Після звільнення від рашистських варварів Київщини люди повертаються до рідних домівок. На жаль, не всім є куди і до кого.

Про жахіття окупації та виїзд «зеленим коридором» за день до обстрілу росіянами їхньої оселі розповіла 22-річна мешканка селища Велика Димерка, студентка Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка Катерина Лазюта. Зараз вона разом з мамою перебуває у Німеччині, поблизу Ганновера, де ми і зустрілися.

– Перші вибухи почули о 5-тій ранку, зціпеніли, не знали що робити, – пригадує Катя. – Я увімкнула новини і почула, що почалося вторгнення. Той день видався у нашому житті дуже темним та сумним. Кожен із нас розумів, що вже не буде так як раніше, що на нас чекає невідомість. Перші окупанти зайшли до нас на початку березня. Тоді почули сильні вибухи у центрі селища. Наш дім на околиці і ми гадали, що орки до нас не доїдуть, бо основні бої точилися в центрі селища. Але згодом побачили в мережі відео: неподалік од нашої вулиці проїжджали ворожі танки. Перелякані, ми не знали що робити, ховалися в погребі.

Про «зелений коридор» сказала моя сестра, вона тоді була в Броварах та знайшла в інтернеті інформацію. Мали на роздуми їхати чи ні буквально годину. Що з собою брати, які документи? Вдома була я, бабуся та мама. Ми поїхали удвох з мамою, а бабуся залишилася з сусідкою, її родичкою. Та дуже похилого віку, важко пересувається і бабуся не могла покинути її саму.

Ми виїжджали першим «зеленим коридором». Потім було ще два чи три. Але цей був найменший: автобусів може з десять. А наступний виїжджав – автобусів тридцять і машин, казали, десь із п’ятсот було.

– Бачили на своєму шляху руйнування, чули постріли?

– Так, бачили руйнування. Ми йшли з околиці села до центру, шлях зайняв пів години. Багато будинків уже було без дахів, без вікон, зруйновані сараї, різні будівлі. Дорогою вибухів не чули. Коли йшли, дуже боялися, щоб назустріч не виїхав танк, але, слава Богу, спокійно дісталися до місця евакуації. 

– Як добиралися далі, з ким тримали зв’язок?

– Тримали зв’язок з бабусею і нашою тіткою. Дорога до Німеччини забрала три доби. Спочатку автобусом, потім поїздом до Перемишля, а далі знову двома автобусами. Одну ніч провели у Варшаві, в таборі біженців. Тяжко добиралися, майже не спали, але вдячні, що дісталися до Німеччини, у безпеку.

– Знали, що відбувалося вдома?

– Так, телефонували до родичів: багато теж виїхало, але були й ті хто залишився. Дві наші родички, сестри нашої бабусі, десь близько тижня відсиділи в погребі. Розповідали, що орки знайшли їх там, вивели до стіни і хотіли розстріляти, але чоловік однієї жінки виявився з росії, і він говорив їм: «Що ж ви робите, я теж з росії, ми ж один народ…» І вони їх відпустили та пішли з двору.

– Першого квітня Велику Димерку звільнили від окупантів. Довідалися чи вцілів ваш дім?

– Наш будинок згорів, як і багато інших у селищі. Чули, що пошкоджено близько двохсот будинків та більше п’ятисот – частково зруйновані. Зараз люди повертаються додому, але поки що не працюють ані школи, ні інші заклади. Магазини працюють не всі, але головне, що зараз там не чути пострілів та вибухів. Наші рідні в безпеці. Майже всі вже повернулися додому. І ми плануємо повертатися, десь у червні, якщо все складеться добре.