У столичному Українському домі презентували книжку «Над прірвою. 200 днів російської війни». За участю авторів – віцепрезидента Національної академії наук України, голови Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень академіка Володимира Горбуліна і директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, військового експерта, письменника Валентина Бадрака.

Від початку розгорнутої путіним «спеціальної операції» (додам – зі знищення росії) минуло вже не дві сотні днів, а майже рік. Тому, спілкуючись з аудиторією, автори більше акцентували на поточному моменті, можливих сценаріях розвитку подій. І, як пообіцяли, явили приклад «професійної, а не популярної» (зауважу ясніше – не популістської) військово-політичної аналітики.

«В наших країнах різні погляди на те, як слід жити»

– Я вважав, що після жовтня 2020 року виконав свій громадський обов’язок, коли світ побачила книжка «Як перемогти Росію у війні майбутнього», – почав Володимир Горбулін. – Був упевнений, що вона зацікавить усіх, хто керує нашою країною, і це допоможе створенню наших Збройних сил (ми трішки запізнились з їхнім розвитком), формуванню нашого суспільства, готового до будь-якої агресії, до будь-якої війни проти нашої країни.

Не можу сказати, що мав цілковиту впевненість і можливості великої війни між Росією та Україною. У 2018 році фонд Яценюка проводив цікавий безпековий форум, і до мене було запитання: «Як вважаєте, буде велика війна чи не буде?». Я задумався, а потім сказав: «Думаю, що не буде – Владімір Владіміровіч [путін] дуже любить життя» (посміхнувся).
Мабуть, це був напівжарт, але якась упевненість була. Але впродовж останніх двох років ситуація, що складалась у відносинах між росією і Україною, наближала до думки, що ми не просто віддаляємось, а взагалі не розуміємо одне одного, що в наших країнах різні погляди на те, як слід жити.

Я не те, щоб помилився, коли казав що путін любить життя і тому війни не буде. Схибив в іншому – він не просто любить життя, а хотів би, щоб всі навколо любили «його» життя. В просторі, який він для себе створював і про який він мріяв, була тільки одна людина – він сам.

Коли почалася війна, я всі перші дні був на роботі. І зрозумів, яку велику відстань треба пройти нашій країні, щоб гідно протистояти ворогові.

Всі знають, яким був березень, – кривавим. Так і написано у книжці. На початку квітня Валентин Володимирович Бадрак запросив мене на телевізійну передачу. Ми обговорювали два питання: щоб ми захистили Київ і щоб Європейський Союз залишився монолітною організацією. Але в ході розмови виникло ще одне питання: «Як і що буде далі»? Ми зрозуміли, що, незважаючи на всю велику підтримку, яку Україна отримує від багатьох країн, треба вносити в суспільство думки про стан нашої оборонної промисловості. Що країні потрібно щось на кшталт військово-технічної комісії, яка існувала за Радянського Союзу і була корисною.

Ми намітили доріжку, яку важливо відслідковувати, бо треба щось залишати своїм послідовникам, щоб вони могли спиратись на той досвід. Треба вчитися на своїх помилках, бо той, хто це вміє, зазвичай завжди буває переможцем.

Назва книжки? Чомусь слова Фрідріха Ніцше завжди присутні в моїй пам’яті: «Не заглядай довго у прірву, бо прірва почне заглядати в тебе». Ця формула всерйоз відповідає тому, що зараз відбувається в Україні, в її героїчній боротьбі.

– Дуже вдячний долі, що звела мене з Володимиром Павловичем Горбуліним, – зізнався співавтор книжки Валентин Бадрак. – Ми познайомились у 2000 році, коли Володимир Павлович керував Державною комісією з питань оборонно-промислового комплексу України. Вже тоді я почав вчитися у Володимира Павловича, і «всотувати» все, що стосується ідеї обороноздатності. Саме вона у книжці проходить «червоною ниткою». І вона ж таки буде визначальним фактором після завершення гарячої фази війни.

Ця книжка не є хронологією, це не підсумок двохсот днів. Але ми намагалися визначити, чому ця війна почалася, чи могла вона не відбутися, чому ми підійшли до неї неготовими, чому світ підійшов неготовим, чому Захід виявився надто непослідовним тощо. Так ми дійшли до перших висновків як нам діяти далі. Книжка, її презентація – це лише привід поговорити про різні аспекти, різні площини цієї війни.

