Сталося! Міністр культури, на якого чомусь було дуже багато нарікань, здійснив нечуваний у культурі подвиг – домігся од уряду рекордного фінансування вітчизняного кінематографа – 211 млн. 330 тис. 800 гривень! Тобто уряд нарешті збагнув, що найдієвіший патріотичний ідеологічний засіб – кіно – має нарешті запрацювати. А після 8-го пітчингу (пітчинг – презентація кінопроекту для пошуку інвесторів, – ред.)  є надія отримати ще 351 млн. 538 тис. 433 гривні. І все б гаразд, якби геть патріотичний розподіл цих коштів.

Першою вдарила на сполох Лариса Брюховецька. В газеті «Дзеркало тижня» (№11 від 25.03.2016) висловилася про незбагненну логіку розподілу цих коштів між кіновиробниками, адже дивовижно, що Держкіно виділяє державній студії лише 6-7 відсотків, в той час як з цього державного «пирога» деякі приватні студії отримують більше 21%, а загалом всі приватні студії, а вірніше продюсери,– понад 90%.

Здавна у нас в Україні, майже у всіх сферах господарської діяльності, діє усталений засіб відведення «наліво» бюджетних коштів – через приватні фірми-виконавці державних замовлень. Така перевалочна база дуже ефективна, лише згодом у всіх викликає подив, коли бачимо, доволі часто, з екранів телевізорів цілі навантажені ними «камази», котрі зникають в невідомому напрямкові. (Наприклад: колосальні податки, які здираються з автомобілістів, аж ніяк не позначаються на поліпшенні трас, і чи не єдині транспортні засоби, які виграють тут – це славнозвісні «камази»).

І почалося! На Ларису Брюховецьку люто накинулися. Хто? Та ті добродії, котрі беруть чи не найактивнішу участь в розподілі «пирога», а саме члени експертної комісії Держкіно, котрі «розводять стрілки». Слово «розводять» означає не лише «розподіляють», а має ще одне значення – «дурять». Тобто, голосуючи за надані в Держкіно кінопроекти, вони розрулюють фінансування в галузі. Звісна ж річ, вони дуже образилися, що принципова людина, слабка, здавалося б жінка, а вивела їх на чисту воду. І почали збирання підписів на дискредитування пані Лариси.

Хто такі ці продюсери? Тут треба ще й з’ясувати, чому вони взагалі називаються продюсерами, адже це високе звання носять люди, які власноручно фінансують своє кіновиробництво, а не тягнуть руку по державні кошти. Якщо ти сам нічого не фінансуєш, то ти простий адміністратор чи менеджер, або, принаймні, «виконавчий продюсер». Ніж гучно титулувати себе, повчилися б краще у Лариси Брюховецької, котра видає свій журнал «Кіно-Театр» (до речі, єдиний такий в Україні фаховий журнал) НЕ за державні гривні.

Ось! Чому наша держава абсолютно не піклується про кінопресу? Яка, між іншим, слугує найефективнішим засобом пропаганди нашого вітчизняного кінопродукту. Куди вона дивиться, держава? Чи може кіноіндустрія здатна відроджуватися без підтримки журналістики, га? Це також запитання до Держкіно, яке, певно, забуло, що в нас колись існували такі потужні засоби, як, наприклад, успішно зліквідовинй державою журнал «Новини кіноекрану». Непоганий, зрештою, журнал був.

А тут раптом виявляється, що пані Лариса дозволяє собі не лише приватно заповнити цей державницький пробіл в кінопропаганді, але на шпальтах й інших видань змогла захищати український кінопродукт, засумнівавшись у розруленні бабла.

– Ату її! Тобто й «засвітилися», викривши себе таким занепокоєнням. Тобто «на кому шапка горить». Дивовижно, але «продюсер», в минулому невдаха-режисер, який не створив жодного вартісного фільму ні як режисер, ні як продюсер, хоча б незначимого, але – за власний кошт, чи за кошти, взяті в кредит та від спонсорів, – є тепер членом Експертної ради Держкіно! Він вирішує, кому роздавати державні гроші. Нонсенс! Отак. Вирішуючи долі інших, не забуває і про себе, бо сам бере активну участь в цьому конкурсі. І чомусь сталося так, що Експертна рада з дорадчого органу в державній установі перетворилася на керуючий. Це підтверджують слова Пилипа Іллєнка в одному з інтерв’ю. Тільки от стосовно Експертної ради по розповсюдженню фільмів він вчинив дійсно як державний керівник і справжній патріот України.

(Показовий приклад діяльності деяких персон: нещодавно «продюсерка» Катерина Шевченко, яку до свого кінопроекту долучили сестри Марина й Оксана Артеменки, обидві співавторки сценарію та режисерки майбутнього фільму «Клієнт», одразу відсторонила їх від проекту на користь іншого режисера, «угодного» їй, Катерині. А угоди зі сценаристами взагалі не уклала. Отакий-то «обліко моралє». Скандал нечуваний, справа зависла).

