Ні, ми не забули Майдан. Ми взагалі нічого не забули. Просто після Небесної Сотні українська земля вже не вміщає загиблих за волю.

Він мені сказав: ти, будь ласка, їдь з Києва, бо буде війна. Я сміялась: ну яка війна? Із притаманною йому мʼякістю та вмінням переконувати він наполіг і я таки поїхала… Я верталась назад у столицю по таких же заметах, як тепер. Вздовж траси — якісь спалені автобуси і машини, блокпости із озброєними людьми, і все це було й справді схоже на війну або на якесь чуже кіно, де мені випало грати трагічну роль…

Йому точно не можна було ходити на Майдан, бо мав хворе серце, але ходив після роботи і часто залишався до ранку. Він був там і 18 лютого.

Кого цілувала куля — той падав на руки іншому.

Кому відкувала зозуля — із тим вже не статися гіршому…

Я не памʼятаю, чиї це віршовані рядки. Але, памʼятаю, як 20 лютого стояла десь на Лівому березі, на подвірʼї якоїсь лікарні швидкої допомоги, де мого Миколу не змогли врятувати від інфаркту… З тих пір я ненавиджу Лівий берег… Я так і не встигла побачити свого чоловіка живого, і це важке почуття вини досі не дає мені спокою: мені здається, якби я тоді не поїхала з Києва, я б його врятувала…

А так я стояла під моргом разом із чиїмись заплаканими мамами і вдовами, вдвічі молодшими за мене, і не дозволила собі плакати, бо ті загиблі хлопчики, на відміну від мого Петровича, не встигли пожити, любити, народити дітей… Я не плакала на похороні, бо якось фізично відчувала, що його там немає, що його чиста і свята, завжди незаймана земним брудом душа десь витає в небесах і, тихо усміхаючись, дивиться на це дійство з розритою могилою, співом церковного хору та великим зажуреним гуртом його колег-журналістів… Я не плакала, натомість згадувала, що саме у цей день колись Микола Петрович, мій редакційний начальник, зголосився провести мене з вечірки додому. І ось саме у цей день я проводжала його у засвіти. Між цими двома датами було три десятиліття щастя, любові і незмінної його турботи, доброти та шляхетності…

А протягом року після Майдану я прокидалася щоранку в сльозах і могла ревіти вголос навіть на вулиці, коли назустріч мені йшов хтось, схожий на нього… Він не дочекався народження своїх онуків, не побачив, як вони виросли, як навчились грати на фортепіано і розмовляти англійською не гірше від нього… Він не написав свою книгу, про яку мріяв, не потішився успіхам своїх племінників, яких безмежно любив, не насидівся з друзями у любимій кавʼярні…

Проклята війна (а вона якраз почалась 20 лютого 2014 року, коли «зелені чоловічки» зайшли у Крим), ця проклята війна досі забирає найкращих…

Десь на трасі в межичассі

ми своє згубили щастя,

та воно, немов причастя,

прийде все одно…

Бо ні Майдан, ні Донецький аеропорт, ні Буча, ні Бахмут — ніщо не було даремно… Ми не покаємось у своїй свободі. Ми переможемо. Ми були, ми є і ми будемо…

Вічна памʼять усім, хто поліг за Україну.