «Матросская тишина» тодішньому голові КДБ Крючкову, який був головним ідеологом і організатором путчу, а також його найближчим подільникам Янаєву, Язову й усім іншим путчистам якась ворожка нагадала, що за деякий час до влади в Росії повернуться «духовні діти» Крючкова – Путін, Фрадков, Іванов та гурт інших високопоставлених вихідців із спецслужб, то, напевно, від такої звістки організатори ГКЧП на радощах просто у камерах затанцювали б. Але тоді вони могли хіба що тільки у снах своїх найсолодших мріяти про такий поворот подій. Та проминуло дев’ять років, і після добровільного передання Єльциним влади Путіну «духовні діти» Крючкова, стали, по суті, новою і до того ж цілком мирною реінкарнацією ГКЧП. Ось уже понад 20 років правлять вони Росією, все більше й більше насаджуючи в ній неосталіністський режим. Визначальними його ознаками, окрім повернення Сталіна у відроджених пам’ятниках та у проголошенні цього кривавого тирана «великим менеджером», є імперсько-шовіністська параноя, агресія щодо сусідніх держав, злоба і ненависть до всіх тих розвинених демократій світу, які набагато розумніше, ефективніше і достойніше забезпечили умови і рівень життя для своїх народів. І уявіть собі: 84% населення країни без усякого спротиву прийняли і підтримали це, умовно кажучи, повернення ГКЧП. Ось де насправді було б доречно згадати образ «мыши под веником»! Адже наші колишні «старшие братья» дуже легко зрадили і свободу та демократію, і тих трьох героїв, які полягли за це у серпні 1991-го, й усіх, хто тоді відважно піднялися на боротьбу проти заколотників…

А коли путінська кліка з допомогою маріонеткового режиму Януковича-Азарова вже захотіла й Україну силоміць повернути під владу свого «реінкарнованого ГКЧП», в недолугий свій напівфеодальний «Таможенный союз», народ наш – мільйони й мільйони людей по всій Україні! – вийшов на захист своєї свободи і свого європейського цивілізаційного вибору. На Майдані у Києві в лютому 2014-го склало голови не троє чоловік, як це трапилося у Москві у серпні 1991-го. Ми заплатили життями Небесної Сотні. А потім ще 14-ма тисячами життів наших синів і дочок, захисників України від російської військової агресії. Отакими є правдиві реалії!

Але чому навіть після перемоги над ГКЧП у 1991 році Горбачову таки не вдалося зберегти свою владу? Чому вона майже одразу перейшла до Єльцина? З початком «перебудови і гласності» відповідальна політична еліта й активна частина суспільства у союзних республіках сподівалися, що реформи Горбачова підуть глибше і далі, СРСР демократизується, стане цивілізованішим, припинить свою антизахідну істерію, налагодить з демократичним західним світом нормальний діалог і співробітництво, що «союзні республіки» стануть справді союзними, а не васальними, отримають більше самостійності, більше можливостей для розвитку своїх національних культур… Думаю, якби так і пішло, то «обновленный СССР», про який мріяв Горбачов, міг би зберегтися. Але демократичним перемінам шалено протистояли – передусім московська та й уся російська політична еліта. І навіть численні «соратники» Горбачова, які й зачинили його у Форосі. У російському політикумі Горбачов був «білою вороною» серед величезної чорної зграї людей з імперсько-шовіністською шизою у мізках. За всі 100 років, що проминули після більшовицького перевороту 1917-го, Горбачов з-поміж усіх кремлівських правителів був єдиним, кого можна було поважати. То вдумаймося: що ж то за держава, у якій аж за ціле століття трапився на головній керівній посаді у Кремлі тільки один-єдиний достойний поваги лідер?! Та й того саме за цей свій «тяжкий гріх» людяності й порядності відсторонили від влади свої ж близькі «соратниками»… Тому навіть після його визволення і переможного повернення з Форосу у союзних республіках – як у простого народу, так і у політичної еліти – вже не залишалося жодної довіри до Москви. Ну добре, Горбачов покерує ще кілька років і піде… А хто прийде після нього? Адже там далі за ним і за межами дуже тісненького кола найближчих його однодумців проглядалися тільки політичні та моральні пігмеї, пігмеї, пігмеї… Вони ж і правили після Горбачова. Вони і сьогодні правлять Росією…

