Історія, яку розповім, схожа на сюжет з фільму. Та вона відбулася в реальному житті.

І свідками її є, принаймні, точно дві людини. Одну зовуть – Марина, іншого – Микола. Яке прізвище в Миколи Ви вже здогадалися. А ось Марина, того казкового літа 1986 року носила прізвище – Акопова. Акопян – прізвище її вірменського роду по батьковій лінії. Але русифікація в колишньому СРСР була річчю заразною. Батько нашої Марини – Роберт, який ще за молодості вступив до лав Комуністичної партії, в знак вірності інтернаціональним ідеям марксизму, змінив своє прізвище з Акопяна на Акопова, до того ж, одружився на Галині, етнічній росіянці. Це подружнє інтернаціональне єднання (зовсім не характерне для вірмен) сталося у 50-х роках минулого сторіччя під платанами старого Тбілісі. Чому – Тбілісі? Акопяни з тих вірмен, які колись жили в місті Карс (нинішня територія Туреччини). У 1915 році тамтешні вірмени зазнали жорстоких гонінь від турків (геноцид вірменського народу). Тоді Шушанік (бабуся Марини) разом зі своєю сестрою Варсинік встигли вискочити з дому й чудом залишилися живими. Вірмени тікали в бік християнської Грузії. В Тбілісі найбільше їх оселилося. Відтоді існує звична, як на тепер, назва – тбіліські вірмени. Шушанік згодом вийшла заміж за вірменського чоботаря Акопа, який в Другу світову війну загинув десь у Румунії… За легендою їхнього роду – чоботи тбіліського вірменина Акопова Акопяна носив сам Сталін! Так це було чи ні – важко довести. Але те, що слава про чоботарних справ майстра Акопа ходила (в прямому й переносному сенсі) всією Грузією й Вірменією, то – правда. Сила й живучість вірмен (де б не жили) в збереженні мови й традицій. До них ми іще повернемося.

Микола родом із Сумщини, північного сходу України. З роду вільних козаків. Його прадід Іван Хомович Гриценко (за пів століття до геноциду вірмен) на власних волах поїхав із села Вільшана (слобідського козацького поселення) на Кримську війну… За переказами роду, був прикріплений до артилерійської батареї, в якій служив майбутній літературний класик Лєв Толстой. Іван Гриценко підвозив ядра до гармат… Розкурювали вони на бруствері з Толстим махорку чи ні? Про те історія не задує.

Тепер перенесемося в наші часи. Нащадок свого славного прадіда, лейтенант Микола Гриценко в 1986 році брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а по приїзді отримав виклик в штаб ( частина базувалася в місті Біла Церква Київської області), де отримав команду від начальства: «Вибирай! На столі лежали «горящі путівки» на оздоровлення. Микола глянув на одну, другу і… далі вже не став перебирати: «Сюди поїду»! – Високо підняв над головою путівку до військового санаторію в місто П’ятигорськ (Кавказькі мінеральні води). Як ви гадаєте, чи міг він, випускник факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, якого після військової кафедри на два роки рекрутували до армії, втратити свій шанс побувати в лєрмонтовських місцях?! Звісно, ні! Микола був поетом.

… А десь далеко-далеко, за 2 тисячі кілометрів, молодому науковому співробітнику авіаційного заводу (недавній випускниці факультету автоматики й обчислювальної техніки Тбіліського політехнічного інституту) також уперше в житті запропонували профспілкову путівку «на води», в П’ятигорськ. І вона погодилася, хоч і не була поетом, а просто втомилася від шуму-крутіння громіздких електронно-обчислювальних машин «ЄС». Марина Акопова приїхала в П’ятигорськ раніше за Миколу.

Було це на літньому танцювальному майданчику військового санаторію… Марина зі своєю подружкою сиділи на лавочці збоку, так, що їх ледве було видно… Микола ж взагалі не збирався на танці, мав уже «чемоданний настрій». Але новий співмешканець, який заселився в кімнату впросив сходити на танці й хлопці повернули на яскраву світло-музику з мелодіями «Бітлз».

Потанцювавши кілька швидких мелодій у стилі «шейк», зазвучала повільна музика. Тут в напівтемряві Микола побачив Оті Очі!.. Підійшов, запросив красуню на танець… І в короткому зустрічному погляді відчув щось незвично-щемливе, далеке й рідне водночас… Дівчина йому сподобалася. Але, будучи натурою сором’язливою, задав усього кілька стандартних запитань, з яких дізнався усього дві речі: вона – Марина і приїхала з Тбілісі. Все.

