В німецькій політиці останніх років є два типи драматургії: нудна, затягнута бюрократія з обов’язковими паузами на каву,  і отакі дні, як вівторок 6 травня, коли в Бундестазі все летить шкереберть у прямому ефірі. Новообраному канцлеру слід звернути увагу на політичний досвід минулих літ, аби не довести машину своєї коаліції до стадії металобрухту.

Не хочеться злісно жартувати чи, не приведи Господи, реабілітувати нацизм, але чомусь так сталось, що для злагодженості німецькому політикуму необхідне своє «фірмове» привітання. Щось із цієї «низанки»: ein Volk, ein Reich, ein Führer, ще й ein Partei на додачу. Звісно, політичні амбіції, бажання тягнути ковдру на себе та рішення на потіху власному «его» – це не якийсь «ексклюзив» німецького депутатського корпусу, такі плями на роду більшості політиків. Але чомусь так сталося, що саме в Німеччині партійні коаліції живуть недовго, а тріск від їхнього розвалу луною облітає всю Європу, бо на остатніх стадіях існування вони можуть «поховати» голосування не тільки національних, а й континентальних масштабів.

Провал першого голосування за кандидатуру Фрідріха Мерца на посаду канцлера ФРН став не просто процедурною невдачею — він став історичним зламом, що зафіксував кризу політичної архітектури країни. І його попередники, «світлофор» на чолі з Шольцем, могли похизуватись своєю злагодженістю лише на початку існування.

Почати варто з того, що «світлофорна коаліція» (SPD, FDP, «Зелені») йшла до свого фіаско довго й методично. Її народження після виборів 2021 року вітали як символ єдності й нової епохи — прогресивної, екологічної, центристської. Але з перших місяців стало зрозуміло, що це союз не за цінностями, а за відсутності кращої альтернативи. SPD прагнула соціального курсу, «Зелені» — рішучої кліматичної трансформації, а FDP взагалі весь цей час мала вигляд гостя, що випадково втрапив на чужу вечірку і не знаходив собі місця.

Початки:  романтика прогресу

«Світлофорну коаліцію» було сформовано після виборів 2021 року, коли Анґела Меркель пішла з політики, залишивши вакуум і в ідеологічному центрі, і в уявленні про німецьку політичну надійність.

Угода трьох здавалася свіжим подихом: обіцяли «зелену» трансформацію, диджиталізацію, сильну соціальну державу і водночас — повагу до ринку. Але проблема в тому, що ці три партії мали абсолютно різну політичну ДНК, і цей факт постійно вибухав у їхніх стосунках впродовж двох років.

Як ВДП тягнула ковдру на ринок

Федеральний міністр фінансів Крістіан Лінднер (ВДП) з перших днів поводився як бухгалтер, який потрапив на вечірку екологів. Коли «Зелені» просували кліматичні ініціативи, він бурчав: «А хто це оплатить?» Коли СДПН просувала соціальні витрати, він доскіпувався: «А де джерело покриття?». Цей конфлікт між лібертинізмом ВДП та соціальною риторикою СДПН + ідеологією «Зелених» був системним. Він не дозволив провести жодну велику реформу без криків, шантажу та шліфування компромісів до стану «нікому не подобається, але зійде».

Внутрішні джерела з коаліції (про які писали «Der Tagesspiegel» і «Spiegel») повідомляли, що ВДП фактично використовувала уряд як платформу для позиціювання перед новими виборами, блокуючи все, що могло роздратувати її базу: заборони, регулювання, нові податки.

Як «Зелені» втратили свій драйв

Вони починали як моральний авангард — особливо в питаннях клімату, оборони та України. Міністерка закордонних справ Анналена Бербок стала обличчям проукраїнської політики, а міністр економіки Габек штовхав країну до «зеленої трансформації».

Але з часом Бербок втратила підтримку поміркованішої публіки — її риторика здавалась надто ідеалістичною, а Габека буквально зненавиділи у східних землях, коли він просував закон про примусову заміну газових котлів на теплові насоси. Люди побачили в цьому «зелену диктатуру».

І партія почала здавати назад — від ентузіазму лишилася лише суха чиновницька інерція.

Партія, що не веде

Олаф Шольц увійшов в історію канцлером, який мовчить тоді, коли всі кричать. На тлі пандемії, енергокризи, війни в Україні, бюджетної нестабільності він стійко зберігав кам’яне обличчя. Німеччина піджартовувала: «Шольц відповів — і це все змінило».

