Зир у гузир – на айфона втрунило…
Асфальт при носі, там «інь» і «янь»…
Небо в екран дощовиною плюнуло:
«Дурню, хоч так на мене глянь!»

Щодня в метро – ґирилиці молоді, безвідривно втупленої в айфони, планшети і ще в якусь екранізовану муть. Із затичками у вухах, обплутані дротами, згорблені, дріботушать, човгають, ковзають, механічно промацуючи шлях.
Камінні господарі віртуального світу.
На екранах лускають кульки, снують тіні двоногих, шугають силуети автівок, щось летить, кудись падає… Сеанси самовтері, саморозвіювання в космічному мороці.

Знайомляться «кліками», спілкуються «лайками», множаться «перепостами».

Брейгелівські «Сліпці» прозріли і, побачивши таке, з жаху осліпли знову.
«Ми безтурботно мчимося до прірви, тримаючи перед собою який-небудь екран, щоб її не бачити». Гадаєте, це написав іронічний знавець фейкових світів, творець новітнього Задзеркалля Умберто Еко? Ні – Блез Паскаль, майже чотири століття тому.