… Музика скінчилася. Як з’ясувалося, це був завершальний танок. Боячись бути нав’язливим, Микола відійшов в сторону, заговорив із товаришем, оглянувся, а Марини вже й немає – люди із освітленого майданчика розходилися в прохолодну темряву літніх алей…

– А що то за дівчина з тобою була? – Піддав жару напарник по санаторному номеру. – Королева! Хоч спитав, де зупинилася?

– Ні.. – наївно і якось винувато відповів Микола, виправдовуючись, що він після завтра все одно їде додому, нащо морочити дівчині голову?!

– А може ти свою долю втратив?! – Не вгавав сусід. І влучив «у десятку». Микола якраз про те саме думав…

Запеклося на душі, завинилося: « Який же я тюхтій! Чому відійшов?! Чому не запропонував провести?!»

… Наступного ранку лейтенант-відпускник прямував на міський ринок купити південних фруктів у дорогу. На душі було відчуття втрати, яке душив у собі єдино-стандартним: «знач – не судьба!» Повертався із пакетом персиків, дивлячись собі під ноги… Не помітив, як звернув на зарослу безлюдну стежину, якою до цього ніколи не ходив. Пройшовши до половини, йому наче хто підвів голову. Згори, просто назустріч прямувала… Його Марина! Так він миттєво подумав, наче підсвідомо вирішив іще й сам не розуміючи того. Усмішка сяяла на обличчі дівчини. … Де й народилася та хоробрість! Микола легенько взяв дівчину за руку і, дивлячись прямо у вічі сказав: «Тепер уже не відпущу»… Обоє розсміялися.

Вони до вечора ходили вулицями П’ятигорська, розмовляли багато й про все на світі. Марина зізналася – також шкодувала, що їхня перша зустріч так раптово обірвалася… І також уже не сподівалася побачити Миколу. Хлопець сумливо відповів, що завтра вже від’їжджає на місце своєї служби, яка через три місяці завершується. Провів Марину туди, де вона мешкала, аби вже точно знати адресу…

Наступного дня – знову цілий день разом: гора Машук, якісь народні гуляння просто неба… А вони нікого окрім себе не бачили й не чули, наче давні знайомі, які зустрілися через роки й не могли наговоритися!

… На пероні, вже перед самим в’їздом, Марина подала хлопцю згорнутий пакетик, який він розкрив у вагоні. Там були по-домашньому, нарізаних кілька бутербродів та… іграшка – маненьке пластмасове совеня із великими карими очима (такі карі очі були в його Марини).

Добравшись до своєї військової частини, Микола так подумав: може скоро мине це захоплення?.. Де я? Де вона? Через кілька місяців він нарешті займеться своєю омріяною роботою на телебаченні (до того, як призвали в армію, Микола отримав направлення в редакцію літературно-драматичного мовлення Українського республіканського телебачення, що на вулиці Хрещатик, 26). Його там чекали. Уже мав ідеї, плани перших телепрограм. Залишилося отримати Наказ Міністра оборони СРСР про звільнення офіцерів-дворічників зі строкової служби, серед них і (вже старшого лейтенанта) Миколи Гриценка.

Проходили дні, тижні, а Марина не виходила у нього з голови! Написав їй одного листа, навздогін – іншого… Потім не витримав, набрав номер телефону, який вона лишила:

– А, коли раптом прилечу, не виженеш?

– Чому ж, рада буду бачити. Тільки… хіба це реально?!

… Через півтора місяці зі скромним букетом гвоздик (великого вибору не було) Микола стояв на порозі однієї квартири в Тбілісі… Відкрила двері Його Марина й трохи не впала:

– Як?! Прилетів?!..

– Як бачиш… З армії до тебе втік (розсміявся).

Далі – кілька днів разом. Дівчина розповіла, що вже встигла розповісти матері про Миколу з України, який їй сподобався… І тут включилися вірменські «традиції». Раптовість і наступальність «кавалера» злякала рідню: Хто він? Що він? Одним словом, дали зрозуміти, що цей хлопець тут не бажаний. А старший двоюрідний брат Гамлет той взагалі запитав про наявність зворотнього квитка на літак, сказав, що Марина не для нього, а її майбутній обранець тут, серед вірмен, звісно. Ось так за неї рідня вирішувала долю. Єдина жива душа, якій Микола тоді сподобався, була та сама Шушанік, бабуся Марини, яка вціліла від геноциду. Старенька, пильно вдивляючись в миколині очі, прошепотіла своїй внучці по-вірменськи: «Я би йому повірила…»

В якусь мить Микола відчув, що, поїхавши до дому сам, він вдруге втратить свою Марину. Тепер уже назавжди! Вони все зроблять, аби відмовити її. Тим паче Марина встигла сказати, що Микола – чорнобилець…

На другий день перебування в Тбілісі, прогулюючись затіненими платановими алеями, хлопець різко зупинився, пригорнув до себе кохану й сказав:

– Виходь за мене заміж!

