Напередодні врочистого відкриття у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі меморіальної дошки  видатному українському тенору, оперному та камерному співакові, унікальному виконавцеві духовних піснеспівів та народних пісень Іванові Семеновичу Козловському багато електронних видань в анонсах бравурно писали: «…запрошено творчу еліту  країни, серед якої –  Іван Драч, Борис Олійник, Павло Мовчан, легендарна актриса Лариса Кадочнікова,.. у святкуванні також візьме участь дитячий ансамбль з Мар’янівської музичної школи, яку свого часу, не зважаючи на заборону,  І. С. Козловський побудував на батьківщині, у рідному селі Мар’янівка на Київщині, за власний кошт…».

Всесвітньо відомому тенорові і великому українцеві дошку у монастирі відкрили! Паломництва не було. Еліта не прийшла. Ні названа, ні неназвана. Щоправда, був – дякувати йому – обіцяний ансамбль з Мар’янівки. Прийшла і  Лариса Кадочнікова,  але, відверто кажучи, своїм менторським  російськомовним спічем «ні про що» тільки намножила скорботи. Звісно, це не могло потьмарити та й не потьмарило знакової події. Відтепер карбований профіль одухотвореного генія співу, творіння скульптора Івана Мельничука, – на стіні флігеля Михайлівського Золотоверхого: сюди семирічного Івана Козловського привели в монастирський хор, тут він прожив-проспівав майже десять літ. До слова, разом з рідним братом Федором, який 1919 року виїхав у світові гастролі хористом знаменитого колективу Олександра Кошиця, але довідавшись, що більшовицька Росія окупувала Україну, відмовився, як і весь хор Кошиця, повертатися на Батьківщину.

– Ім’я Івана Козловського просто овіяне легендами, – сказав директор-розпорядник Національного хору імені Григорія Верьовки Ігор Курилів. – Усі дороги – де б він не був – завжди вели його сюди, в милу серцю Україну, у його рідне село Мар’янівку. В музеї Хору Верьовки дуже багато світлин, на яких Іван Семенович разом з українськими письменниками, поетами, поруч з артистами нашого хору, Капели бандуристів. Ми шануємо і свято бережемо пам’ять про Івана Семеновича, бо він, по суті, – океан в океані українській пісні. А той великий океан – уявіть!  – це ж 300 тисяч пісень, лише офіційно зафіксованих… І як Іван Семенович до нашої народної пісні побожно ставився! Послухайте в його виконанні хоча б «Стоїть гора високая». Це щось неймовірне! Як звучить його голос! Він бринить разом з бандурами, переливається. Це особлива аура, особливий світ, який лягає глибоко на серце і лишається там назавжди.

Непідробно щиро говорила про Івана Семеновича і режисер Концертно-мистецького центру імені Козловського Національної оперети України Тетяна Зозуля. Наголосила: сьогоднішню подію зможемо осягнути лише колись. Але обов’язково осягнемо. І тоді сюди прийде «море вдячних українців». Адже Іван Семенович Козловський вийшов звідси 100 років тому звичайним обдарованим півчим, а повернувся сьогодні зіркою першої світової величини!

– І я не знаю ще якогось співака у світі, кому підкорялися б усі жанри: опера, камерне мистецтво, романси, народна пісня, духовний спів. Нема такого! – запевнила Тетяна Зозуля. – Не знаю ще таких музикантів, співаків, хто б за кревні гонорари побудував на своїй малій отчині дітям музичну школу. Хіба що знаменитий Джузеппе Верді. Але він віддав свій будинок пристарілим музикантам. А Іван Козловський дбав про майбутнє. Тому маємо низько вклонитися всім причетним до цієї знаменної події – відкриття меморіальної дошки. І найперше – скульпторові, молодому митцеві, патріоту, також Іванові. Іван Мельничук навіть народився в той самий день, що й Іван Семенович…

А потім дівчата з Мар’янівської музичної школи співали народних пісень та грали на сопілках у пам’ять про свого великого земляка.

