Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Увічнені століттями рядки Кобзаря відродили тривке жаріння у бездонних надрах українського духу. Пророчі трактати стали животрепетним символом нескореності козацької крові. Сталевим зором Пророк спозира спідлоба на тліючий вогонь, що ятриться у рясних румовищах «світу тихого, краю милого». Піт заливає чоло, змиваючи аспідну кіптяву.

Важко домальовувати на цьому спустошеному тлі «сонце руcской поезії», що недбало по-мавп’ячи шкрябає межи обвуглених боями вулиць оте своє «чудноє мгновєньє». Хорі на імперську велич блюдолизи-клептократи із задрипаних «посьолков» і варнацьких бараків незугарні порвати вікові кайдани, якими наглухо закута їхня тямка. Ту смертельну сопуху холопського ярма вони вкотре несуть нам як дар «вєлікой русской культури», як «гєній чістой красоти». І знову – «на кончікє штика».

Але, схоже, їм нарешті урвалося. Віримо – навіки. Відтепер годі повірити, що «іконно русскій» поет, цитуватиметься в один голос на наших ріллях, «кровію сполощених». На землі, що нині повсюдно здибилася перед ордою непрохідними, нескореними Змієвими валами.У тому горнилі,де прискаючи убивчим для ворога вогнем, народжується Нація іблагословляється нове життя. Свобідне життяцивілізованих європейців.

«Пушкінопад» бадьоро гримотить українськими містами. Гукнув з-під могутнього Мукачівського замку трохи збивши міського копоту, відгукнувся аж генна тихій вулиці Ужгорода. А звідти покотився через гойні карпатські полонини та перевали аж до файного Тернополя. Серед барокового Терно́пільського кафедрального собору, величної Монастирської церкви та давнього Здвиженського храму, що сягнув над Тернопільським ставом, посунулось кривобоке погруддя ментально закривавленої московитської культури. Невідь-звідки прийшло – невідь-куди подалося…

…Бородянський Кобзар похилив постріляну голову. Ярить ісповненим люттю зором над обвугленими вулицями. Його розстріляли, але він не впав.А з ним не пала й Україна. Його жива тінь виростає рідними ланами, Дніпровими кручами, постає над сталевими барикадами – укріпленнями, блокпостами, вулицями, наїжаченими протитанковими їжаками. Понад істинними пам’ятками рідної культури, дбайливо закутаними мішками з піском, закутими у бетонні плити. Стає Тарасова тінь захисною плащаницею над доблеснимиоборонцями України, гарцює на смертоносних небеснихблискавках над ордою вражої злої крові. А коли розправляє небесні рамена – десь із височин лунають кобзи золотавими струнами у серпанку. Тарас неубієнний. І знову творить поему «Сон» – летить орлом сивим його душа, його думка понад Бородянку, Бучу, Ірпінь, Нову Басань, Чернігів, Харків, Рубіжне… Понад палом палене, але нескорене українське місто Марії, яку оспівав у нинішній страдних муках:

До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Все пророчить,
Тобі вже зазирає в очі
Твоє грядущеє.

Тарас усевидющий. Зі своєї несмертної високості добре бачить орду убійників України.Цих захланних плюгавцівз розкосими і дикими очима, повними сибірської холоднечі, що пашать смердючою «водкою», зачамрені «баяришніком» та наркотою. Оту подобу не найсильнішої, а найСИНІШої армії світу.

Аж от на битому шляху орди виростає ліс. Густий, чорний, непрохідний! Гайдамацький, залізом кутий. Сини мої, гайдамаки! Орли мої сміливі»Очі налиті багряною ненавистю, лабети вросли узамашні вила, нагострені ножі зоріють від палаючих смолоскипів, пробиваючи серпанок. Наче з-під землі виростають тривкі блокпости, і щетиняться гарматами. Часвідчасу натоптують пашистим тютюнцем люльки, поважно запалюють і перебендюючись гуртом думу виводять. І Тарас підспівує:

І я плачу. А тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани — всі в золоті,
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будовали,
Як козаки на байдаках
Пороги минали…

То ж те славне козацтво, яке дало реванш під Крутами: помежи селищ Пам’ятне та Хороше Озеро на Чернігівщині 1 березня 2022 року козаки ЗСУ та Тероборони зійшлися у герці із плюгавими рашистами. Знову напилася крові та наглиталася пекельного вогню земля, де 1918 року відбувся бій між армією УНР та більшовицькою ордою, щорвалася до Києва. Тоді українці змушені були відступити, але ціною численних жертв затримали ворога і дали дорогоцінний час посланцям УНР підписати мирний договір у Бресті.Через 104 роки все повторилося, майже у тих-таки межах. Але цього разу московити отримали за все і за всіх – «нєпобєдімая і лєгєндарная» покрила себе ганьбою приголомшливої поразки.

…Козацька старшина замовкла, роззирнулася. Густі очерети Великого Лугу дбайливо ховали гурму оружних звитяжців. Вітер нараз засурмив у порожнисті стебла очерету. Обсотавши рогозом багнисті плави, обплівши мокрими лозами поодинокі купини, помалу стали землі до супостата готуватися.

Тінь Тараса проминула тенета запорозьких плавнів, несучись до високої кручі. Ген там неприступні українські Змієві вали в‘юняться гребенем століть. Сталеві віслюки, яких осідлали мордовські орки, кульгаво шкандибали повз оборонні форпости русичів, важко сопучи. А згодом завивали до небес, охоплені пожерливим огнем.

А тимчасом Пушкін богомазив для вічності «зрадника» Мазепу, що у поемі «Полтава» червоточиною впивається на тлі царської свити. Перший піїта «самодєржавного двора» квецяв Гетьмана яко «ізмєнніка руського царя» червоним чорнилом і мовби граючись проклинав його іменем історії, заковував його у тяжкі ланці московитської ненависті. Викочував у голках свого імперського страху: замість булави – віник, замість борщу – щі, замість кобзи – балалайка…Для своїх сродних плюгавих нащадків – сцикливого воїнства мародерів, ґвалтівників, бузувірів. Ай да Пушкін! «Сукін син» примарою сновигає над перекошеними ізбамі «русского міра», над розбитими коритами скрєп.

Де замість строю вітязєй прєкрасних
бредуть пияки, бють у тулумбаси –
</em><em>хто більше вип</em><em>є, а кого зґвалтує…
там дух багнаі днює і ночує.

Уклякнув кудлатий пудель Пушкін. Пасе відданими псячими очима «царя-батюшку», чекає маслака з його ситного столу. Бо ж заробив: так гучно обгавкати чужу простору світлицю, сидячи у вошивих палатах, просмердлих кров’ю і розтлінням. «Там русскій дух, там Русью пахнєт».

І став свинцевою хмарою Тарас над ордою московською, і громом гримнув – наче сотня «джавелінів» ураз озвалася:

…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять…