Спливають у пам’яті минулі мандрівки. І велоподорож через Чорногору під умовною назвою «Від Коломиї до Колочави». Звісно, не минаючи Криворівні. Тоді ми розминулися з Миколою Дзураком – непересічною людиною. Дослідник Гуцульщини, старший науковий співробітник Літературно-меморіального музею І. Я. Франка у Криворівні. Саме про таких кажуть: «Не такий, як всі». Наступного разу побачилися у лютому 2010. Вже у столиці, на відкритті виставки Параски Плитки-Горицвіт. По тій зустрічі занотував наступне…

Раптовий дзвінок мобілки поступово приводив до тями, відволікав від «глобальних» роздумів «як облаштувати Україну».

– Андрію, добрий день, то Микола Дзурак з Криворівні. Я у Києві. Запрошуємо на відкриття виставки Параски Плитки-Горицвіт!

З Миколою знайомі років із двадцять. Відтоді, як сплавляючись Черемошем, завітали до хати-музею Івана Франка. Тоді від Миколи й дізналися: ця гуцульська «глибинка» влітку ставала справжньою українською творчою столицею. У різні роки туди приїжджали найвідоміші літератори, митці, вчені. Окрім славетного Каменяра та Михайла Коцюбинського (про яких ми, звісно, знали й раніше), ці місця шанували Михайло Драгоманов, Юрій Федькович, Леся Українка, Михайло Грушевський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Антін Крушельницькій. Саме тут, з кришталевої води Черемошу, черпали натхнення художники Іван Труш, Сергій Васильківський, небіж Шевченка Фотій Красицький, Олекса Новаківський…

Згодом цей мальовничий куточок Гуцульщини став справжньою Меккою для кінематографістів. І, серед вагомого доробку карпатських стрічок, справжньою Говерлою височать неперевершені параджанівські «Тіні забутих предків»…

Тож дорогою на Верховину чи у зворотному напрямку завжди намагався зупинитися у Криворівні. Показати колегам музей, дізнатися, що нового. Але все це завжди було якось поспіхом. Чи то пак, проїздом.

Зате влітку 2007-го, прямуючи велосипедами на Чорногірський хребет, зупинилися в Криворівні, щоб перевести подих. Оглянув нову експозицію музею Франка. І відкрив для себе Параску Плитку-Горицвіт. На зламі тисячоліть, значущість її постаті для розвитку українства, напевне, ми ще не усвідомили. Багато, хто не розумів її за життя. Якась дивакувата – «не така, як всі». Але саме такі непересічні особистості змушують нас замислитись: хто ми є, куди йдемо, хто нас веде…

– Будуємо Україну, ту нещасну. Яку ми її будуємо? Йой-йой-йой! Що з того буде? Хто нас виведе на дорогу? Де наш Мойсей, де наш Франко? – запитує Параска у фільмі, знятому на початку дев’яностих відомим українським документалістом Олександром Ковалем.

Минають роки, вже – й друге десятиліття незалежності добігає кінця, а відповіді немає досі. І поки що невідомо, коли й буде…

Тоді, у серпні 2007-го, через 9 років по Парасчиній смерті, пхав під дощем свого «ровера» в бік полонини Веснарка, і ще не усвідомлював: та зустріч у Криворівні щось змінила в мені. Тільки відтоді, коли згадаєш, сумно стає: Отак, увесь час кудись поспішаєш. Якісь «невідкладні» справи женуть тебе далі і далі. І тоді проїхав через Криворівню, не познайомився з Параскою Горицвіт…

А варто озирнутися довкола. Хтозна, може і не зустрінемо поруч постаті потуги Плитки-Горицвіт, але пробуймо, стараймося прислухатися одне до одного, намагатися зрозуміти «не таких, як всі». Бо нудно було б жити, якби усі були «правильними»…

«Кличу до гір» – так називалася виставка в столичному Національному музеї літератури. Певна символіка і в назві, і у часі. У переддень Великого Посту і тасування владної колоди, ця зустріч немов ковток чистого гірського повітря посеред столичного смогу…

Відтоді минуло шість років. Багато води спливло за цей час у Черемоші, Дніпрі… Невдовзі мине два роки, як не стало Миколи Дзурака.

Змінилися люди, змінилася країна. Ось й сьогодні на владних говерлах знову тасуються.

А Парасчині роздуми про Україну. Невже вони вічні?