Ідентичність – це не просто відповідь на запитання «хто я?» – це голос, який шепоче ще до того, як ми навчимося говорити. Це не паспорт і не геолокація. Ідентичність – це сукупність внутрішніх мелодій, що відлунюють у наших жестах, страхах, звичках, навіть у тому, як ми заварюємо чай і на кого дивимося, коли мовчимо.

Коли йдеться про українську ідентичність, ця категорія набуває особливої щільності. Бо бути українцем – не просто народитися на певній широті. Це – обирати ким бути. Щодня. Попри. Назло. Усупереч. Ми – народ, чия ідентичність не нав’язана згори, а вирощена знизу: з землі, з кореня, з тихого спротиву.

Українська ідентичність має унікальну метафізичну структуру. Вона побудована на парадоксах: ми – глибоко індивідуалістичні, але в критичний момент об’єднуємося до незбагненної солідарності; ми – меланхолійні, але здатні на вибухову радість; ми – релігійні і водночас язичницькі в кожному обряді. Наше поняття дому – це не лише дах над головою, а й пісня, яку мати співала при вишиванні, запах мокрого хліба після дощу, образ Шевченка, що не старіє, а ніби втомлено спостерігає з портрету в кожній школі.

Ми – нація, яка інтуїтивно живе в поетичному регістрі. У нас війна – це не лише кров, це – поезія спротиву. У нас політика – це не цифри, це – пісня болю або віри. Українська ідентичність розлита в мові: в ніжності кличного відмінка, в багатогранності зменшувальних суфіксів, у співучості синтаксису. Ми мовимо м’яко, але чинимо жорстко. Бо ідентичність – це ще й тінь характеру.

Ми не маємо монолітної ідентичності – й це наш дар. Вона поліфонічна, як багатоголосся народного співу. У кожному регіоні – своя інтонація, своя вишивка, свій колорит. Ми, як живий організм, що пам’ятає свій первісний генетичний код навіть після тривалого сну.

У глибині своєї ідентичності ми – нація, що вірить у перетворення. У воскресіння. Ми здатні трансформувати біль у мистецтво, поразку – у легенду, вигнання – у дорогу до себе. І саме тому наше усвідомлення ідентичності – це не ланцюг приналежностей, а духовна вертикаль. Вона не лише тримає – вона тягне вгору.

Буття українцем – це відчуття, що твоя ідентичність починається раніше за тебе. Вона, як насіння, закладене ще до народження, і від тебе залежить –  дати йому прорости, чи – задушити в пітьмі байдужості. Бути українцем – це не лінгвістична обставина, а моральна позиція. Іноді – вибухова, іноді – весела, іноді – сумна, але завжди – непохитна!