«В росії є значно сильніші люди, котрі могли б її очолити»

– Основні моменти, які можна було взяти з відкритих джерел, в цій книжці відображені, – констатував, відкриваючи сесію обговорень колишній перший заступник міністра оборони України Леонід Поляков.– Коли згодом побачимо мемуари, відкриються архіви, проведуть фундаментальні дослідження, тоді можна буде порівнювати цю книжку з тим, що відбувалося насправді. Але вона оперативно встановила стандарт. І те, що буде опубліковано після неї, це все буде після, а порівнюватимуть саме з нею. Коли читав, не полишала думка, що ця праця є наступницею книжки «Як перемогти Росію у війні майбутнього». Відчувався певний сум, певний біль в оцінках, через те що ми стали свідками недостатньої підготовленості до цієї війни з об’єктивних і суб’єктивних причин.

Як зауважив Леонід Поляков, книжка вийшла на початку вересня, коли почалася Харківська операція, але в ній автори сміливо передбачили деякі моменти. Наприклад, що росія оголосить загальну мобілізацію, що набиратимуть силу міжнародні субрегіональні союзи. Яскравий приклад – «Талліннська угода», коли дев’ять країн фактично стали воєнними союзниками України і зобов’язалися підтримувати нашу країну.

– Найцікавіше – наприкінці книжки, де наведено психологічний портрет президента путіна, – вважає Поляков. – Автори, сміливо пишучи цей портрет, все ж таки не до кінця змогли передбачити рівень його психопатії, коли висловилися, що навряд чи він проведе референдум про «приєднання» до російської федерації Херсонської та Запорізької областей.
Є в книзі передбачення-дороговказ на майбутнє, яке ще не збулося: маючи поряд із собою такого сусіда, нема іншого шляху, аніж створити асиметричний арсенал озброєнь. Певний сумнів експерта викликала думка авторів, що президент США Байден, можливо, підбурював путіна до здійснення цієї агресії.

– Я з путіним особисто знайомий з кінця 90-х років, – вступаючи у дискусію, зауважив Володимир Горбулін.– На той час він був без року тиждень головою ФСБ. Не можу сказати, що він справив на мене якесь враження. Непомітна людина з дуже колючим поглядом. Я вважав, що в росії є значно сильніші люди, котрі могли б її очолити. І тоді, мабуть, розвиток був би зовсім інший. Але доля обрала в росії саме такого лідера, і ми одразу почали відчувати до України особливе ставлення. Уже на першому десяткові років його володарювання, там почали формувати ставлення до України, як до держави, котра обов’язково повинна стати частиною російської федерації. Ніхто цього й не приховував. Все більше почало з’являтися таких заяв, статей тощо. Дуже добре пам’ятаю 2003 рік, події довкола острова Тузла. Далі ставало все гірше й гірше.

Я цікавився його життям. Мене цікавило, як ця людина взагалі могла прийти до влади в росії. Він нічим не відзначився під час служби в Німеччині. Нічим не відзначився, повернувшись до Ленінграда. Йому дуже пощастило, що [Анатолій] Собчак йому колись якісь лекції читав. І, мабуть, була дуже конструктивна робота ленінградського відділення федеральної служби безпеки.

Потім був перехід у Москву. Причому, одразу в адміністрацію. Такий злет лякав, був дуже швидкий. І коли він додумався на деякий час передати керування державою Мєдвєдєву, я подумав, що це дуже сильних хід на майбутнє. Так воно і сталося.

Єдине, що в цьому періоді треба брати до уваги, що на той час Байден був віцепрезидентом Сполучених Штатів Америки, а путін – прем’єром рф. І якщо між президентом США і Мєдвєдєвим якісь стосунки встановилися, то між путіним і Байденом нічого взагалі не склалося. Це варто взяти до уваги, якщо поглянути на цю сторінку історії.

А далі, коли 2021 року з’явилась публікація про «традиційну єдність» українського і російського народів, я дозволив собі написати статтю про щеплення від цієї «єдності». На жаль, більше ніхто в нашій країні не зреагував на це. Та публікація була не просто політична, вона була агресивно політична.

Не можна себе так нескінченно любити і вважати себе верховним головнокомандуючим всього світу. А таке враження складається. Так, як він себе поводив стосовно лідерів багатьох країн, викликало здивування. Це радше брак культури, елементарної культури.