– Що, прямо зараз? – Віджартувалась Марина.

– Так!

Німа відповідь в очах Марини висловлювала водночас здивування, радість, безнадію:

– Хіба це можливо?! Бачиш як тебе мої сприйняли…

– Якби ти сприйняла! Я тут продумав: подаємо заяву, що ти виходиш заміж за військового, а оскільки я, типу, їду на якісь тактичні навчання, просимо нас розписати за три дні… Чув, що для військових є такий виняток – розписують без випробувальних термінів.

… Марина вагалася. Пропозиція була несподіваною і явно авантюрною.

– Єдине, – додав Микола, – витрати доведеться покривати тобі. В мене – всього сто карбованців лишилося.. Я ж не їхав женитися… Потім поверну… Все життя повертатиму.

Далі – усе, наче уві сні: заява грузинською, дозвіл голови райвиконкому за місцем проживання Марини (чиновник саме кудись поспішав, підписав на коліні, навіть не запитавши, як цей офіцер опинився в Тбілісі? Якби не поспішав і розібрався – сидіти б Миколі, як мінімум, на «губі» зв «любовне дизертирство») Але начальник просто побажав щасливої долі.

Потім пошук весільних свідків, купівля обручок.. Маринині батьки гадки не мали, що таке взагалі може бути! Одруження за три дні?! В Грузії?! Про Миколину рідню – окрема тема. Їм невістка й не снилася.

29 вересня 1986 року в центральний будинок одружень міста Тбілісі зайшла незвична пара, яким недавно виповнилося по 24 роки: вона – красива вірменочка, у звичайній своїй улюбленій сукні (не до церемоніальної білої фати) він – худенький український хлопчина в похідному костюмчику.

Перед тим, як ставити підписи в книзі реєстрації, Микола нахилився й тихо запитав у коханої грузинською: «Ти не боїшся?» (за цей час він вивчив всього кілька грузинських фраз). Дівчина йому відповіла по-грузинськи: «Ні».

… Коли це почули дві грузинки, як вели церемонію, не стримали емоцій. Одна з них жартівливо вигукнула: «Ну чертенок! Мало того, что нашу девушу умыкнул за три дня, он уже и по-грузински нучился говорить»?! Після цього покликали фотографа й попросили «запечатлеть этот необычный союз для истории».

На церемонії було всього кілька родичів Марини, які прийшли більше за цікавості – це правда, чи ні?! Батьків, звісно, залишились вдома.

А щасливим молодятам після законно оформленого шлюбу було байдуже, що подумають, що скажуть… Вони поїхали зі свідками на їхній машині гуляти містом, а потім у Мцхету (древню столицю Грузії). Лише під вечір повернулися… до дому, де їх чекав накритий весільний стіл. В авральному порядку була скликана найближча вірменська рідня. І перший тост, який виголосив Сержик (дядя Марини) звучав так: «Микола, я бы многое отдал за то, чтобы посмотреть, что сейчас делают твои папа и мама…»

Через два дні окрилений легінь вже летів у Київ, залишивши свою молоду дружину в Тбілісі. Бо «дємбєльського» Наказу Міністра оборони ще не було, а про його раптову поїздку в Грузію знав у військовій частині лише замполіт із яким Микола дружив. Це він там його «вигороджував», як тільки міг, вигадуючи неймовірні «поважні причини» відсутності лейтенанта Гриценка.

А щасливий юнак був свідомий того, що Київ він обміняв на любов, адже, одруженого, його в столиці тепер не пропишуть, а відповідно й роботу треба шукати в іншому місті. Де? Те було не відомо… Він уявляв свою зустріч з батьками в селі і вже зарані підшуковував слова, якими буде пояснювати цю історію. Але, знав, що все те якось залагодиться. Основне – свою Маринку він уже нікому не віддасть!

* * *

… Коли в Сумах розпаковували речі, Марина запитала:

– А де совеня, яке в П’ятигорську я тобі подарувала?

– Ось! – Микола обережно розгорнув із пакетика свій «кароокий» подарунок.

Маринка нахилилася й загадково дістала зі своєї сумочки… точно таке ж совеня й поставила поруч. – Удвох їм буде веселіше. – Коли ми попрощалися на вокзалі в Пятигорську, я подумала, що більше ніколи в цьому житті не зустрінемося… Тому тоді пішла й купила це совенятко… Для свого серця.