«… Навіть у бурхливі часи ніколи не можна недооцінювати значення культури та книги зокрема. Наші дії є свідченням незмінної сили літератури перед обличчям труднощів».

Так прилюдно на рідному сайті декларує своє «глибоке переконання» державна установа при Мінкультури – «Український інститут книги». Тож коли у наші «бурхливі часи» «незмінної сили літератури» зачитую комусь із друзів-колег зроблені колись виписки з книжки французького «самовидця», дипломата Астольфа де Кюстіна «Росія 1839 року», майже завжди викликаю у них стан близький до культурного потрясіння: «Та це ж портрет сьогочасної росії!», «Та він наче щойно з московського кремля свідчить!”, «Який вбивчий розтин путінської кліки!», «Кращого визначення суті рашизму годі й шукати!». І нарешті «запитання запитань»: «Де можна придбати цю книжку?».

Де? Тримайтеся, читательники, щоб не гепнутися: не у нас –  на росії! В інтернеті легко знайдете пропозиції російськомовних видань. Саме «запорєбрікових». Не беруся судити, наскільки вони поскрибовані цензурою, бо я читав російськомовне видання часів Єльцина. Свого часу з’явилася й українськомовна книжка де Кюстіна «Правда про Росію», передрук видання діаспори, яке радше нагадувало не вельми ретельний конспект оригіналу. Можу запевнити, бо маю у своїй книгозбірні і цей екземляр, звісно ж, прочитаний. Але цитуватиму повний російськомовний. «Іноземці завжди бувають Росії лише тих, кого не хочуть мати у себе». «Росіяни… прикривають жорстокі діяння владарів благодатною силою святителів і силкуються всі жахи своєї історії поставити під захист віри». «Росія – це країна, в якій нещастя ганьбить всіх без винятку, кого воно спіткає». «Російський імператор живе під гнітом чи то страху, чи переситу. Цар собі рівного не має. Етикет і заздрісні ревнощі стоять на сторожі його самотності». «Росія живе і мислить як солдат армії завойовника». «Російська форма правління поєднує в собі всі недоліки демократії і деспотизму, не маючи жодної достойності цього й іншого режимів». І як підсумок: «Росіяни – природжені царедворці: солдати, священники, шпигуни, тюремники, кати – всі виконують свій обов’язок низькопоклонництва. Я часто повторюю собі: тут слід усе зруйнувати і наново створити народ».

То де ж у ці «бурхливі часи» рашистського бузувірства придбати повне українське видання неоціненної нині книжки мудрого французького дипломата, панове «глибоко переконані» культуртрегери з «Українського інституту книги» купно з патріотичними просвітниками, що “сидять на культурі»? Невже нам заради нашого «світла науки і знання» годувати мокшанських «кніжних коробєйніков»? Чи в нас державним пріоритетом книговидання залишилися лише погонні метри хронічних «саг» Верховного головнокомандувача?

А «на стременну» трохи поезії:

Але ти, Україно, листків цих сердечних біль,

листків, що універсалом бути хотіли б,

а відлітають під вітром, мов голуби білокрилі,

колись, як щасливіші дні у твій край завітають,

прочитаєш, як в мить перед боєм молитву читають,

і сином признаєш своїм, як не нині – в прийдешніх днях,

поета, що ляхом був, та славив тебе в піснях.

Це український переклад Святослава Гординського шматка поеми «Похвала Україні» польського поета Юзефа Лободовського, створеної після Другої світової війни і вперше оприлюдненої, здається, у Лондоні.

Треба пояснювати, Український інституте книги, якою своєчасною була б нині ця поема, видана державним коштом окремою книжкою? Причому двомовною: в оригіналі і в перекладі українською.