Те, що нині переживаємо, засвідчує: ця людина живе лише собою, живе власними інтересами, але ці власні інтереси намагається поширити на весь світ. Цього не можна недооцінювати лідерам всіх країн, де існує демократія, з точки зору розвитку нашого світу. Бо сьогодні систему, створену після Другої Світової війни, повністю демонтовано. І людству буде поставлено завдання знову будувати безпекову систему. Бо інакше не зміна клімату вплине на життя планети.

– Оцінювати дії Байдена не можна виключно з нашої, української позиції,– вів далі Валентин Бадрак. – В нього було чимало факторів, які впливали на його рішення. Як на мене, головні два з них. Перший – йому було важко відновити лідерство в НАТО, після того як його втратив Трамп. А другий – Байдену дуже важко було наважитись на якісь рішучі дії, оскільки фактор Китаю постійно на порядку денному. І генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів США, минулого квітня у своїй промові чітко окреслив своє бачення: щоб Байден і вся адміністрація більше зважали на Китай і на можливість війни за Тайвань. Генерал прогнозує, що 2026 рік буде роком спроби Китаю захопити Тайваню, а до 2035 року – зрівнятися із США за військовим потенціалом.

На жаль, де-факто вийшло так, що, відновивши лідерство, Байден послабив західну могутність і саме цим підбурював путіна. Бо, слабка сила і кожен путінський шантаж завжди мали рефлексію не найкращу для України. Тобто операції, які проводилися не на полі бою, а у політико-дипломатичній площині, були успішні особисто для путіна, оскільки Захід починав «тремтіти» перед думкою, що може відбутися пряме зіткнення росії з НАТО. За рахунок цього путін живе.

Чому генерал Бен Ходжес вважав, що Україна може дотиснути російські угруповання до кінця 2022-го, а пізніше казав, що це відбудеться до літа 2023 року? І чому генерал Міллі чітко каже, що у 2023 році нічого суттєвого не буде? Тому що Міллі знає, що він до останнього не дозволить дати ракети, літаки тощо. Якщо б Україна справді отримала ракети, літаки і т.д. десь восени, то ситуація була б інша для путіна, це один момент. А другий полягає в тому, що західний світ постійно все це тестував.

Моє чітке переконання, чому Німеччина затягнула з переданням танків «Леопард»: німці дуже бояться, що на полі бою ця техніка виявиться не такою потужною. І ніхто не знає, як тоді вона продаватиметься у світі, бо вони думають про дальший бізнес. Тому, українські інтереси, українські компроміси їх дуже мало цікавлять. Ось чому думаю, що Байден підбурював путіна, ось чому ми так написали.

«З цієї війни ми вийдемо іншою нацією»

– Ця книжка – «шпаргалка», яка мусить бути на столі у кожного українця, якщо хочемо перемогти, – наголосив генерал-майор Збройних сил України Сергій Кривонос. – Але перемога не прийде сама, як в казці, бо за перемогою стоять три основні показники: час, люди і гроші (у вигляді економіки). Завдання номер один для нас – зробити висновки з цієї книжки і почати працювати. Не слухати, що все добре. Ця книжка – холодний душ, яким треба промивати мізки українцям. Від кожного з нас залежить, якщо кожен з присутніх тут розповість п’ятьом, десятьом своїм друзям про цю книжку, і вони її прочитають, то коло людей, спроможних мислити, збільшиться.

Сергій Кривонос закликав наслідувати приклад Фінляндії, де в старших класах протягом 80-ти годин вивчається курс інформаційної безпеки – так дітей вчать критично сприймати інформацію, яку отримують від ЗМІ, в соціальних мережах.

– Україна завжди перебуватиме в такому оточенні, що буде вимушена пам’ятати, що захист – це одна з найголовніших функцій держави, – акцентував Володимир Горбулін. – На жаль, це гірка правда. І не 2014 року, а раніше було зрозуміло, що настала четверта індустріальна революція, що комунікації виходять на перший план, і це стає найгрізнішою зброєю, навіть у порівнянні з атомною. Ми ще тоді повинні були зрозуміти, що найбільший стрибок у створені озброєння після Другої світової війни стався, коли перейшли з четвертого не на п’ятий, а на шостий рівень технологічної якості озброєння. Думаю, війна, по-перше, об’єднала Україну як ніколи, а по-друге, створює надію, що з цієї війни ми вийдемо іншою нацією.

– Цю книжку слід було б вручати всім, кого призначають на керівні посади в правоохоронних органах, військово-політичному керівництву, щоб вони читали, а потім складали екзамен, – вважає полковник СБУ України Роман Костенко.

