За два дні до палацу «Україна» киян та гостей столиці запрошує на свій концерт народний артист України Іво Бобул. Його нова програма зветься «Про любов…». А ми дещо розповімо про самого Іво Бобула, дещо з його життєпису. З того плину днів, де Іво Бобул завжди залишався українським співаком і патріотом, ніколи не збиваючись на шансонні манівці, як то часто трапляється з багатьма, на жаль, заслуженими українськими виконавцями.

На пісенному небосхилі зірка Іво Бобула мерехтить яскраво й самобутньо. Його зірка довго і не просто «розгоралася»…

Вердикт диригента

Народився Іво у благословенній Буковині в мальовничому селі Тереблече. І хоча сім’ї жилося сутужно, бо мама їх мала семеро та ще й батько рано помер, однак Іво завжди співав, навіть коли було не до співанок… Якось приїхав уже народним артистом у село, зустрів сиву виховательку сільського дитсадка, а вона й пригадує як він ще дитинчам намагався співом заробляти. Ми, каже, просили тебе заспівати, а ти казав: заспіваю, якщо маєте гостинець. Ми тобі давали цукерки, а ти не їв, відносив сестрам.

А як підріс, то доводилось корови пасти, сушити хліб на току, заробляти якийсь лантух зерна чи копійчину й нести у сім’ю, бо весь час бідували, все не жили, а виживали. А як ще трохи підріс та зміцнів, то працював у колгоспі вантажником. Мамі як Матері-героїні держава виділяла допомогу, але вона часто-густо десь дорогою губилася. «Я нічого не вигадую, — каже Іво. — Оббирали навіть Матір-героїню». Нестатки примусили віддати декотрих дітей до школи-інтернату. Вчився в інтернаті й Іво.

І попри всі незгоди — скрізь співав. Взяли були в шкільний хор. Правда, через тиждень відрахували. Через вердикт сільського диригента: «Мало того, що голосно, так ще й гарно співаєш… Дуже виділяєшся… А в нас тут всі рівні, у нас тут хор…»

У черевиках сестри

Після школи поїхав у Чернівці пошукати «найми». Але яка робота парубкові у 17 років? Більше — друзі, компанія. А компанія затягує у свій колообіг, втрачається відчуття часу і простору. І то ніби Бог застеріг, ніби надоумив хтось — ходи кудись, їдь, роби шось, бо пропадеш.

Він часто потім у важкі хвилини міг з усім, що, можливо, тримало його, розквитатись враз, почати все по-новому, з чистого аркуша, з кількома копійками в кишені. Так і тоді трапилось. Почитав оголошення: училище в місті Слов’янську провадить набір на курси токарів керамічних виробів.
Він навіть не розумів, що то й до чого. Але точно знав — треба їхати. Мати притискала руки до грудей і питалася крізь сльози: як же ти там сам, сину, що з тебе буде? А він відповідав: «Може, виб’юся в люди, вам допомагатиму».

Дитячий розум сільських дітей не до віку прагматичний. Іво, відколи пам’ятає себе свідомо, весь час мріяв про музичне училище. Але бажання й можливості — речі різні. Яка музика, коли дітьми не могли досхочу мамалиги наїстися?!

У дорогу його збирала середульша сестра. Вона йому і свої черевики віддала. Вони були жіночі, але дуже схожі на чоловічі. Іво було прикро і незручно забирати у сестри взуванку, але він слізно обіцяв, що з перших зароблених грошей купить їй нові і наймодніші черевики.

Де та Буковина і де той Донбас! Поїхав, вивчився, став до роботи. І найголовніше, що там, у тому училищі він вперше почув свій голос. Щось ніби засвітилося у свідомості, ніби почув себе збоку. На конкурсі художньої самодіяльності між училищами виборов друге місце. І від Слов’янська з-поміж переможців його відрядили до Донецька на обласний співочий фестиваль. В училищі його вже називали Артист. Хлопці давали напутні поради, друг-циган «відірвав» від тіла і позичив на конкурс модну куртку. Його показали по телебаченню. Був цілий фурор.

«Чернівчанка» й «Черемош»

А потім захворіла мама і довелось брати відкріплення, повертатися назад на Буковину. Мусив знову засукати рукави, і хоч пісня рвалася з грудей, до сцени вона не долітала, а витала біля бетономішалки, розбивалася об цегляні стіни, котрі він мурував. Руки зашкарубли так, що боявся дівчат обнімати, аби не пошкрябати…

Скільки є талантів, яким не судилося збагнути, що вони талановиті, і той талант умирав. А що ж треба?
— Не знаю, — каже Іво Бобул. — Напевно, випадковість. А, може, комусь Бог помагає, а комусь — ні. Я якось раптом почув свій голос, він раптом зазвучав. Мій голос мені потім не давав спокою. Де би я не був, що би не робив, я вже знав, що співатиму і що мене слухатимуть люди. То говорило не моє марнославство, то говорив мій голос, то вже говорила моя музика. Хтось чи щось ніби зоряною доріжкою вели мене по життю до музики. І так було постійно…

В житті Іво події часто мінялись, як у калейдоскопі. В сімдесятих роках у Чернівцях працював прекрасний музикант Борис Ганін. Його знала сестра Іво. Вона й попросила послухати брата. Іво заспівав «Червону руту», «Водограй», «Яблоні в цвєту». Ганін помовчав і каже: приходь завтра на роботу. А робота — гра на танцях у міському парку культури.

