Днями у мене на кухні звучало, повторювалося, лунало слово «кіно», але це не була розмова колег про нові фільми або про нагальні кіношні проблеми. Просто у мене на кухні працює маленький телевізор. Я остовпів перед ним настільки, що довелося подивитися ще раз вночі повтор «Прямого ефіру» на «Прямому каналі».

Йшлося про 100 мільйонів, які заплановано забрати у хворих на COVID і віддати… на патріотичні серіали. У мене одразу два запитання: а до чого тут кіно, якщо гроші підуть на телевізійну продукцію? І ще: хто і як буде робити українські патріотичні серіали, якщо патріотизм останнім часом інтерпретується як ганебна хвороба? Саме ці запитання майже не звучали, обговорення блукало в інших напрямках. У словах Миколи Вересня, наприклад, наполегливо звучав сумнів у тому, що слова «патріотичне» і «хороше» стосовно кіно можуть стояти поряд в одному реченні. Звичайно, кожен по-своєму розуміє слова «патріотичне» і «кіно», але це не причина цькувати і одне, й інше.

Ідея перерозподіляти кошти, призначені на боротьбу з важкою хворобою, на інші потреби, безумовно, аморальна. Це настільки очевидно, що не вимагає доказів. З цим ніхто і не сперечався. Кіно обговорювалося як чиясь примха або як спосіб вкрасти. Прозвучала навіть цифра: 99% відсотків (?) фінансування кіно взагалі не плануються на кіновиробництво. І знову чомусь ці припущення узагальнювались словом «кіно», а не «телебачення».

Майже всі учасники передачі, яких мені зазвичай дуже цікаво бачити і чути у прямому ефірі (Анна Скороход, Соломія Бобровська, Олеся Яхно, Олексій Голобуцький, Олексій Гончаренко, Ігор Попов разом з ведучим Миколою Вереснем), цього разу були тенденційно іронічні і ділилися своїми уявленнями про кіновиробництво, згадуючи старі байки про «кіно і німців», про «вибір натури» на берегах трьох океанів (?) і капризне режисерське «я так бачу»… Я вже думав, що прозвучить радянське: «Фільми бувають хороші, погані і кіностудії Довженка». Чорний гумор Миколи Вересня намалював сцену, коли українське патріотичне кіно замість кисню показують приреченим хворим. Протиставляти патріотичне українське кіно і життя хворих людей – у цьому явно вчувалася вказівка «Фас!».

Кисень і кіно сьогодні – питання виживання України, разом з питанням про фінансування армії та іншими питаннями такого масштабу.

У цій телевізійній передачі кіно звинувачувалося. Пальцем, звісно, ніхто не вказував, але звинувачувалося українське кіно. Це вже було неодноразово. Останній період прокльонів стартував на початку дев’яностих і тривав приблизно двадцять років. За цей час Росія наповнила український телевізійний ефір серіалами, що готували події в Криму і на Донбасі. Зробленими, зокрема, в Україні українцями (свідомо або несвідомо). Натомість українське кіно тоді майже зупинилося у розвиткові. Звучало зневажливе: «Українського кіно немає, до того ж воно дуже погане».

Ця теза в історії українського кіно неодноразово спростовувалася. Останні п’ять-сім років після важкої тривалої хвороби воно, у тому числі патріотичне кіно, піднялося на ноги.

Схоже, суспільству знову підставляють граблі?