Він покинув знімати у 67 років (фільм «Тупик» виявився останнім). Цьому, як не дивно, «посприяло» призначення сина, Тимофія Кохана, заступником міністра культури; хочете вірте, а хочете ні, але той відразу сказав батькові, що фінансуватися державою його стрічки не будуть.

Пам’ятаю розмову з Григорієм Романовичем, він не нарікав і не докоряв сину: що зробиш, тоді грошей з держказни виділяли на 2-3 картини і, зрозуміло, куди ж «пенсіонеру» було ставати в ряди пошукачів… Хоча усе ж сподівався на диво – уже від приватних інвесторів. Плани у нього були на жанрову кінострічку. Але не склалося.

Хоча без діла все ж не сидів. Малював. Він же за першою освітою художник, по закінченні поліграфічного інституту працював у Єревані (там його прізвище незрідка вимовляли як Кохян). Учився кінорежисури на Вищих курсах режисерів і сценаристів, і не в когось там, а у подружжя Льва Кулешова та Олександри Хохлової, стовідсоткових класиків, з яких багато чого починалося в кіно.

А потому знаменитий у ті часи колектив «Київнаукфільму». У пам’яті два невеликих кіноетюди: «Кам’яний живопис» і особливо «Сотвори своє сонце», про народну майстриню Марію Примаченко. Скільки було там любові та вміння заражати тією любов’ю, скільки розуміння пластичної досконалості народного живопису…

Перша робота (у співавторстві з М.Макаренком) на кіностудії імені О.Довженка – «Хліб і сіль» за романом Михайла Стельмаха. Стельмах був тоді суперкласиком, його книжками зачитувалися, я в тому числі (яка мова! хоча сьогодні це виглядає дещо архаїчно; а втім… Часи змінюються і ми міняємося з ними). Сотворене вписувалося в напрям, який називають «Українським поетичним кіно». І разом з тим то був власний почерк і власне розуміння того, в чому саме полягає Поезія і Правда народного життя. А в «Живій воді» спробувався й колір, разом з оператором Олександром Антипенком.

А далі Кохан робить різкий поворот в інші кінематографічні напрямки. У цьому сенсі він рідкісний митець, який не тримався досягнутого, пробував різні кінопензлі і ракурси. В середині 1970-х режисер заходжується робити один телесеріал («Схованка біля Червоного каменю»), а потім і другий, «Народжена революцією». Десять серій про історію радянської міліції на основі конкретної долі, конкретної сім”ї.

Тоді серіали знімали не так, як зараз (косо, криво, аби живо), а по-дорослому, як звичайне кіно. Тож і не дивно, що робота забрала ледве не п’ять років. Зате який успіх у глядачів! І у держави, від якої друга в історії нашого кіно Державна премія СРСР.

І нова переміна – масштабний епос «Ярослав Мудрий», уже на початку 1980-х. Виклик кидався самому Голлівуду! Багато що вдалося у стрічці, і той успіх розвинути б, одначе вже наставали інші часи. Та все ж постали – фільми «Циганка Аза» за знаменитою п’єсою Михайла Старицького (жорстка мелодрама, з живими, невигаданими пристрастями і чітко виписаним любовним трикутником) і чотирисерійний «Кармелюк» з Іваном Гаврилюком у головній ролі.

У 90-ті кіно українське почало сповзати у прірву, під гаслом «дайош жанрове кіно». Кохан виклик приймає – на ділі, пригодницькими, жанровими стрічками «Убити шакала», «Бухта смерті», «Стамбульський транзит», серіалом «Війна» (разом з Тимофієм Левчуком) – про непрості й незрідка непрочитані сторінки останньої війни-біди. А далі «Страчені світанки», на близькому для режисера життєвому матеріалі повоєнної Галичини (сам-бо із тих країв).

І –  «Тупик», нарикінці 1990-х: що називається, «в лузу». Про крах цінностей в українському суспільстві. Це тоді, коли чимало інтелігентів ще вірили в благії наміри влади і самого суспільства. Жорстко і прямо, правда, якою вона є.

Коли я навідувався в гості до Григорія Романовича і його дружини, професорки естетики, доктора філософії (справжньої, високої професіоналки!) Лариси Тимофіївни Левчук, ми майже незмінно грали в шахи. Скільки себе пам’ятаю, шахи – улюблена гра інтелектуалів, нині цю традицію практично забуто. Так само серед студійців-довженківців шахи були надпопулярними – будь-яку перерву в роботі використовували для гри.

Кохан грав з юнацьким ентузіазмом та експресією – шахи, мабуть, і вигадали для таких людей, як він. Одна комбінація, друга, третя… Дебют, як правило, він грав авантюрно, не за правилами. Зате в ендшпілі, коли фігур на дошці майже не лишалося, виявляв дива винахідливості. Я жартував, що це характеризує його як режисера – більше любить, коли на знімальному майданчику обмаль людей. До речі, ніколи не бачив, щоб він на когось кричав чи підвищував голос – інтелігентність була його питомою рисою.

Наша чергова партія в шахи мала відбутися 4 чи 5 січня 2014 року. А в ніч на 3 січня він тихо і несподівано пішов від нас. Одначе ім’я Григорія Кохана, митця Божою милістю, справжнього професіонала, назавжди вписано в історію нашого кіно.