Саме там тоді кращі музичні таланти осідали! Та ще в ресторанах. З ресторанів підбирали згодом і кадри для зіркових вокально-інструментальних ансамблів.
Так Іво Бобул змінив кельму на мікрофон. Потім перейшов з танцмайданчика до ресторану «Чернівчанка», куди навіть завсідникам треба було записуватися за місяць, щоб потрапити вечірньої години. Бо там, казали, непогана кухня і прекрасна музика. Їжа тоді була простіша, а музика — яскравіша, самобутніша. З «Чернівчанки» пішов служити в армію, з армії повернувся в «Чернівчанку».

Ходив проситись на роботу до Чернівецької філармонії. Послухали. Дехто навіть аплодував, але… не взяли. Зате вечеряв у «Чернівчанці» Валерій Громцев, колишній керівник «Світязя» (автор шедевру «Жовтий лист» — «Не знаю я, чи знов сюди прийду…»), і забрав Іво до Кримської філармонії, в ансамбль «Морє». Але співав він там пісні, уже проспівані Василем Зінкевичем, так, ніби ступав у чужі сліди. А йому хотілося свого репертуару. Тому через рік повернувся назад до Чернівців. Знову в ресторан. А тим часом на Буковині з’являється Олександр Сєров і привносить ніби живий струмінь в естрадну течію. До його ансамблю «Черемош» їдуть на прослуховування кращі голоси з усієї України. Там співають сестри Ротару — Лідія та Ауріка, Орест Хома, дружина Павла Дворського Світлана, Рита Горшені. Туди переманюють із «Чернівчанки» Іво Бобула.

Іво з пієтетом і ностальгією згадує той час. Від Сєрова він багато взяв. Найперше — самозреченого ставлення до роботи, доброї заздрості до тієї енергії, якою він запалював усіх.

У Тернополі

Іво перейшов до Чернівецької філармонії, яка привнесла і радісні, й сумні моменти в його творчість. «Зіркам» тоді було тіснувато. Назарій Яремчук, Павло Дворський, сестри Ротару. І Іво, як раніше не тримався «теплих» місць, як раніше щось його здіймало і «несло», так і тепер ряхтіння інших зірок його не освітлювало, а притлумлювало. Він їде до Тернополя, створює там свій колектив, готує нову програму і подорожує з нею по містах і селах. В його колективі, до речі, нікому не відомий тоді Віктор Павлік.

На прослуховування приїздив навіть Назарій Яремчук. Сказав багато гарних слів. З Іво Бобулом вони ніколи не були друзями, було між ними навіть деяке несприйняття, але Іво завжди говорив про високий професіоналізм Назарія, захоплювався ним і не приховував того.

Керівником музичного колективу при Тернопільській філармонії він і вступив у нові часи Української Державності. Гадалося, ось тепер Україна заспіває по своєму. На «Вернісажі» він знайомиться з Андрієм Демиденком та Іваном Карабицем. З’являється нова пісня «Україно», як нова віха чи новий етап у творчості. Працює з Олександром Морозовим, Олександром Злотником, Остапом Гавришем, Вадимом Крищенком. Від його пісень плачуть люди, листи з подяками топчуться в мішки. Його висувають на звання заслуженого артиста України. І раптом з великої бульки — лише нечутний хляп. Українську пісню якраз почали відтісняти на далекі хутори, а її натхненних носіїв — потроху зупиняти.

На Брайтоні

І знову, як колись, від безсилля і образи, від несправедливості йому запраглось кудись іти чи їхати. Але тепер уже Тернополем порятуватись було годі. Поїхав на запрошення друзів до Америки. Співав на Брайтоні у ресторані «Сєвєрний». Співав здебільшого росіянам та євреям, трохи менше українцям, італійцям та англійцям. Але перед усіма тримав марку, завжди співав на рівні заслуженого артиста.

Десь через рік-півтора почала мучити ядуха ностальгії. Якось ранком за вікном помешкання на Брайтоні падав дощ. Він дивився на брудні бризки, а з радіо «Україна» звучало його «Місячне колесо». Один Іво Бобул співав емігрантам, а інший у цей час тішив Україну. Він там, на Батьківщині, жив, його там любили.
Під той дощ відчув — пора повертатися. Якщо пісні живуть без нього, то не вертатися самому — просто злочин.

Іво Бобул ніколи і ні за чим не шкодував.

— Кожен період, — каже, — то накопичення, радісного чи сумного, позитиву чи негативу, але накопичення, і все воно мусило бути, бо було…
Повернувся з Америки і вжахнувся, побачивши, що домінує в українському естрадному пісенному мистецтві. Власне, українському за територією тільки. Скільки пафосу й апломбу, скільки заслужених! Всі довкола заслужені, тільки хто і кому служить? З тих, що вірними залишалися тоді собі і високому професіоналізму, — хіба Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Микола Мозговий, Ніна Матвієнко.

Одразу зустрівся з тим же Морозовим, Злотником, Крищенком.
Олександр Злотник написав для нього пісню «Скрипалю». Почалася нова робота над українською піснею. Почав сам писати музику і тексти. Правда, довго їх нікому не показував, та ще й досі багато з його пісень чекають свого часу…

Відтоді, після того повернення з-за океану, минуло півтора десятиліття. Відшуміли в Україні дві революції. Країна переживає війну. З ворога зірвано маску. Здавалось би — мусили очиститись, але бруд, що вріс у тіло нації, досі не змито. Україна досі співає чужі пісні. А своє, рідне лишається у затінку. І хіба тільки з піснею так?

Проте так буде не завжди!
В те вірить і про те співає Іво Бобул. І чекає нас в палаці «Україна» 30 березня.