Марія  Луценко, яка працює у Мар’янівці вже понад 40 років, директор тамтешньої музичної школи імені Козловського, пригадала зустрічі з Іваном Семеновичем…

– На його 85-річчя ми їздили в Москву. У Великій залі Московської консерваторії був сольний концерт на два відділи з Мар’янівським хором.  Це було феєрично! Через п’ять років, на 90-річчя, знов поїхали. Був грандіозний концерт в Большом театрі. Ми теж мали велику програму. Аж тричі виходили на сцену. Козловський був щасливий. Він так і сказав екзальтованій московській публіці: «Я щасливий, що зі мною моя Мар’янівка». Запам’ятала його близьких друзів. Віктор Попов, керівник хору хлопчиків, – цей колектив завжди виступав із Козловським. Той Попов все випитував наших хористів, чи нема серед них підставних, київських, чи всі діти із Мар’янівки… А у нас своїх талантів – хоч греблю гати, навіщо нам підставні? Були з Іваном Семеновичем у ЦЕДРІ («Центральний дом работніков іскуств»). Там нас тепло зустрічали, захоплено слухали близькі друзі Івана Семеновича – знамениті актори Ніколай Озєров, Георгій Віцин, Євгеній Моргунов… Вони нам влаштовували «чаєпитіє», а ми їм співали і на сопілках грали.

Пам’ятаю його останній приїзд у Мар’янівку, 1985 року. То було в травні. Вся Мар’янівка в тюльпанах. Він був не сам, з ним завжди численна «свита» – московська і київська. Але ми себе з ним відчували найріднішими. Він нас, земляків, завжди виділяв. Того разу ми випросили у колгоспі старий ПАЗик і поїхали зустрічати Івана Семеновича на вокзал. Він виходить з вагона, а на пероні йому грає мар’янівський оркестр. Він дуже чутливий: розгубився, стояв і плакав, і не соромився сліз…

– У нас сьогодні, – раптом повертається зі спогадів Марія Петрівна, – в загальноосвітній школі навчається 103 учні. І 70 з них вчиться в музичній. Я думаю, такого відсотка не знайдете в жодній іншій школі, у всій Україні. Це – традиції. У нас – 6 роялів. Всі ці інструменти в 70-тих роках переправив нам із Москви Іван Семенович. В тому числі – рояль, на якому грав сам Рахманінов. Маємо чудовий дитячий духовий оркестр. Є і вчительський ансамбль. Бо Іван Семенович говорив: «Співає дитина, співає батько, співає вчитель».

– Маріє Петрівно, Ви їздили до великого земляка в Москву, бачили і чули його в рідному селі. На Вашу думку, він був більше українцем чи, може, інтернаціоналістом?

– І тут, дома, і там, в чужині, він був не просто українцем, а щирим українцем. Завжди розмовляв з нами лише нашою мовою. У нього була незмінна, сказати б по-сучасному, прес-секретар – Ніна Феодосіївна Слізіна. Завжди біля нього як тінь. То він їй не раз жартома казав: «Ніно Феодосіївно, ти москалька, ти не прислухайся, ти нас не збагнеш…». Він її любив і шанував, але Іван Семенович завжди знав хто є хто… Хто ми йому і хто він для московитів. Умів чуже шанувати, але свого не те, що не цурався, а ставив понад усе. Аби ви знали, як він свято і трепетно ставився до традицій українства! Ми йому щороку з Мар’янівки передавали колоски нового жита. У нього в московській квартирі завжди стояли мар’янівські хлібні колоски. А він щороку передавав на могилу батьків квіти. Взимку. І, було, телефонує, перепитує: «Ви їх там добре вкутали?.. Вони не зів’яли, поки довезли?.. А молитву почитали?..»

Як тільки біле полотнище спало і присутнім відкрилася меморіальна дошка зі знайомим профілем Івана Козловського, до монастирської стіни разом з квітами лягли пучечки колосків. Після церемонії букети, які принесли Івану Семеновичу, організатори врочистостей  передали в Мар’янівку. В музей співака та на могилу його батьків.

Тетяна Зозуля, одна з ініціаторів цього дійства, обіцяє започаткувати нову традицію: щороку у день народження Івана Козловського тут, біля меморіальної дошки збиратиметься молодь – співатимуть українських народних пісень.