Справді, цікава пропозиція. То чому б народному депутату України і секретарю парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Роману Костенку самому не зініціювати її втілення?

«Як живе і працює українська наукова спільнота – це жебрацтво»

– Україна настільки багата на таланти, але, на жаль, за роки незалежності не усвідомлено роль науки для України, для безпеки, для розвитку технологій, – з сумом констатував академік НАН України Ярослав Яцків. – В Законі «Про науку» на її фінансування передбачено виділити 1,7 відсотка ВВП. Держави, які себе люблять, такі як Ізраїль, виділяють на науку 3-4 відсотки ВВП. Ми цей закон не виконуємо, ми отримуємо в десять разів менше. Як живе і працює українська наукова спільнота – це жебрацтво. Є десятки прикладів, що ми зробили для захисту України, сидячи на зарплатні у 0,25 – 0,5 ставки.

– Спраіді, фінансування науки не витримує жодної критики, – погодився Володимир Горбулін. – Що можна зробити? В лютому передбачається заслухати на засіданні РНБО звіт Національної академії наук, в якому головне питання – що вона робить за своїми програмами оборонних досліджень для наших Збройних сил і для нашої оборонної промисловості. Думаю, Академії є що доповісти. Маю надію, що всі члени Ради національної безпеки і оборони зможуть зробити правильні висновки, а не дійдуть висновку, що спершу треба розпустити Академію наук, а потім починати думати скільки їй потрібно грошей.

– Американське агентство передових технологій отримує 3 млрд доларів щорічно, – додав Валентин Бадрак. – І це тільки на дослідження нових проєктів.

«Ми не виростили ті кадри, які могли б створити систему управління»

«Велика біда, коли дурень їде верхи, а мудрий іде пішки», – у розвиток теми дорікнули із залу, нагадавши давню мудрість, і запитали: що ж, власне, не так з українськими офіційними елітами?

– Ця проблема існує з часу створення незалежної України, – зізнався Володимир Горбулін. – По-перше, ми не мали державної еліти й у 1991 році не були готові створювати державу виходячи з високих демократичних принципів. Той могутній прошарок людей, який прийшов з однією ідеєю – незалежна Україна, мав високий патріотизм, але бракувало досвіду управління державою. Згадайте перший склад Верховної Ради 1990-го. Там дві третини депутатів представляли комуністичну партію, більшість з яких пройшли дуже серйозну школу і розбиралися в управлінських питаннях. Люди ж із патріотичного крила не мали такого досвіду. Ми слідували тим принципам і прикладам, які були в Радянському Союзі. Вони могли допомогти виживати, але не могли розвивати країну. Не хочу нікого звинувачувати. Це був наш, як нації, головний спільний недолік.

Стосовно культури і науки, не можу сказати, що цим двом важливим напрямам розвитку країни не приділялося уваги. Приділялося, але це не ретранслювалось навіть у нашій країні. Ми замкнулися в собі, думали, що ось-ось вийдемо на ті рубежі, коли нам всі аплодуватимуть, а це дуже важка дорога.

Помилок наробили за час незалежності дуже багато. Відносно сьогодення. Відбулася зміна поколінь. Прийшло дуже багато людей, котрі ніколи й ніде не працювали в системі, де на першому місці відповідальність, а вже далі – власні інтереси. Я не хочу сказати, що як управлінці, вони недостатні, але це повсякчас відчувається. Ми не виростили ті кадри, які могли б створити систему управління, а це головне в будь-якій державі. І західні демократії існують тільки тому, що в них це закладено віками, а ми почали з 1994 року.

«Управління війною»

– На мій погляд, фактично вже розпочалася світова війна, – заявив, звертаючись до аудиторії, Володимир Горбулін. – Це не перебільшення, 59 країн допомагають нам в форматі «Рамштайну». З іншого боку, росії допомагає Північна Корея, Нікарагуа, Іран. Ситуація складається так, що на кін поставлено майбутню долю людства. Куди воно піде, якщо вистачить води, якщо нічого не відбудеться з кліматом. Зараз уже заговорили про те, що інакше почало обертатися ядро Землі… Головними в усьому світі мають бути взаємини між людьми, країнами.

Я не можу до кінця зрозуміти, що зараз собою являє Китай, бо це комуністична структура, а російська державна структура – це абсолютна автократія, вона не може довго існувати. Я не можу назвати жодної імперії, яка досі жива.