Отже, подумаймо, чому так: ті, хто хоче продукувати фільми, водночас безпосередньо дотичні до розподілу державних грошей. Дивовижний приклад безсторонності й матеріальної незацікавленості? Хіба в нас немає для експертизи творчих фахівців у цій галузі, які не є власниками виробництва? Геть нема?

Тут є ще одна важлива причина лобіювання певних фінансових інтересів в кінематографі. Це земля. Не «Земля», кінофільм Олександра Довженка, а земля під ногами. Ту, яку хочуть усю висмикнути з-під ніг українців – пригадаймо численні спроби в парламенті узаконити її купівлю-продаж. І в чиїх же руках вона опиниться? В землеробських? Висновок очевидний, що ні. В тих руках, в чиїх «табло».

А до чого тут кіно? А до того, що державні кіностудії стоять на найкоштовніших землях в місті Києві, і території ці чималі. Атаки на неї не припиняються ні на мить. От, наприклад, нещодавно згідно з новим Податковим кодексом держава підвищила орендну плату за землю для Будинку кіно Спілки кінематографістів у вісім разів. Тепер вона складає на рік мільйон гривень. Алілуя! Чудово знаючи, що ніяка творча спілка не здатна назбирати таку суму. Не кажучи вже про підвищення інших комунальних виплат. Так от – територія кількох кіностудій у стократ більша. Якщо хтось підрахує її вартість, то втратить будь-які сумніви у «доцільності» «прихватизації» цих земель. Це все до того, що розподіл державних коштів кіновиробництва «чомусь» склався не на користь державних кіностудій, а геть навпаки.

Тобто «державники» «чомусь» настирно й послідовно винищують українське кіно. І тут на шляху цих нескінчених нововведень та перетворень несподівано опинилася молодь.

Виявилося, що наше кіностудентство найкраще у світі. Так-так, вони унікальні тим, що своїми учбовими короткометражками беруть Гран-прі на найпрестижніших дорослих світових кінофестивалях. (Перелік таких перемог одібрав би тут занадто багато місця). Такої розкішної властивості позбавлені студенти провідних кінодержав… Чому?

Тому що творчий потенціал в них набагато менший. Це при їхніх освітньо-фінансових можливостях: уявіть собі на мить хоча б кіноінститут в Лос-Анджелесі, так-так, голлівудський. Уявляєте? Ніде ніхто зі студентів у світі на таке не здатен, окрім наших. І це при невпинному втовкмачуванні усіма засобами пропаганди, що кіно в Україні давно знищене. Ая-яй! Навчаються взимку без опалення, фінансування студентських стрічок державно скасоване, фільмування здійснюється власним коштом учнів, волонтерським робом.

А хто ж підтримує цю несанкціоновану молодь? Наприклад, кіностудія імені О.П. Довженка, де існує творче об’єднання «Дебют», де найталановитіші наші молоді кіномитці могли би вдосконалюватися.

Ось! Ось головна болячка в нашої п’ятої колони. Вони борються, як би знищити таку нечувану світову українську перспективу разом зі студентами, та разом з кіностудіями, та разом з творчою кіноспілкою, яка надає прихисток для наших молодіжних кінофестивалів.

А от якщо державні кіностудії упень розорити, то можна і перепрофілювати. Пригадаймо трагічну долю розкішного однойменного кінотеатру імені Довженка, котрого було розтягнуто бульдозерами. Коли? Та точнісінько в день столітнього ювілею нашого уславленого на весь світ кіномайстра. Зробили. Показово. Але от біда – а раптом десь серед молодняка вже починає підводитися на ноги новий Довженко? Непорядок. Треба загодя потурбуватись.

Наприклад, підпорядкувати нашу культуру Комітету духовності Верховної Ради, і щоб очолила її людина, котра вже успішно пускає під ніж телеканал «Культура» і заходилася лотереї влаштовувати навколо закону про кіновиробництво, незважаючи на численні протести кіногромадськості. Він що, хіба коли працював в кіно? А навіщо? Хіба для творення закону про кіно потрібен фахівець? Хто він насправді,  –  пригадаймо, як він у парі з Дмітрієм Кісільовим (так-так, найпотужнішим україноненависником) вів телепередачу «Свобода слова» на ICTV, так-так, це він робив йому тут пабліситі. За це він й очолює всю нашу духовність?

Ну, здали Крим. Отримали за це відкат? А от здати Донбас не вдалося – волонтери не дозволили. Овва, а яка цьому причина? Виявилася «несанкціоновано» високою свідомість громадян… Ая-яй. А звідкіля вона, несподівано висока свідомість, проростає? З культури, панове.

– Ату її!

