Війна вражає влучно, боляче, руйнівно, безжалісно. І все ж не спроможна вбити надію – те світло, що дарує радість. Ним промінять наші мужні Оборонці, його підтримують люди, які попри все допомагають одне одному. Бо тільки так народ здобуває перемогу – громадянською злютованістю і спроможністю кожного знайти своє місце, аби тримати загальний сталевий стрій.
Ілона – волонтерка з Дніпра. Створила організацію «Light» та центр допомоги переселенцям, військовим. «Light» з англійської – «промінь світла». Назву волонтерській організації підібрали Ілонині друзі. Бо знають її засновницю як Ілону Light.

«До війни я працювала аніматоркою та ведучою дорослих і дитячих свят, – веде розповідь Ілона. – Потім – адміністраторкою, створювала різні творчі проєкти. Чому саме Ілона Light? Бо діти завжди порівнювали мене з чимось світлим.

24 лютого я мала їхати до Києва – там мій брат служить. Напередодні він дав зрозуміти, що мені, можливо, й не варто приїжджати: щось, мовляв, неспокійно. Квитки я все ж таки купила, але так і не поїхала. Почалася війна. Треба було якось діяти, щось робити. Разом з другом одразу подалися на станцію переливання крові, здали кров. Потім знайшли волонтерський центр, почали допомагати. Мій хлопець поїхав записуватися до тероборони. Про це я не одразу дізналася, думала, що він волонтерить. Почула, що лікарні, куди звозили поранених, необхідні тупфери. Дізналася в хірурга, яких ліків не вистачає, скільки їх потрібно. Опитала знайомих, чи є змога їх дістати .

Отоді зрозуміла: роботи надто багато – одній не справитися. На початках підставили плече близькі люди, родичі. Мама керує центром дошкільної підготовки, запропонувала кабінет. Я взялася шукати людей, писала в різні соціальні групи, створила чат «Light». Спершу нас там було десятеро, згодом сотня, а товариство усе приростало. Я не знаю, звідки вони усі зібралися, як знайшлися… Почали працювати, від нас просили допомоги: людей на блокпости, для виготовлення тупферів, у центр плетіння маскувальних сіток… Мій день починався з того, що мені дзвонили мої із запитанням «Куди я сьогодні їду?». А закінчувався – дзвінками і питанням «Куди мені завтра?», або звітами, що зроблено за день. Сама теж не сиділа – розвозила по блокпостах їжу та воду.

Згодом почалась евакуація. Дзвонили люди, які хотіли виїхати, я знаходила для них транспорт. Біженців, які приїжджали в Дніпро, спершу не було куди розселяти. Я познаймилась з Євгенієм Коваленком, він створив центр біженців на базі автошколи. Але скоро і там стало переповнено. Тоді вирішила створити свій центр. Почали шукати місце, розуміли, що в приміщенні має бути туалет та душ – це важливо. Виходили на фітнес-центри, але мало хто нам казав «так».

А тимчасом зателефонували дівчата-волонтерки із залізниці: «Ілоно, тут люди, яким ніде ночувати. Що будемо робити?» – «Давайте їх до мене», – кажу. Вже мала намір поселити їх у себе на квартирі, але підсобив Євгеній – розмістив у своєму центрі. Отоді згадала про фітнес-центр, в якому раніше займалася. Зателефонувала директорові, той погодився прийняти людей. Наступного дня завезли туди ліжка, все облаштували, а ввечері вже й люди заїхали. Так ми створили центр «Light». У тому приміщенні перебували 2 тижні. На початку березня неподалік пролунав вибух…

…Знайти нове приміщення, у дитячого садочку, допомогли знайомі з ТрО. Спасибі завідувачці, прийняла нас. Тут просторо, можна розташувати до півтораста людей. Нині приймаємо 110 біженців з різних міст: Сєвєродонецька, Харкова, Волновахи, Лисичанська, Вугледара, Маріуполя, Авдіївки. Були тут навіть з Бучі.

Переселенці самі готують їжу, а раніше це робили волонтери. Люди можуть залишитися тут на тиждень, а можуть і довше, якщо будуть волонтерити в центрі. Більше половини переселенців допомагають. Хтось відповідає за прибирання, хтось допомагає як водій, хтось – як вантажник, хтось – як черговий…

Продуктами допомагають, звісно ж, різні центри, люди приносять, але буває, що купляємо за свої гроші. Нам були потрібні двоярусні ліжка, вони практичні, але коштують 27 тисяч, а це для нас велика сума, тому організували збір коштів. Зібрали,тепер маємо такі ліжка. Зараз відкриваємо новий центр, колись там був магазин «Ельдорадо». Вже завезли меблі, деякі речі.

У нас міцна команда, кожен займається своєю справою: керує персоналом, відповідає за їжу, шукає психологів, бо це важливо. Психологи до нас приходять щодня – працюють і з переселенцями, і з волонтерами.

Приїздять перукарі та раз на тиждень лікарі. Для дітей влаштовуємо різні активні заняття, є у нас вчителі, приходять аніматори – дітвора наша завжди щось малює, ліпить, займається спортом, грає в ігри.

Наш центр і гуманітарну допомогу збирає. Нині переважно для Харкова. Надсилали і Києву, і в населені пункти області. Було, що відправили гуманітарку на Харків трьома мікроавтобусами, а повернулося тільки 2. І в Маріуполі були, наші тоді 2 дні не виходили на зв’язок. Думали, не повернуться, але все обійшлося…

А ще ми налагодили постачання наколінників, броників для наших військових. Є знайомі, які шиють аптечки, бо з цим проблеми. Знаю від моїх близьких та знайомих, які зараз не передовій. Мені кажуть, що ми хапаємося за все. А я думаю, що поки є сили, треба за все братися, допомагати всім і робити все. Хіба можна відмовити людям, які плачуть в слухавку? Мамам, які просять вдягти дитину, бо не мають із собою одягу. Як їм відмовиш? Тому щодня купа завдань: допомогти вагітній, забрати людей, дізнатися за матраци, за продукти, які завжди, закінчуються… Кожен день доводиться слати листи в різні благодійні фонди.

Моя сестра волонтерить в Італії, а подруга – в Норвегії. Отак поступово налагоджуємо міжнародні відносини. Багато проблем, які я сама точно не розв’яжу. Якби ж то вони стосувалися лише мене, я, можливо, й не зважала на них. А коли розумієш, за скількох людей ти відповідальна, немає іншого виходу: треба діяти рішуче, треба дзвонити, вирішувати й не боятися. Коли бачиш згорьовані очі дитини, вибору нема: маєш зробити все, що у твоїх силах.

Звісно, траплялися різні люди. Були й незадоволені – наприклад, тим, як їм у нас постелили. Хтось дякує, а хтось і ні. Мали свою книгу відгуків. Шкодую, що загубилася, коли переїжджали. Ми навіть записуємо фрази наших переселенців, бо вони всі класні – для нашої майбутньої книжки про них. Збираємо їхні історії – часто дуже важкі, робимо на пам’ять фотографії. Цей осідок – як крихітне містечко, як маленька сім’я – всі одне одного знають. Вже й сумуємо, коли вони від нас їдуть: зріднилися.

Я знайшла себе в цьому. І вже точно знаю: це моє – допомагати людям, відчувати, що я їм потрібна».