– Одна з наших статей, написана цієї осені, вже після виходу книжки, називалася «Управління війною», – підхоплює думку Валентин Бадрак. – Так, триває управління війною: те, що робить колективний Захід, – це вибудований сценарій філігранної стратегії, аби нічого зайвого не зробити. Вони дуже бояться розпаду росії. Вони цього не хочуть і працюватимуть на те, щоб цього не сталося. Передусім – Вашингтон, Париж. Зі свого боку діятиме й Анкара. Чи може ситуація вийти в них з-під контролю? Звернімо увагу на такі речі: як створюється цей міжнародний трибунал, як Європейська Рада визнала путіна і лукашенка злочинцями… Зараз кажуть, що «Рамштайн» – це антипутінська коаліція. Це не так. Антипунінська коаліція буде тоді, коли лідери всіх країн НАТО скажуть, що вони бажають знищення путінського режиму. Згадаймо Черчилля, його висловлену у промові думку про те, коли буде перемога над Німеччиною: «Коли оборонний потенціал Німеччини і Японії буде повністю знищено». На Заході всі вірять, що не може бути знищено потенціал росії, бо не може бути знищено потенціал ядерної держави. В росії дуже швидко вхопилися за це, там вірять, що цього не станеться.

Насправді, це може бути. Японія, після дипломатичної перепалки вже прийняла рішення розмістити гіперзвукові ракети за сорок кілометрів від російських кордонів. Гадаю, що й Китай вже думає про свої інтереси.

Питання полягає лише в тому, чи вийде ситуація з-під контролю Заходу. «Танкова» баталія дуже чітко дала зрозуміти: західні лідери пішли за суспільством, бо світова спільнота почала цього вимагати. Коли Шольц на одному ефірі мовчить, а в іншій країні міністр закордонних справ Анналена Бербок каже: «Ми не будемо проти, якщо Польща сама передасть танки». Сьогодні казали про невеликі союзи. Фактично, вони сформувалися. Британія й Польща зрушили з місця «танкову» справу, на черзі питання постачання літаків. Якщо «літакову» справу буде вирішено, це означатиме, що «за замовчуванням» адміністрація Байдена готова до знищення режиму путіна. Якщо вони будуть готові до знищення режиму путіна, тоді може бути й розпад цієї держави, можуть бути різні криваві сценарії. Але, це вже вийде з-під контролю і вже не буде того управління війною, яке було до останнього тижня січня. Все залежатиме від того, чи підтримуватимуть свій сценарій західні лідери. Вони готові навіть заплющити очі на українські інтереси.

Єдина проблема, яка може виникнути – це темпи постачання зброї. Якщо танки прийдуть у квітні, а путін піде у наступ на початку березня, тоді можуть бути різні варіанти. В них дефіцит офіцерів, бракує пілотів, командирів тощо, але путіну це все ні до чого. Він піде зі старими танками, недовченими людьми, він вірить, що п’ятсот тисяч мобілізованих «вирішать питання». Він піде, бо в нього немає виходу: він уже міжнародний злочинець. Скорше за все, це буде останній бій, але проблема в тому, що цей останній бій лежить на плечах українців. Як сказав Роман Костенко: «Перші сто днів ми були віч-на-віч», виходить, що й тут будемо віч-на-віч.

«Суспільство нині мусить бути об’єднаним як ніколи»

– Є суто наша українська перемога, з цілковитою деокупацією територій, а є світова перемога, – підсумував Валентин Бадрак. – Бо путін пішов війною не тільки проти України, він пішов війною проти світу, Це питання можна вирішити доброю волею і рішучістю світу. Є ще два визначальні моменти: ядерне роззброєння і технологічне стримування, щоб не було війни в майбутньому.

– Не треба себе сьогодні викреслювати зі світу,– застеріг Володимир Горбулін. – Сьогодні демократичний світ зацікавлений, щоб Україна перемогла. І на цьому треба будувати в Україні свою політику, інакше буде дуже важко вижити і перемогти. Це наш обов’язок. Війна внесла в наше життя абсолютно непередбачувану ситуацію. Вона призвела до того, що вперше за тридцять один рік існування країни, ми стали єдиною нацією. Але вже починаю помічати деякі інші політичні підходи – неможливі, які не мають існувати в нашому суспільстві. Суспільство нині мусить бути об’єднаним як ніколи. Тільки тоді воно може впливати на владу. Суспільство повинно тримати владу, і нині воно як ніколи показало свою силу, своє ставлення до власної країни.