Національна спілка журналістів України у чудовій серії «Золоті імена української журналістики» видала книжку «Голгофа Івана Сподаренка».

Том на 400 сторінок ще нарочито й таємниче пахне друкарськими фарбами… Майже напевне знаю, що вже завтра цю книжку вдень зі свічкою не знайдеш. І не тому, що видрукувана вона мізерним тиражем, а тому, що йдеться про того, кого таки розпинали… Для читательників там справді є понад сто сторінок з інтригою сходження на пагорб із хрестом, з голосними іменами в недавній совєцькій і українській історії, зі зразками ницості й підлоти, а з іншого боку – честі та порядності…

Але не те, врешті, головне у спогадах про Сподаренка.

Головне – як вдалося простому селянському синові з Чернігівщини, синові «ворога народу» витворити модерне видання із мільйонним тиражем? Навіть з кількома мільйонами! Передплатників! Як йому вдалося з його «Сільським вістями» бути свого часу в трійці найтиражніших газет у всій Європі!

Неймовірна річ!

І досі ніким достеменно не розгадана.

Дехто пафосно розповідає про «захисника селян» та про решту ідеологічних штампів. А Сподаренко вже тоді, у час Щербицького та червоного ідеолога Кравчука, був газетним менеджером та творив наступальне сенсаційне видання з небезпечними для самих себе розслідуваннями українського минулого і сучасного.

Через те, як згадує упорядник книжки, багаторічний друг і соратник Івана Васильовича Володимир Біленко, «… у 1986 році майже рік катували головного редактора і ґвалтували редакційний колектив «Сільських вістей». Партійна верхотура України напустила на нього найвірніших, найударніших своїх «продюсерів» – головного ідеолога Л.Кравчука і головного партсуддю О.Ботвина…»

Але нічого не вийшло. Сподаренко вистояв.

Прагнули приборкати, прибрати до рук його газету і новітні політичні зверхники незалежної України – Леонід Кучма з його придворним шахермахером Табачником. Ті пішли ще далі. Коли «Сільські вісті» не підтримали президента Кучму і той публічно заявив: «Сільським вістям» треба бити морду», команду «фас» узявся виконувати тодішній керівник Державної податкової адміністрації України Микола Азаров. Той «кровосіся» приписав Сподаренку купу несусвітніх гріхів, заблокував банківські рахунки редакції, під надуманим приводом зняв з них майже три мільйони гривень…

Упродовж трьох тижнів, у жовтні 2000 року, газета не виходила. Вдруге за свою багаторічну історію: першим закрив газету гітлерівський окупант. Кучмівські видання вже торочили про покарання, що очікувало Сподаренка: 10-12 років ув’язнення…

Але й того їм здалося замало! Увечері біля дверей квартири його очікували. «Цілком імовірно, – пише Володимир Біленко, – що врятувала йому його життя мисливська реакція і вправність – миттєвий захист голови портфелем, повним газет. Та ще дружина: почувши гамір, умить розчинила двері – і нападники в масках утекли. А травми від металевих прутів ще довго не сходили з понівечених рук редактора. Винних, звісно ж, не знайшли».

Отак діставалися Сподаренкові мільйонні тиражі його «Сільських вістей».

Його любили, обожнювали тисячі незнайомих йому людей, читачів у найвіддаленіших куточках Україні. І його ж – людину та редактора – бувало, скажено ненавиділи ті, хто, здавалося б, мав стати йому близьким.

Скажімо, у рідному його селі Стольному на Чернігівщині багато років хазяйнував голова колгоспу. На рахунках – мільйони, а село тоне у багнюці і лайні. Ні асфальтівки до траси, ні освітлення на сільських вулицях аж до сімдесятих років того комуністичного століття. Зате – колгосп-мільйонер! Це саме з праці таких підневільних колгоспів злочинний комуняцький СРСР будував тоді по чужих світах свій брехливий соціалізм.

Так ось, той комуніст-голова люто ненавидів земляка Івана Сподаренка. За віщо?! А так, без видимої причини. Взагалі без жодної причини, як на сторонній погляд.

Один сільський дід, фронтовик, інвалід, що накульгував на ногу, жартівник, збитошник, а ще неперевершений гармоніст, без якого не обходився жоден виступ сільської художньої самодіяльності, дядько з прикрим характером, одного разу різанув був тому голові у лоб: «А шо ти так не любиш Сподаренка?» Відповідь давно покійного совєцького колгоспного голови і досі пам’ятають та переповідають у Стольному: «Бо ви, – каже, – обидва брехуни. Тільки ти на гармошці собі підігруєш та накульгуєш, а ТОЙ свою брехню печатає і грудь випирає!»

Очевидці і досі смачно розповідають, як заскочений зненацька нахабним дідом-фронтовиком, колгоспний голова-мільйонер аж позеленів від злості. Розвернувся і пішов. А веселий дід плюнув йому вслід і сказав свою незмінну коронну фразу, яку навіть на сцені з гармошкою, розпалившись, було повторював: «Душ-ш-шу-мать…»

Все це – про той час і про Івана Сподаренка, особистість, звісно ж, особливу, геройську, непересічну, людину велику, нестандартну, про яку, думаю, напишуть ще не одну книжку.
Нинішня – лише почин. Знаковий.