Але одного разу його мовчання перестало бути золотою серединою — стало ознакою політичного вакууму. СДПН не змогла утримати порядок у коаліції, не сформувала чіткої візії після Меркель і почала стрімко втрачати підтримку на тлі внутрішнього розбрату.

Коли уряд втрачає дисципліну в парламенті, це не симптом, а клінічний діагноз. Останні місяці перед голосуванням за нового канцлера були сповнені хаотичних провалів голосувань, порушень коаліційної дисципліни та зривів бюджетних рішень. Коаліція була паралізована численними внутрішніми суперечками, які виливалися в публічні сварки. Питання озброєння України, енергетичного переходу, бюджету, зокрема жорсткі дебати навколо боргового гальма, — все це розривало єдність уряду. І, зрештою, розірвало. Виборці втратили довіру, опозиція на чолі з Мерцем тільки й чекала слушної нагоди, а коли коаліція з тріском розлетілася й уряд де-факто втратив контроль над парламентом, CDU/CSU отримали історичний шанс.

Фрідріх Мерц, давній політичний хижак з репутацією «правака в костюмі технократа», прийшов до влади з обіцянкою «навести лад». Проте його перше голосування за канцлерство зазнало фіаско — і саме це німецькі медіа назвали історичним. Такого не траплялося з 1949 року. Провал — через відсутність цілковитої підтримки навіть у власній коаліції. Деякі аналітики підозрюють внутрішні конфлікти між ХДС і баварською ХСС, інші — недовіру з боку нових коаліціантів.

І от тепер — нова коаліція: ХДС/ХСС + FDP + «Союз демократичного центру», нова політична формація, яка утворилася на уламках частини колишніх соціал-демократів і поміркованих «вільних виборців». Сценарно — союз ідеологічно більш узгоджений, ніж «світлофорна тріада», але не без ризиків. FDP — знову в грі, проте тепер з більшими вимогами і гучнішою риторикою, а CDU/CSU — у ролі старшого брата з надмірними очікуваннями.

Порівняймо: «світлофорна коаліція» страждала від відсутності спільного бачення і персонального конфлікту між ключовими міністрами. Коаліція Мерца на вигляд технічно керованіша, але має загрозу зворотного ефекту — гіперцентралізації і нестачі гнучкості. Плюс — схожа комунікаційна проблема. Якщо раніше «Зелені» й FDP підривали один одного публічними заявами, то тепер у новій коаліції схильність Мерца до авторитарного стилю може спровокувати роздратування з боку FDP.

Уроки, які мусить засвоїти команда Мерца:

1. Комунікація — не розпорядження, а партнерство. Якщо він не хоче повторити долю Олафа Шольца, який просидів пів терміну в ролі мовчазного арбітра чужих сварок, Мерц мусить будувати не вертикаль, а горизонтальну мережу довіри. Це, звісно, не в його стилі, але тут або змінишся, або тебе знову винесе з парламентського кабінету.
2. Публічна прозорість і чесність. Шольц часто мав вигляд людини, яка спілкується з виборцями через перекладача з бюрократичної. Якщо Мерц справді хоче бути «канцлером дій», як заявляє, йому доведеться навчитися говорити простою мовою про складні речі.
3. Чутливість до тем соціальної справедливості. Головна вада світлофорної коаліції — відрив від низових проблем. Мерцові не пробачать, якщо нова коаліція стане на вид клубом для заможних білих чоловіків із заходу країни. Проблема регіональної нерівності, соціального страхування, вартості енергії — ось на чому спотикались попередники, і де нинішній уряд не має права на байдужість.

Зовнішня політика, звісно, окрема пісня. Мерц задекларував жорсткішу підтримку України, більшу рішучість у протистоянні російському реваншизму і прихильність до стратегічної автономії ЄС. Але чи дозволять йому діяти з таким розмахом — питання. FDP уже натякала, що не погодиться на нові великі витрати без скорочень усередині. А це означає, що підтримка України залишатиметься в зоні компромісів.

Втім, у нашій ситуації навіть холодна підтримка краща за теплі обіцянки, які були за Шольца. Якщо Мерц таки виведе Бундесвер із анабіозу, посилить промислову співпрацю з Україною і підтримає нас на шляху до НАТО, його ім’я ще довго звучатиме в Києві не з іронією.

Насамкінець: нова коаліція — це не рятівне коло, а ще один експеримент. Її успіх залежить від того, чи зможе Мерц стати канцлером не лише партії, а всієї країни. І чи зможе Німеччина подолати власну бюрократичну інерцію, що вже вкотре доводить: щоб зрушити систему з місця, мало просто змінити водія. Треба міняти карту маршруту. І навігатор.