… 24 серпня 1991 року Верховна Рада переважною більшістю голосів ухвалила Акт проголошення незалежності України. Це й стало початком розпаду СРСР, який після підписання Кравчуком, Єльциним і Шушкевичем знаменитих Біловезьких угод остаточно припинив своє існування 26 грудня 1991 року. Відтоді три десятиліття поспіль московські телеканали брешуть, що Україна нібито отримала свою незалежність «очень легко, просто в результате распада СССР». Але давайте ще раз уважно вчитаємося у послідовність подій: 24 серпня – Акт проголошення незалежності України, за що боролися багато поколінь нашого народу; і лише через чотири місяці, 26 грудня, – офіційна декларація Ради Республік Верховної Ради СРСР про те, що відтепер цієї радянської держави вже немає… Отже, ці конкретні дати, ця послідовність подій з абсолютною очевидністю засвідчують: насправді не розпад Союзу спричинив появу незалежної України, а навпаки – поява незалежної України підштовхнула розпад СРСР.

…Чи правильний вибір ми тоді зробили? Дальша історія переконує: так, абсолютно правильний! Адже наступне десятиліття суцільної «п’яної епохи» Єльцина в Росії, а далі ще два десятиліття авторитарного неосталіністського правління Путіна та всієї його гебістської компанії – духовної наступниці ГКЧП, російська військова агресія проти Молдови, Грузії та України, московська антизахідна істерія, імперсько-шовіністська параноя, що стали однією з основ державної політики Росії, тієї політики, про яку великий російський гуманіст сучасності Дмітрій Ліхачов з тривогою попереджав: «Россия все больше скатывается к фашизму!», та ще й 84% російського «електорату», котрі підтримали таку мерзенну владу і таку агресивну державну політику, – оце все дуже переконливий обрис отого «обновленного Союза»… У Горбачова була красива, приваблива, але з огляду на усі перелічені фактори, утопічна ідея. Насправді у союзних республік просто не залишалося іншого виходу, окрім як рішуче відмежуватися від невиліковно хворої на шовінізм і трагічно самозапрограмованої на економічну та соціальну відсталість «імперії зла»…

* * *

…Ці журналістські нотатки вперше опубліковано у фейсбуці чотири роки тому, в серпні 2017-го… То була моя особиста громадянська відповідь на писанину великої когорти російських і деяких наших українських «путінкантропів», які, звісно, по-своєму трактували тоді й трактують сьогодні події ГКЧП, всіляко намагаючись принизити і навіть очорнити рух України до свободи і незалежності… Я, звісно, не міг тоді знати, що промине якийсь час, і ось уже тепер, недавно, під егідою Національної спілки журналістів України буде видано до 30-річчя незалежності нашої держави солідну й цікаву 400-сторінкову книжку «Журналісти і незалежність», куди ввійдуть спогади провідних публіцистів, науковців, політологів України, а також і ці мої власні спогади та ще інші дві пам’ятні для мене історії. Але після появи цієї книжки раптом щось підсвідомо підштовхнуло мене переглянути уже доволі призабуті за плином часу відгуки під тією моєю публікацією 2017-го року, і … натрапив я серед них на цікаве «пророцтво». Мій давній добрий друг, талановитий журналіст і письменник Іван Аврамов наприкінці дуже теплого і щирого відгуку на ті мої нотатки написав тоді таке: «Без сумніву, промине час, і твоя розповідь, Олександре Олександровичу, обов’язково увійде до величезного тому спогадів тих, хто на власні очі бачив, пропускав крізь серце загрозливі події того дуже тривожного, але врешті-решт переможного серпня 1991 року»…