Ще раз про кіностудію ім. Олександра Довженка. Цитата з допису сценариста Кокотюхи: «Але кіно на студії продавати не вміють і не хочуть. Також відчувається криза ідей, присутнє невміння й небажання організувати процес. Натомість навіть найкоротший фільм – це витрати, котрі в сумі складають річні прожиткові мінімуми двадцяти-тридцяти українських громадян. Хтось хоче освоїти кошти і закопати їх у пісок, взявши собі на зарплати? О’кей, нема проблем. Але нехай такі бажання не ховаються за змову приватних студій-глитаїв»…

Проблеми, звичайно, є. Але пошукайте, пане Кокотюхо, колоду в своєму оці. Ми скажемо. Не голослівно! Конкретними цифрами, офіційно наданими на офіційний запит службою Держкіно та підписаний його головою. Прокат українського кіно в 2014 році. Державних коштів на виробництво цих фільмів витрачено 125 мільйонів гривень. Касові збори (а це ж далеко не прибуток) склали приблизно 20 мільйонів тих же гривень. І якщо відкинути «Поводиря», що мав касові збори більш-менш пропорційні до витрат (знову цитата від Кокотюхи: «Поводир» знімався через пень-колоду десять років, що впливає на будь-які процеси»…(???), то з’ясується, що приватні «продюсери» дійсно вміють «працювати» та «ПРОДАВАТИ»! Касові збори «Поводиря» склали близько 70% касових зборів усіх 19 прокатних фільмів року. Тобто касові збори «продюсерського» кіно – 5% видатків з бюджету! Вміють «продюсери» «продавати кіно». Не те що державна Національна. Можливо, можна було б «пробачити» авторам – від «сценариста» до «продюсера», якби ці фільми подивилося хоча б 10% українців. Але ж знову безкомпромісна статистика, яка вбиває навідліт. Якщо взяти ціну квитка в 50 гривень, то виявиться, що фільм «Зелена кофта», вартістю у 3,4 мільйона подивилося аж 350 глядачів, а «Хворобу кохання» вартістю в 6 мільйонів – 3000 глядачів, «Параджанов» вартістю 11 мільйонів гривень подивилося близько 3 тисяч глядачів. Знову математика, і далеко не вища. Припустимо, що із 45 мільйонів українців потенціальних глядачів всього 10%. Елементарний розрахунок: 18 прокатних фільмів 2014 року подивилось від 0,2 до 0,007% потенційних глядачів. У цих сухих статистичних даних – ідеологія, пропаганда і справді «бізнес». Як бачимо, приватні «продюсери» – «майстри» СВОЄЇ справи! А режисер фільму, який зібрав найменшу кількість глядачів, не лише продовжує отримувати державні кошти на свої нові твори, але є членом Експертної комісії, яка вирішує долі інших кінематографістів: кому давати, кому ні, хто вартий, хто ні.

То про що йдеться? Зрештою не про «розподіл кіношного пирога», а про щось набагато важливіше. Про те, що кіно наше за змістом і формою, духом і плоттю має ставати українським. Годі вже, що під личиною плюралізму і всесвітніх цінностей воно нівелювалося русифікацією, наслідки цього процесу ми тяжко відчуваємо на собі. Про який інтернаціоналізм взагалі може йти мова, коли головний плюраліст посунув на нас війною, убиваючи наших синів і дочок?

Чим може запобігти кіно в такій ситуації? І чи може взагалі запобігти, спираючись не на українські національні цінності? Ось головне питання у плануванні кіновиробництва.

Взагалі ганьбою є те, що ми вимушені дебатувати з цього приводу.

Сподіваємось, пан Президент вже отримав та детально вивчив листа, якого надіслали йому так звані «діючі» кінематографісти. Жаль, що вони полінувались одночасно направити творчу картку кожного «діючого». Сумніваємось, правда, щоби серед більшості з них він знайшов фактаж про їхню «дієвість» і творчу «потенцію». Сумно, що коло «діючих» закінчилось на гримерах і студентах. А де помічники режисерів, працівники «кетерінгу», хлопці, що забивають гвіздки в декорації?.. І чому не вказана статева орієнтація?

Жаль, що автори не розтлумачили Президенту що означає «діючі» і «недіючі». Та що означає «навколокінематографічні кола». Можливо, слід тепер внести корекцію і представляючи Кравчука, Кучму, Ющенка, ОБОВЯЗКОВО вживати «Недіючий».

Рекомендуємо шановному пану Президенту переглянути цікавий фільм-притчу «Адоніс XIV», де головним «героєм» є козел-провокатор, що веде стадо на бійню під ніж, удар кувалди, чи електричний розряд.

На жаль, є такі і серед кінематографістів, звісна річ, серед «діючих». Нічого цікавого собою вони не являють, але амбіцій та гонору мають достатньо. А в душі і в кіно – нічого українського.

З досьє «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:

Юрій ГАРМАШ– кінооператор, оператор-постановник близько 30 художніх фільмів (у т.ч. х/ф «Вавилон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь», «Небилиці про Івана», «Інспектор Лосєв»), член Правління Гільдії кінооператорів, член Спілки кінематографістів України, член Європейської асоціації кінооператорів I.M.A.G.O., заслужений діяч мистецтв України.

Богдан ЖОЛДАК –  український письменник, сценарист, драматург. Викладає сценарну майстерність на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України.